Колаж Андрія КУШНІРА |
Біля джерел «східного походу» Гітлера
Розв’язання головної проблеми свого життя та політичної кар’єри, «усунення з географічної карти світу Радянського Союзу» Гітлер розпочав одразу ж після здійснення «бліцкригу» у Польщі та Західній Європі. Відтоді як у липні 1940 р., через місяць після капітуляції найбільшого противника на європейському континенті — Франції, фюрер прийняв рішення про напад на СРСР, всі його дії так чи так були спрямовані на підготовку до «східного походу».
І ось «день Б» («Барбаросса»)! Цікавий опис початку «східного походу» знаходимо в мемуарах генерал-полковника Гейнца Гудеріана. «У фатальний день 22 червня 1941 р. о 2 годині 10 хвилин ранку я поїхав на командний пункт угруповання (Гудеріан командував танковим угрупованням. — М.К.) і зійшов на спостережну вишку на південь Богукали (15 км на північ Бреста). Я прибув туди о 3 год. 10 хв., коли було темно... Пильне спостереження за росіянами переконало мене в тому, що вони нічого не підозрюють про наші наміри. У дворі фортеці Брест, що проглядався з наших спостережних пунктів, під звуки оркестру вони здійснювали розвід караулу. Берегові укріплення вздовж Західного Бугу не були зайняті російськими військами. Роботи з укріплення берега навряд чи хоч трохи просунулися вперед за останні тижні. Перспективи збереження моменту раптовості були такі великі, що постало запитання, чи варто за таких обставин проводити артилерійську підготовку... О 3 год. 15 хв. почалася артилерійська підготовка. О 3 год. 40 хв. — перший удар наших пікірувальних бомбардувальників. О 4 год. 15 хв. почалася переправа через Буг передових частин 17-ї та 18-ї дивізій...».
У світлі наведених свідчень Г.Гудеріана версія превентивної війни видається особливо пікантною. І тут доречно нагадати: впродовж усього існування радянської історіографії Другої світової та Великої Вітчизняної війн нав’язливою її ідеєю було утвердження тези раптової віроломної агресії Гітлера проти СРСР. Ця обставина не здавалася радянським історикам неспростовною, з огляду на існування альтернативної версії так званої превентивної (запобіжної) війни Німеччини проти Радянського Союзу.
Незважаючи на те, що автором останньої був сам Адольф Гітлер, ця версія, хоч як дивно, прижилася серед його однодумців. Нагадаємо, що за кілька годин до фатального початку своєї останньої війни фюрер звернувся з відозвою до «армії вторгнення». Відозва називалася «До солдатів східного фронту». В ній запевнялося, що виступ проти Радянського Союзу — відповідь на «дії російських льотчиків», які нібито у ніч з 17 на 18 червня 1941 р. порушили німецький кордон у східній Польщі (жодних документальних підтверджень цього немає). Так вперше було оприлюднено версію превентивної війни.
Походження міфу превентивної війни Гітлера
У світлі неповних знань про низьку боєготовність Червоної Армії, її нездатність як до оборонної, так і до наступальної війни, а також з огляду на «поступливість приреченого», яку проявляв Сталін щодо Гітлера, неупереджені німецькі дослідники, передусім представники школи відомого вченого професора Боннського університету Якобсена, в повоєнний період практично нейтралізували версію «превентивної війни Гітлера». Нейтралізували, але не стали розвінчувати, з огляду на очевидну її неспроможність.
Та ось на зламі 80—90-х років постала з небуття давно вже призабута версія, що начебто до війни Німеччину примусив Радянський Союз своїми діями, що становили небезпеку для третього рейху і всієї Європи.
Чим же пояснити несподівану реанімацію давно спростованої версії превентивної війни? Відповідь має бути однозначною.
