Один із найпоширеніших прикметників, яким ЗМІ описують зовнішню політику Дональда Трампа, — «непередбачувана».
Утім, професори Кембриджського університету Брендан Сіммс і Чарлі Ладерман у книжці «Дональд Трамп: формування світогляду» доходять однозначного висновку: у рішеннях і судженнях 45-го президента США стосовно міжнародних відносин немає нічого спорадичного, його переконання формувалися системно і послідовно починаючи з 1970-х і на сьогодні зазнали мінімальних змін.
«Більшість зовнішньополітичних тем, пов'язаних із Дональдом Трампом під час кампанії 2016 року, були помітні ще три десятиліття тому, за винятком імміграції та, можливо, тероризму. […] Загалом із плином часу у зовнішньополітичному мисленні Трампа спостерігається надзвичайна послідовність».
Це може прозвучати несподівано для більшості, особливо для тих українських авторів і оглядачів, які характеризували його публічну риторику як імпульсивну, ексцентричну і реакційну. Але реальність така, що в інших дослідженнях досвіду, інстинктів і переконань Дональда Трампа, зокрема на шпальтах Foreign Affairs, Brookings, Financial Times, The Atlantic, Washington Post, Wall Street Journal та інших видань, дійшли схожих із Сіммсом і Ладерманом висновків, якщо не ідентичних.
Коли влітку цього року я перечитував книжку обох своїх колишніх викладачів, то не міг не замислитися над її актуальністю сьогодні, особливо в контексті України, з огляду на повернення президента Трампа до Білого дому 2025 року.
Тож ця стаття — спроба адаптувати ці та інші висновки до сучасних реалій і запропонувати аргументи на користь другої адміністрації президента Трампа в контексті України.
Зранку — Америка, ввечері — Україна
Перше, що впадає в очі у матеріалах мейнстрімових авторів на тему зовнішньополітичних поглядів Дональда Трампа, особливо із зазначенням його обережності щодо НАТО та так званого транзакційного підходу до міжнародних відносин, це висновок, що такі погляди не можуть бути сприятливими для України.
Зокрема, це часто пов’язують із доктриною «Спочатку Америка» (America First), яка буцімто на перший план ставить швидкі, практичні і безпосередні рішення на користь американських інтересів замість рішень концептуальних, ідеологічних і дискусійних, чия користь неочевидна для середньостатистичного американського виборця в короткостроковій перспективі.
Однак тут для початку варто було би заглибитись у природу цієї доктрини, адже при її правильному розумінні можна знайти іншу, несподівано оптимістичну, перспективу стосовно того, що президентство Трампа може означати для України.
Отже, доктрину «Спочатку Америка» зазвичай прийнято розглядати як ізоляціоністську, тобто таку, яка має намір ізолювати США від зовнішньополітичних процесів і непропорційно пріоритезувати внутрішню політику над зовнішньою. Простими словами, це про бажання США «зачинитися» на своєму континенті, максимально сфокусуватися на домашніх справах і значно послабити свій інтерес до всього, що відбувається поза океаном, — ООН, НАТО, ЄС, Близький Схід тощо. Виняток становить хіба що Китай як гравець, чий вплив на домашні справи США вже неможливо ігнорувати.
Насправді ж у світогляді Трампа зовнішня політика і внутрішні проблеми США нерозривно пов'язані між собою, але основою цього зв’язку є економіка, хоч і з доволі неочікуваного ракурсу.
Так, основна претензія президента Трампа до зовнішньополітичної діяльності попередніх адміністрацій Білого дому полягає в ірраціональному витрачанні ресурсів на те, що він називає state-building, тобто на допомогу іншим країнам розбудувати у себе вдома національну державу західного зразка. Показовими прикладами можуть виступити як Ірак, так і Афганістан, де Сполучені Штати при різних адміністраціях витрачали купу грошей і часу на побудову світських ліберальних демократій. Як ми вже зараз знаємо — безрезультатно.
Відповідно, Дональд Трамп відкидає таке «закордонне державотворення» як каприз купки осіб, який відволікає ресурси від економічної реконструкції США. В цьому контексті «Спочатку Америка» — це передусім про подальшу відмову саме від політики такої національної розбудови інших держав за рахунок США та натомість спрямування цих ресурсів як інвестицій у безпеку та інфраструктуру всередині Штатів. У ширшому контексті «Спочатку Америка» — це взагалі про зменшення ролі США у підтримці існуючого ліберального світового порядку.