В останні десятиріччя XX ст. в обстановці глобальних змін у Східній Європі: розпаду СРСР як однієї з двох супердержав-претендентів на світову гегемонію, утворення об’єднаної могутньої Німеччини, що успішно претендує на лідерство на європейському континенті і де пожвавилися традиційні пангерманістські реваншистські концепції та настрої, націленості на «східну проблему», — на поверхню виринула у вигляді історико-політичного казусу давня, навіть уже було призабута версія, вигадана Гітлером, щодо необхідності запобіжної війни проти СРСР. «Реаніматором» цієї гітлерівської байки став автор з неординарними біографією та амбіціями, Володимир Резун, під гучним псевдонімом «Суворов». До речі, нещодавно в розмові з журналістом М.Дейчем цей спадкоємець Гітлера без тіні сором’язливості заявив: «Я почуваю себе переможцем, почуваю себе Суворовим». Його сурогатні опуси «Криголам», «День М» та інші, розраховані на обивателів, далеких від справжніх історичних знань, мають на меті «пробити», протягти штучно сконструйовану фальшиву версію джерел вселенської трагедії, що обрушилася на наш народ, перекласти провину зі справжніх паліїв війни на їхню жертву.
Думається, не кожен професійний історик, який шанує себе, наважиться на повалення загальновизнаних істин, заходиться заново переглядати давно вже вичерпані та з’ясовані версії, точки зору. За такі сумнівні справи беруться зазвичай якісь одержимі диваки-дилетанти, якщо не пройдисвіти, які до пори до часу перебувають у тіні науки і для яких незаперечні начебто її висновки не є законом. Отже, вони прагнуть «поставити на місце цих вчених нездар».
Автор «Криголама» вдається до спритного прийому: загальновідому істину, відкрито проголошену у радянській воєнній доктрині, — будь-яка війна повинна вестися Червоною Армією на чужій території — намагається подати як цілеспрямовану підготовку агресії СРСР саме проти Німеччини. Але ж де, у яких радянських документах територію театру воєнних дій конкретизовано? На це запитання Суворов відповіді не дає. А саме воно і є для нього найважчим...
Легковагі і поверхові книжки Суворова неодноразово піддавалися ґрунтовній та справедливій критиці у Росії, де їх перевидано великими тиражами як ходовий товар, і менше в Україні. У цих виступах наголошувалося, що автор не використовує першоджерел, оригінальних документів, а суціль довірився сумнівній з наукового погляду літературі застійних часів, особливо мемуарам сталінських генералів, написаним, по суті, літзаписувачами «Воениздата» за певними трафаретами, які, за окремими винятками, далекі від історичної правди. Під якими б ракурсами не розглядалася версія Суворова та його однодумців — жоден не витримував випробування на достовірність.
Документи
проти Суворова
У прокрустове ложе своєї версії Суворов втискує саме такі дані, які, на його думку, її підтверджують. Але що це за «факти»? В.Суворов у своїй праці не використовує загальноприйнятих історичних джерел. «Я цілком свідомо архівних матеріалів майже не використовую... Моє головне джерело — відкриті радянські публікації», — хизується він.
Що ж то за публікації? А це переважно згадані генеральські мемуари, тобто найненадійніше з усіх можливих джерел. До того ж, навіть і з цим неповноцінним джерелом поводиться Суворов досить безцеремонно: довільно вихоплює з контексту потрібні йому фрази, навіть уривки фраз, окремі слова, супроводжуючи їх нав’язливими тенденційними тлумаченнями. Практично жоден з його аргументів довір’я у вдумливого дослідника не викликає і потребує експертизи надійнішими джерелами, якими є архівні документи.
Ось якби автор «Криголама» та інших праць на тему «превентивної війни» Гітлера звернувся до архівів, то знайшов би там бодай такий, скажімо, документ, як «Записка з плану оборони Київського особливого військового округу на 1941 р.», де чорним по білому сказано: «Не допустити вторгнення як наземного, так і повітряного противника на територію округу. Упертою обороною укріплень вздовж ліній держкордону щільно прикрити відмобілізування, зосередження й розгортання військ округу... При сприятливих умовах усім тим, хто обороняється, й резервам армій та округу бути готовими за вказівкою Головного Командування завдати навальних ударів для розгрому угруповань противника, перенесення бойових дій на його територію і захоплення вигідних рубежів». Отже, ніяке багатослів’я не замінить незаперечних документальних свідчень.
Для «творчої лабораторії» В.Суворова характерні свідомі перекручення. Кілька разів у книзі «Криголам» він торкається теми будівництва на новому західному кордоні оборонних укріплень («лінії Молотова»). При цьому всіляко наголошує, підкріплюючи свою версію, на тому, що, мовляв, ці споруди були бутафорними, ну такі собі «потьомкінські села». Автор стверджує, що ці «легкі споруди, розставлені рідким ланцюжком, яким не потрібно було багато озброєнь», мали лише «ввести в оману Гітлера».
Наскільки достовірні ці твердження, бачимо з документів групи армій «Південь», що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів управління у Києві. В одному повідомленні з місць боїв, де йдеться про взяття дотів на дорозі Салюж-Санок, читаємо: 28 червня група військ на чолі з полковником Коретті, до якої входила моторизована словацька частина, взяла шість дотів, розміщених по обидва боки дороги, атакувавши їх з тилу. У доповіді зазначається, що «йдеться про споруди найсучаснішої конструкції, що будувалися лише в останні роки». Доти щонайвигідніше розміщені на місцевості і цілковито домінують над дорогою Салюж-Санок та низиною, яка лежить перед нею, — аж до Сана. Тут є протитанковий рів кількаметрової глибини та ширини. Бетонне покриття дотів сягає двох метрів, стіни мають приблизно таку ж товщину. Доти закриваються ззовні одними або кількома ґратчастими дверима. Таким чином вдалося запобігти можливому зриванню зовнішніх дверей вибуховою хвилею. Всередині доту є кілька дверей, виготовлених зі сталі, які ведуть у внутрішні приміщення. Частина дотів озброєна двома 76 мм гарматами; частина їх має кілька важких кулеметів. Танкові і протитанкові гармати й скорострільні кулемети розміщено за товстими сталевими амбразурами, які надзвичайно стійкі проти артобстрілів. Наведення гармат відбувається з допомогою прицільного приладу, який убезпечує навідників від виведення з ладу внаслідок обстрілу противника. Кулемети майже повністю містяться в амбразурі, що робить їх невразливими для ударів ззовні. Стволи гармат захищені за межами дотів броньованими кожухами. Під гарматами містяться вивідні труби, якими викидаються стріляні гільзи. Перед гарматами або кулеметними амбразурами є огороджене бетонним муром заглиблення до 1,5 м, яке, враховуючи наявність придатних для кидання гранат вивідних труб, унеможливлює заглушення чи підрив амбразури, принаймні зробити це дуже важко. У дотах для кожної гармати відведене спеціальне місце, щоб у разі виходу її з ладу можна було стріляти з іншої гармати. Під бойовим казематом є нижній поверх, де в основному живе прислуга. Доти мають між собою підземний зв’язок. Гарнізон кожного доту — мінімум 5—6 чоловік. Недоліком, як зазначається у доповіді, є лише слабке маскування цих споруд. Воно складалося з дерев’яного паркана навколо деяких дотів та колючого дроту. Ну, нічого собі «бутафорія»!
Вигадки Суворова геть чисто спростовують й інші документи німецької групи армій «Південь», де докладно описано бої навколо «лінії Молотова». Йдеться про донесення у штаб 17-ї армії з місць боїв у районі Леско на р. Санок, де містилося близько 100 дзотів, частина яких була недобудована. З документів випливає, що тоді як передові німецькі частини пройшли крізь радянську оборону і заглибилися в українську територію, запеклі бої за доти тривали принаймні до 3 липня (цим числом датовано останнє донесення). Суворов наполягає на тому, що ці оборонні споруди були начебто розчавлені ще в першу годину війни. Насправді ж доти «лінії Молотова» штурмували день і ніч спеціальні охоронні дивізії, створені у переддень агресії, — 444-а і 454-а. Серед документів є доповідь розвідвідділу командування фронтового тилу «Південь» від 1 липня 1941 р., адресована генеральному штабу вермахту. В ній ідеться про те, що захоплені доти — споруди «найсучаснішої конструкції», «що робить честь як їхнім будівничим, так і тим, хто здобув їх у бою».