До чого тут ліберальний світовий порядок? Знову-таки, для когось це може прозвучати контрінтуїтивно, але в основі бунту Трампа проти цього порядку, безсумнівно, знову лежить економіка. Трамп відкидає сучасний міжнародний ліберальний порядок, бо переконаний, що в існуючій системі координат США отримують нечесну угоду не тільки від своїх ворогів, але — і це найважливіше — і від своїх друзів. При цьому варто нагадати, що президент Трамп є автором бестселера під назвою «Мистецтво угоди».
«Людям потрібне его, цілим народам потрібне его. Я думаю, що нашій країні потрібно більше его, тому що її так сильно обдирають наші так звані союзники».
Саме звідси випливають його тези про те, що інші країни повинні належним чином заплатити США, які ви могли чути у його публічній комунікації. Ще в юності Трамп описував Сполучені Штати як «другосортну економічну силу, країну-боржника», якій інші країни вважають за можливе не віддавати належного, тобто яка не має достатньої поваги на міжнародному рівні, щоб це змінити. Саме звідси і буквальна «одержимість повагою», яка визначила оцінку того, чи ставиться та чи інша країна до США з «належною повагою», як ключову складову світогляду 45-го президента Сполучених Штатів.
Ось що є засадничими блоками доктрини «Спочатку Америка» в інтерпретації Трампа. Сіммс і Ладерман підтверджують, що хоча «Спочатку Америка» і звучить ізоляціоністськи, насправді ж ідеться про: а) вимогу більшої відповідальності від союзників і б) фокусування керівництва країни на конкретних результатах замість безкінечного процесу варіння супу з аморфних цінностей.
Для України це може означати, що у власній комунікації із США доведеться відмовитися від звичних уже для цілого покоління акцентів на допомозі США у розбудові та зміцненні тут демократичних інституцій і громадянського суспільства, — це і є складові того «закордонного державотворення», яке нова адміністрація Білого дому волітиме згортати.
З іншого боку, це може означати і довгоочікуваний перехід від «глибоких занепокоєнь», безкінечного балансування і надто загальних політик до конкретних двосторонніх домовленостей, які можуть дати швидші та відчутніші результати.
Чого, схоже, нам точно слід уникати, то це позиціонування України як молодої держави і слабкої економіки, яка потребує благодійної допомоги у націєтворенні та відновленні.
Прагматизм без зайвих формальностей
Світогляд Трампа, безсумнівно, заснований на прагматизмі, часто надає перевагу конкретним результатам над ціннісно-ідеологічними конструктами і кампаніями.
Журналіст Джордж Бім, автор одного з бестселерів про світогляд Дональда Трампа, зазначає, що давній скептицизм 45-го президента США щодо обов’язку Сполучених Штатів намагатися поширювати свої ліберальні та демократичні цінності по всьому світу був добре задокументований.
Йому вторять Сіммс і Ладерман: на їхню думку, мало хто із президентів США був настільки готовий публічно заявити, що цінності американської нації відіграватимуть незначну роль у здійсненні зовнішньої політики його адміністрації.
Крізь ці лінзи потрібно дивитись і на його попередню та майбутню комунікацію з Путіним, Кім Чен Ином та іншими особами, яких ми можемо вважати ціннісно ворожими.
Ще одні лінзи, крізь які можна дивитися на відносини Трампа з іншими лідерами, — це їхня конкуренція із США в тій самій економіці. Головні проблеми першого строку президента Трампа були економічними, тому він не розглядав Росію як серйозного конкурента Америці (бо економічно Москва не конкурент Вашингтону). На відміну від Китаю.
Відповідно, Трамп може щиро поважати певні якості Путіна, які відгукуються у його власному характері, але якщо Путін почне здаватися йому інструментом економічного посилення Китаю, така повага може швидко закінчитися.
Тож міжперсональні стосунки Трампа не потребують спільних цінностей. Це варто зрозуміти й усвідомити наслідки цього.
Адже це означає, що, хоча новообраний президент може ставити під сумнів традиційні альянси, він також відкритий і до стратегічних партнерств, але за умови, що сприймає їх як економічно вигідні.