У цих документах докладно описані сенсаційні для німецьких спеціалістів різноманітні конструкторські новинки, потужне озброєння і вказано, що бетонне покриття їх сягає 1,5—2,0 м (Суворов же подає цифру вдесятеро меншу). В документах наведено і такі викладки: щоб придушити дот на лінії Мажіно, артилерії 17-ї німецької армії знадобилося 4—5 снарядів, а в районі Леско тій же самій армії з тією ж самою метою знадобилося 150 бронебійних снарядів, випущених із потужних зенітних гармат.
Інша теза суворовської аргументації — це «найчисельніші й наймогутніші» повітрянодесантні війська Червоної Армії — ударна сила наступальної війни проти Німеччини і Європи. Їм присвячено не одну сторінку праць Суворова. Цілком протилежну думку з цього приводу знаходимо в огляді бойових дій на радянсько-німецькому фронті, складеному начальником абверу оперативного тилового району групи армій «Південь» доктором Перцборном. Він пише буквально таке: «Кілька слів про російські парашутно-десантні війська. Росія — це, як відомо, країна, де вперше з’явилися парашутно-десантні війська і, якщо вірити російській пропаганді, у росіян є парашутно-десантні з’єднання на рівні армійських корпусів. Нічого такого немає. Маленькі групи чисельністю, від сили, по 8 чоловік, більшість з яких навіть не здобули парашутно-десантної підготовки».
Та й навіть поверхове ознайомлення з планом «Барбаросса» переконує, що цей документ розрахований на що завгодно, тільки не на оперативно-тактичне реагування з метою запобігання можливій загрозі. А якщо взяти до уваги, що в Німеччині спеціальні служби ще в 30-і роки здійснювали широку розшукову роботу щодо встановлення багатьох тисяч комуністичних і радянських функціонерів на території СРСР, а також складали докладні каталоги творів мистецтва та інших цінних музейних експонатів тощо, то можна вже говорити не тільки про прямі, а й про побічні докази того, що нацистська агресія замислювалася й готувалася задовго до її початку. Всього цього Суворов спробував не помітити. А може, й не зміг — адже став добровільною жертвою містифікації ще сталінської пропаганди й пізнішої радянської мемуаристики.
До речі, прихильники версії превентивної війни, за відсутності прямих документальних обгрунтувань її, вчепилися було за знайдений у московському архіві й опублікований у російській пресі план запобіжного удару радянських військ проти німецького угруповання, зосередженого на західному кордоні Радянського Союзу. Але якою мірою цей план, складений, до речі, за вказівкою начальника генерального штабу Г.К.Жукова, може прислужитися прибічникам версії превентивної війни Німеччини, маємо нагоду судити з простого зіставлення: план блискавичної війни проти СРСР «Барбаросса» датовано 18 грудня 1940 р., а «план Жукова» — 15 травня 1941 р. Ну якби ж воно було навпаки! Та це саме той випадок, коли коментарі зайві. На превеликий жаль, «план Жукова» так і залишився планом. А скільки десятків мільйонів життів наших співвітчизників було б урятовано, якби його своєчасно реалізували!
Одне слово, в документальних першоджерелах йдеться про те саме, що і в Суворова, але з точністю до навпаки. Так само не витримують випробування фактами й інші сюжети «славетної» праці В.Суворова. Звичайно, праця такої якості навряд чи може бути предметом ґрунтовнішого наукового розгляду.
Але попри практично повну відсутність «живильного середовища», версія превентивної війни для запобігання агресії Радянського Союзу проти Німеччини дедалі поширюється. Суворовська «полуничка» продовжує прикрашати шпальти газет та екрани телевізорів, у тому числі й України.
Гітлер проти Суворова
Для вітчизняного читача особливий інтерес може становити точка зору чільних представників західної історіографії щодо превентивної війни Гітлера. Автор тритомної праці «Гітлер. Біографія», один з найвідоміших німецьких істориків Іоахім Фест навіть не вважає за потрібне порушувати конкретну тему намірів Сталіна розпочати війну проти Німеччини й доцільність запобіжних дій Гітлера. Він акцентує на протилежному, на тому, що робив Гітлер «для здійснення мрії свого життя — великого походу на Радянський Союз» і що говорив. А говорив таке: «Щоб спонукати англійців здатися, щоб примусити їх укласти мир, треба було таким чином забрати в них надію протиставити нам на континенті противника нашого рангу, тобто Червону Армію. У нас не було вибору, це було для нас незаперечною необхідністю — усунути російську фігуру з європейської шахівниці». Про агресію з боку СРСР Гітлер говорить не більш як про гіпотетичну: «Але тут була ще й друга, так само вагома причина, якої вистачило б і самої собою: та колосальна небезпека, що її являла для нас Росія уже самим фактом свого існування. Вона стала б нашою загибеллю, якби здумала одного разу напасти на нас».
На противагу Фесту, британський колега сер Алан Буллок, якого називають «найзнаменитішим серед нині живих англійських істориків», у своїй двотомній праці «Гітлер і Сталін» темі «превентивної війни» приділив спеціальну увагу і ... не залишив від неї каменя на камені. Причому, спростовуючи гітлерівську версію, Буллок оперує майже виключно аргументацією... самого ж фюрера. Як пише англійський історик, Гітлер у лютому 1945 р., відчуваючи близький кінець, подумки повертався до «найважчого рішення» про початок наступу на Радянський Союз. Крім аргументів, що це, мовляв, єдиний спосіб примусити британців укласти мир, він, як пише Буллок, причиною нападу називає те, що Сталін нібито постійно зменшував поставки сировини, від яких залежала Німеччина. Проаналізувавши цю заяву, А.Буллок відповідає: «Як німецькі, так і російські свідчення приводять до цілком протилежного висновку. Сталін не тільки не зменшував, а навіть збільшував поставки до Німеччини, зокрема, нафти й зерна, саме тоді, коли Росія навряд чи могла це собі дозволяти».
Далі у Буллока читаємо: «Документальні свідчення підтверджують, що докладна розробка операції «Барбаросса» не передбачала можливості протистояння російському наступові... Командування вермахту розглядало перекидання радянських військ до кордону як суто оборонні кроки. У німецькому таборі панували впевненість та спокій, оскільки все свідчило про те, що росіяни погано підготовлені до власної оборони, не кажучи вже про наступ». Розвиваючи далі цю тему, Буллок пише, що Гітлер, «далекий від того, щоб бачити в Росії загрозу для Німеччини», 9 січня 1941 р. на одній з нарад вищого військового командування стверджував: «Сталін, хазяїн Росії, — розумний хлопець. Він не стане відкрито виступати проти Німеччини, але слід чекати, що він чинитиме дедалі більші труднощі ... для неї». І далі: «Хоча нині російські збройні сили — це обезголовлений колос на глиняних ногах, неможливо передбачити їхній майбутній розвиток. Якщо вже Росія повинна бути розгромлена, краще зробити це тепер, коли російські війська не мають доброго керівництва, погано оснащені і коли росіяни відчувають великі труднощі у воєнній промисловості». Ну, як не сказати тут, що Гітлер створює алібі Сталіну як можливому агресору!
І це ніби підтверджує незмінний Гітлерів підголосок, нацистський міністр пропаганди Й.Геббельс. У своєму щоденнику 14 червня 1941 р. він пише, що німецькі війська вздовж радянського кордону «зосереджено так густо, що росіяни превентивними авіаційними нальотами могли б завдати нам найтяжчих втрат. Але вони цього не зроблять... Росіяни, здається, все ще нічого не підозрюють. У кожному разі, вони зосереджують свої війська саме так, як ми тільки й можемо цього бажати: концентровано, а це легка здобич у вигляді військовополонених». Так воно й сталося...
Гітлерівські генерали — проти Суворова
Навіть найменша довіра до суворовських «відкриттів» розтає, як сніг на сонці, досить лише зупинитися на ставленні німецького генералітету до необхідності превентивної війни проти СРСР. Наголосимо: цей аспект геть відсутній у працях В.Суворова. І недаремно... Не вигідний.
Проте допитливий читач не може не запитати: а як же сприйняли представники вищого військового керівництва рейху наказ Гітлера готуватися до війни проти Радянського Союзу? Наголосимо: інформацію про це почерпнуто суто із зарубіжних наукових джерел. Зібрана воєдино, вона справляє ефект сенсації.