І якщо Україна зможе показати себе як цінного партнера з унікальними пропозиціями для регіональної безпеки чи для зростання економіки США (що вже відбувається за рахунок допомоги Україні), існує реальний шанс, що адміністрація Трампа надасть практичну підтримку, можливо, навіть більш цілеспрямовану та дієву, ніж за попередньої адміністрації Білого дому.
Як бачимо, питання економічного інтересу США постійно відлунює у зовнішньополітичних рішеннях Трампа. І хоча економіка справді посідає центральне місце в його баченні, лише її не можна назвати вирішальним фактором. Президент Трамп вірить не в міжнародний, а в національний капіталізм, заснований передусім на внутрішньому будівництві та виробництві, а не на міжнародній торгівлі та фінансах. У цьому плані «трампономіка» — це послідовна програма, яка передбачає максимальну концентрацію ресурсів вдома, якщо за кордоном вони приносять бюджету меншу користь. Але для нього важливі і такі категорії, як повага, імідж, перемагання. Тому, напевне, до вирішальних факторів слід віднести і прагматизм, який часто помилково сприймають як ізоляціонізм.
Узагалі ось це уявлення про те, що 45-й президент США є суто ізоляціоністом, — одне з найбільш хибних. Трамп, радше, прагне переоцінити та відкоригувати відносини, відкалібрувати їх, щоб забезпечити для Америки чітку відчутну у найближчій перспективі віддачу в усіх можливих категоріях.
І тут інтереси США і України, знову-таки, можуть знайти доволі неочікувану гармонію. Усвідомлення прагматичних очікувань нової адміністрації може відкрити для України можливість запропонувати опції співпраці, які прямо і практично відповідають інтересам США, наприклад, протидія російській дезінформації, розвиток критичної сировини, долучення українських ресурсів до перегонів із Китаєм у сфері штучного інтелекту тощо.
Прагматичний характер політики Трампа означає саме те, що від України очікують дуже чітких пропозицій у контексті позиціонування себе як ключового гравця в ширшій стратегії США щодо створення стабільності у Східній Європі.
Та насамперед — потреби у цій стабільності для США.
Трофеї належать переможцю
Багато авторів, які досліджували світогляд Трампа, підкреслюють сильний акцент на суверенітеті та самодостатності.
Хоча це іноді призводило до тертя із союзниками, ці категорії глибоко резонують із становищем України. Ми ведемо затяжну боротьбу за утвердження саме свого суверенітету. Світогляд Трампа природно поважає нації, які виборюють власну самостійність і повагу до себе. Він дивиться на життя як на бій, але нескінченна боротьба без явної перемоги для нього нестерпна. Так, одним із частих дорікань з боку Трампа його попередникам було: «Ми більше не виграємо» (we don’t win anymore).
Тому перемога обов’язково має бути, але вона має бути тотальною. Це резонує з його улюбленим висловом «трофеї належать переможцю» (to the victor — the spoils), згідно з яким перемога — це завжди гра з нульовою сумою, в якій переможець отримує все.
Таке сприйняття реальності як боротьби президент Трамп переносить із бізнесу у політичну сферу. Від декларує загальний запит на «жорсткість» і стверджує, що його особиста філософія ґрунтується на сприйнятті «життя певною мірою як боротьби», що відображає його гоббсівський погляд на міжнародні відносини, в якому світ є анархічним, а сила має першочергове значення.
Це дає підстави говорити про те, що Дональд Трамп належним чином оцінює опір України російській агресії. Не в останню чергу і тому, що він часто захоплюється і вважає сильними саме ті нації, які діють рішуче в своїх інтересах. Цей наратив підходить до нинішньої позиції України.
При цьому такий вагомий акцент на силі сприймається передусім через здатність відстояти власний національний інтерес, а вже потім — через її використання як інструменту глобальної політики, як цього можна було би очікувати.
Президент Трамп у своїх інтерв’ю неодноразово зазначав, що, на його думку, США не повинні бути світовим охоронцем (world keeper) і світовим поліцейським. Це пов’язано з уже наведеним вище аргументом, що він не має наміру займатися «закордонним державотворенням», а також, знову-таки, із суто економічними причинами: статус світового охоронця і поліцейського — це неефективні видатки.
Неефективні вони перш за все через непропорційну участь європейських союзників у фінансуванні НАТО, бо останні не поспішають виконувати свої зобов’язання щодо 2% ВВП. А якщо хтось вважає за можливе не виконувати перед тобою свого зобов’язання, значить, ти — слабкий. «Ви побачите стиль життя [європейських країн], в який неможливо повірити. Вони живуть так, тому що ми даємо їм їхню свободу, а вони нічого не дають нам натомімть». «Я вважаю, що люди повинні робити внесок, а інші країни — великий внесок, для цієї країни [США] за те, що ми робимо для того, щоб зберегти їхню свободу, і щоб вони були вільними, і щоб дозволити їм бути вільними».
Українці щодня роблять цей внесок за найвищою ціною — своїми життями, тому недивно, що такий підхід до міжнародної безпеки багато хто вважає «транзакційним». Але в якомусь сенсі саме цей транзакційний підхід Трампа до альянсів США в Європі та Східній Азії залишається найбільш передбачуваним аспектом його зовнішньої політики.
Миротворець
Не в останню чергу і тому, що Трамп — передусім прагматик. Його прагматизм може працювати на користь України: якщо він побачить чітку вигоду, то діятиме без вагань, навіть якщо місцями це може суперечити усталеній традиції або процедурам.
Такий «безкомпромісний» менталітет може означати, що замість того, аби бути обмеженим багатосторонньою бюрократією, яка іноді стримує НАТО чи ЄС, Трамп може схилятися до більш прямої допомоги, заходів безпеки чи економічних партнерств, які мають негайний вплив. Питання лише в нашій частині потенційної транзакції.
Бо наразі недофінансоване і забюрократизоване НАТО виглядає для Трампа слабким.
А він історично проводить прямий зв'язок між зовнішньою слабкістю та внутрішнім занепадом. Це завжди було частиною його фундаментальних переконань, а також є життєво важливим фактором для його електоральної привабливості.
Тобто обіцянки Трампа покласти край конфліктам за кордоном сприймаються його електоратом саме як його сильна сторона у сфері зовнішньої політики. Бо, по-перше, це буде крок саме Америки, а не якогось альянсу, тобто це про силу саме американської суб’єктності, та, по-друге, це приведе до переспрямування згаданих вище неефективних видатків усередину США, а це вже про персональний зиск простого американця від завершення якоїсь війни за кордоном.
Але справжнього завершення, яке справді заслуговує на світове визнання його миротворчих зусиль. Бо, зі слів політиків, які мають персональний досвід співпраці із 45-м президентом США, якщо і є якесь визнання, яке Трамп персонально вважає абсолютно безпідставним, незаслуженим і кон’юнктурним, то це Нобелівська премія миру, вручена Бараку Обамі 2009 року. Це сталося лише через дев’ять місяців після початку його президентства, коли підстав для такої премії не могли ідентифікувати навіть провідні ЗМІ Сполучених Штатів, такі як The New York Times. Це повертає нас до попереднього аргументу Трампа про «нечесну угоду», яких він не терпить.
Ті ж політики, які розповіли про ставлення Трампа до цього епізоду, пригадують ще один, який мав місце 2012 року. Тоді президент Обама публічно застеріг Башара Асада від перетину «червоної лінії» — застосування хімічної зброї проти цивільного населення Сирії. Коли ж Асад перетнув «червону лінію» Обами, той не спромігся виконати публічно озвучену погрозу. Трамп вважає це не просто слабкістю, він вважає це приниженням США, тому неважко зрозуміти, чому саме постать Обами є однією з найбільш контраверсійних для 45-го президента США.
Ці два факти проливають світло і на амбіцію Дональда Трампа завершити війну Росії в Україні, але зробити це справді результативно, щоб на контрасті з Бараком Обамою справедливо отримати статус справжнього миротворця та цим самим возвеличити Сполучені Штати на світовій арені.
У цьому полягає і його інша амбіція, напевне, навіть більш фундаментальна, яка визначатиме перебіг усього його другого терміну, — це його спадок (legacy). Кожен президент ставить собі питання, за що його пам’ятатимуть нащадки та що про нього напишуть у книжках історії. Суперники Дональда Трампа робили все можливе, щоб спадком його першої каденції стало 6 січня 2021 року — штурм Капітолію. Друга каденція — відкрите запрошення для майбутнього 47-го президента США самому написати свою історію і визначити, яким буде його фінальний спадок у пам’яті не лише американців, а й усього світу.
Спадок — категорія сильніша за будь-яку транзакційність.
Інакша світова політика
Тому, хоча минулі відносини Трампа з міжнародними інституціями і Європою не були простими, його світогляд усе ж не варто сприймати як протилежний підтримці України, — він просто має інші умови.