Отож. Довідавшись про плани Гітлера напасти на СРСР, його воєначальники буквально сполошилися: адже, на їхню думку, для цього не було жодних підстав. Усередині 1940 р., коли Гітлер заявив про свій намір, німецько-радянські відносини розвивалися по висхідній, і що головне: СРСР безперебійно постачав воюючій Німеччині, згідно з торговельно-кредитною угодою, колосальні партії воєнно-стратегічних матеріалів та продовольства, допомагаючи цим подолати британську блокаду (а заодно готувати нищівну війну проти Радянського Союзу).
Першим почув Гітлерову новину генерал-полковник А.Йодль, що був як начальник оперативного відділу Верховного командування вермахту найбільш поінформований щодо стану та планів збройних сил дійсних і можливих противників Німеччини. Вражений почутим, генерал зібрав у свій штабний вагон у Комп’єні (Франції) найближчих співробітників. Обійшовши купе і ретельно перевіривши всі вікна та двері, він таємничо повідомив, що фюрер вирішив «раз і назавжди» врятувати світ від більшовизму. Слова Йодля, скептично налаштованого щодо наміру Гітлера, справили на присутніх «електризуючу дію». У відповідь на протести підлеглих він мовив: «Фюрер боїться, що після перемоги над Англією настрій німецького народу не дозволить йому почати війну з Росією». А оскільки протести тривали, Йодль припинив їх, сказавши: «Панове, це не тема для обговорення, а воля фюрера».
Навівши цей факт у своїй книзі «Друга світова. Помилки, промахи, втрати», провідний експерт британської воєнної розвідки Лен Дейтон уточнює: на західному кордоні СРСР справді зосереджувалися резервні війська, але «малоймовірно, що німецьке командування, розробляючи план наступу на Росію, врахувало цю обставину або навіть знало про неї».
Найближчий до Гітлера начальник штабу Верховного командування збройних сил генерал-фельдмаршал В.Кейтель, головнокомандуючий люфтваффе рейхсмаршал Г.Герінг, головнокомандуючий флотом грос-адмірал Е.Редер, тобто вищі військові чини рейху — «всі вчинили опір наміру фюрера напасти на Росію», — у свою чергу, констатує відомий німецький історик В.Герлиц. Кейтель, не на жарт стривожений, написав навіть Гітлеру заяву про відставку. Та все ж невдовзі дав себе умовити фюреру, який доводив, що «війна проти СРСР неминуча і тому Німеччина зобов’язана вдарити саме тепер, коли на її боці перевага».
Проти «східного походу» відкрито висловлювалися й такі вищі військові авторитети, як генерал-фельдмаршали фон Бек, фон Рунштедт, фон Леєб. А генерал-фельдмаршал фон Рейхенау навіть висловив скептицизм щодо «здатності Гітлера керувати державою» після того, як той заявив «про свої плани напасти на Радянський Союз, що був тоді офіційним союзником Німеччини».
Не керувалися концепцією превентивної війни й розробники плану нападу на СРСР на чолі з заступником начальника генерального штабу збройних сил рейху генерал-полковником Ф.Паулюсом. У своєму виступі на Нюрнберзькому процесі він під присягою свідчив, що ні на початку, ні в кінці роботи над цим планом німецький генеральний штаб не мав ніяких відомостей, що СРСР готує напад на Німеччину.
Ремствування щодо підготовки превентивної війни проти СРСР пробралися і в ширші кола генералітету, після того як Гітлер в березні 1941 р. зібрав у рейхсканцелярії нараду командувачів військ, дислокованих на території Польщі, й оголосив про близьку війну з Радянським Союзом. Не всі сприйняли докази фюрера, який наполягав: «Тепер є можливість завдати удару по Росії, маючи позаду вільний тил, ще раз така нагода швидко не трапиться. З мого боку було б злочином перед майбутнім німецького народу, якби я не вхопився за неї!»
Визнаний військовий авторитет генерал-полковник Г.Гудеріан так відгукувався на рішення Гітлера: «Докладно подана ним (Гітлером. — М.К.) причина, що змусила його до превентивної війни з Росією, була непереконливою. Посилання на міжнародне загострення становища внаслідок захоплення німцями Балкан, на втручання росіян у справи Фінляндії, на окупацію росіянами прикордонних балтійських держав так само мало могли виправдати відповідальне рішення, як не могли його виправдати ідеологічні засади націонал-соціалістичного вчення та деякі відомості про військові приготування росіян».
З лютого 1941 р., коли у східних районах Польщі почали зосереджуватися німецькі війська, до обстановки на радянському боці була прикута особлива увага — чекали підтвердження прогнозу Гітлера щодо агресивних дій радянських військ. Та марно. «Багато сперечалися про те, чи розгортання сил Радянської Армії мало оборонний чи наступальний характер», — розповідав командувач танкового корпусу і майбутній генерал-фельдмаршал фон Манштейн. І зрештою цей генерал, визнаний і друзями, і ворогами «кращим стратегом» третього рейху, дійшов висновку, що «угруповання радянських військ на 22 червня не свідчило на користь намірів найближчим часом розпочати наступ... Звичайно, влітку 1941 року Сталін не став би ще воювати з Німеччиною».
З ноткою розчарування занотував у своєму щоденнику напередодні війни генерал Гальдер: «Я не вірю в російську ініціативу». А його помічник, до речі, один з розробників плану «Барбаросса», генерал Е.Маркс навіть оформив думку начальника як каламбур: «Росіяни не зроблять нам люб’язності своїм нападом». Ці оцінки генштабістів грунтувалися на даних розвідувального відділу генштабу вермахту, отриманих у переддень німецького виступу: «Радянське угруповання має оборонний характер... Від росіян слід чекати оборонної поведінки». У свою чергу, помічник військового аташе посольства Німеччини у Москві полковник Кребс, прибувши до Берліна, доповідав Гальдеру свої спостереження: «Росія буде робити все, аби уникнути війни. Піде на усі поступки, включаючи територіальні...»
Наведена, далеко не повна, добірка реагувань німецьких воєначальників більш ніж переконливо свідчить: збройні сили рейху в особі їх керівництва, утаємниченого у плани фюрера, не мали жодних підстав 1941 р. бачити противника в Радянському Союзі та його армії. «Очікуваний напад» СРСР на Німеччину — не більш ніж ще одна шахрайська витівка міжнародного провокатора й авантюриста Адольфа Гітлера, така, до яких він вдавався у своїх попередніх агресивних авантюрах. Втім, вважатимемо, що фактів, наведених вище, досить, аби унеможливити заднім числом спроби видати агресивну і експансіоністську війну за справедливу і оборонну. «Христовий похід» фашизованої «нової Європи» на чолі з третім рейхом може бути охарактеризований тільки так, як це зроблено Нюрнберзьким процесом, і ніяк не інакше.
Версія вимушеної, превентивної війни Гітлера — це ніщо інше, як фантом. Немає жодного офіційного документа німецької сторони про підготовку агресії СРСР проти Німеччини. Так само, як немає і жодного офіційного радянського документа про підготовку Радянським Союзом агресивної війни проти Німеччини. Тоді як суд, тим паче Суд історії, віддає перевагу лише прямим доказам!
Логіка правди проти Суворова
Звичайно, політичні реалії Європи та світу у 90-ті роки разюче змінилися порівняно з 50—60-ми. Але хіба це дає підстави для докорінного перегляду абсолютних істин, зокрема тієї з них, що агресія проти Радянського Союзу була війною Гітлера і тих верств німецького суспільства, які він уособлював, за життєвий простір на Сході, а також проти Радянського Союзу та пануючого у ньому «єврейсько-більшовицького» режиму?
Хіба нині вже не з таким викликом, як 70 років тому, звучить кредо головного виконавця колонізаторських планів, що сягають глибин німецької історії, — Адольфа Гітлера: «Ми кінчаємо, нарешті, з колоніальною і торговою політикою довоєнного часу і переходимо до територіальної політики майбутнього. Коли ми сьогодні говоримо у Європі про нові землі, ми можемо, в першу чергу, думати тільки про Росію і підлеглі їй прикордонні держави»?