На прикладі того ж НАТО можна зробити висновок, що основною умовою є не стільки взаємовигідний оборонний альянс, скільки отримання США фінансової компенсації від своїх союзників в обмін на їхній захист. Хтось назве таку умову «транзакційною», але це просто інакший підхід до міжнародних відносин, до якого нашому суспільству ще належить звикнути.
Адже до цього прагматична зовнішня політика завжди ховалась за фасадом пишномовних декларацій і маскувалася ідеологією і цінностями, які часто мали небагато спільного із реальними вчинками. За три роки війни ми це добре затямили.
Трамп же волів би, за його власними словами, щоб США «припинили здійснювати загальний нагляд за захистом демократії та прав людини». Тобто для нього спільні цінності — це далеко не пріоритет, так само, як і спільний стиль життя, і він готовий називати речі своїми іменами.
Тому виглядає так, що нам доведеться шукати нові формулювання, які резонували б із новим очільником Білого дому, — щось, що він міг би поважати, щось, за що він готовий був би боротися.
Що справді заслуговує на особливу увагу, то це не стільки сам факт того, що підхід нової адміністрації до дипломатії є «транзакційним» (усі політичні відносини, зрештою, є такими), скільки те, що такий підхід створює доволі короткостроковий і вузький погляд на процеси, надаючи перевагу швидкій вигоді над довгостроковою акціонерною вартістю.
Це цілком узгоджується із зневагою до «закордонного державотворення» та другорядним місцем ідеології у зовнішній політиці, оскільки такий підхід націлений не на довгострокову стратегію, а, радше, на негайну демонстрацію неоспорюваних навичок укладати угоди.
Цілком імовірно, що з цієї ж причини і до ООН у президента Трампа своє, інакше, ставлення, сформульоване ним під час кампанії 2016 року як «ООН не є другом свободи». Та, повторюся, важливо усвідомити цю зміну парадигми і навчитися використовувати її на свою користь. Конкретно у випадку із ООН, можливо, це шанс отримати несподіваного союзника у перезавантаженні організації та нарешті вигнати з неї Росію.
Наостанок варто згадати і те, що один із відомих американських політологів Волтер Мід визначав президента Трампа як «джексоніанця» на честь сьомого президента США Ендрю Джексона. Така категорія політиків, на думку Міда, мало зацікавлена в поширенні демократичних чи капіталістичних цінностей по всьому світу. Вони пріоритезують домашню політику, з особливим акцентом на економічні проблеми.
З цього погляду пріоритети Трампа справді джексоніанські — він зосереджений на захисті американських робочих місць удома, на обмежувальній торговельній політиці за кордоном, на жорсткій боротьбі з тероризмом, на протидії тортурам, на збільшенні військових витрат і на тому, щоб отримати справедливу компенсацію від інших країн за американський захист.
На думку Міда, визначальним є і те, що загалом «джексоніанці» мало переймаються зовнішніми справами, якщо тільки хтось не загрожує безпосередньо США.
У такому разі прихильники політики Ендрю Джексона реагують максимально жорстко і масштабно, із переважаючою силою, не звертаючи особливої уваги на якісь правові конвенції чи обмеження та демонструючи цілковите презирство до тих, хто бажає реагувати пропорційно або обмежено на загрозу батьківщині.
Якщо відштовхуватися від твердження Сіммса, Ладермана, Біма та інших, що внутрішньополітичний і зовнішньополітичний світогляд Дональда Трампа був повністю сформований ще до того, як він очолив Сполучені Штати Америки, то виглядає так, що цей світогляд справді має ознаки джексоніанського.
Для нас це означає, що, якщо Україна підійде до другого президентства Трампа прагматично, позиціонуючи себе як ключового незалежного партнера, а не як частину традиційного західного блоку, вона може знайти в Трампі союзника, який цінує результат понад формальні альянси.
Із його другим приходом у Білий дім Україна отримає можливість представити себе як готового здібного партнера, який поділяє цілі із США, зберігаючи при цьому власну ідентичність і незалежність. У певному сенсі і за певних умов стійка боротьба України проти російської агресії не може не викликати симпатії та поваги у Трампа, який захоплюється історіями успіху, досягнутими власними зусиллями і силою власного характеру.
Що-що, а «український характер» відомий уже всьому світові, і це — характер борця.