Хіба менш переконливі одкровення того ж таки «великого фюрера німецького народу», висловлені у розмові зі швейцарським комісаром Ліги націй Карлом Якобом Буркхардтом: «Усе, до чого я вдаюся, спрямовано проти Росії. Якщо Захід настільки дурний і сліпий, щоб зрозуміти це, то я буду змушений домовитися з росіянами для удару по Заходу, а потім, після його розгрому, я спрямую усі свої об’єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб нас знову не заморили голодом, як в останній війні»?
Нарешті, хіба у когось викликає сумнів офіційний, навіть доктринально-директивний документ, пройнятий тими ж «ідеями»? У додатку № 2 до інструкції щодо розгортання бойових дій згідно з «Планом Барбаросса», стосовно характеру війни говорилося: «Війна проти Росії — один з найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це давня битва германців проти слов’янства, захист європейської культури від московитсько-азіатського нашестя, оборона проти єврейського більшовизму. Мета цієї війни — розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю».
Наведені програмні документи експансіоністського змісту були розраховані, так би мовити, на перспективу. А реальна ситуація 1940—1941 рр. могла обернутися безпосередньою загрозою для Німеччини. Але у тому-то й річ, що аж до самого нападу на СРСР Гітлер та його генерали не відчували ніяких ознак такої загрози. Якби було інакше, Суворов не забарився б скористатися такою неймовірною сенсацією.
Живучість міфу превентивної війни Німеччини проти СРСР повністю базується на спорідненій природі обох тоталітарних режимів, на шакалячих звичках диктаторів. Тут саме й можна погодитися з Суворовим, який каже, що коли Гітлер був людожером, то з цього не випливає, що Сталін був вегетаріанцем. Поза сумнівом: Сталін також готувався до війни. І не тільки до війни оборонної... Не виключено, що колись і розв’язав би її, зрештою, але, ясна річ, не влітку 1941 р., коли Червона Армія взагалі не була готова до якихось серйозних бойових дій. Сталін розумів це, форсуючи її реорганізацію та переозброєння, у розпал яких робив відчайдушні спроби не кидати збройні сили у вир світової війни.
Вже війна гатила у двері, а Сталін дуже неохоче піддавався наполяганням керівництва щодо мобілізації до армії півмільйона резервістів. А на приведення прикордонних військових округів у стан найвищої бойової готовності так і не дав згоди... «І ніхто і ніщо в історії, — писав Д.А.Волкогонов, — не скасує вічного факту: 22 червня 1941 р. не радянські війська завдали свого удару, а саме вони, захоплені фактично зненацька, зазнали моці залізного кулака вермахту».
Ми навели для зіставлення різні, навіть протилежні докази і погляди на, можливо, найгостріше, найболючіше питання історії війни між Радянським Союзом та Німеччиною: яка ж зі сторін винуватиця її розв’язання? Читачу надається можливість самому зробити висновок.
А це буде непросто, не з’ясувавши точку зору сучасної офіційної німецької історіографії. Ось вона: «Хоча радянське військове керівництво готувало плани превентивного удару, воно чітко усвідомлювало свою нездатність до проведення широких військових операцій тоді. Тому дії радянської сторони в період 22 червня 1941 р. характеризуються нерішучістю». Отже, сучасна німецька історіографія також не на боці Суворова.
Спроби безпідставного перегляду положень та концепцій, усталених у світовій науці, факти свідомих пересмикувань та перекручень, упертих заперечень правди в ім’я негідних інтересів не сприяють процесові демократизації історичної науки, ускладнюють становище її творців, які стали на шлях відмови від політизації та ідеологізації історичних знань, примушують вітчизняних істориків знову займати окопи «холодної війни», аби цього разу захистити правду історії.
Гучний «успіх» книги Суворова-Різуна промовисто свідчить про химерність поєднання науки і політики. Автор їх ще раз дав можливість переконатися в тому, що від такого симбіозу програє, як правило, наука. Що ж, будемо вдячні йому за цей урок.