Є голоси сирен, є корисні ідіоти, а ще є продавці машин. «Історія — дурниця», — говорив Генрі Форд, стверджуючи, що США повинні просто дозволити Німеччині виграти Першу світову війну. Тепер Ілон Маск, сьогоднішній автомобільний мільярдер, очевидно, не проти віддати долю України на волю випадкового опитування. Про це у колонці для The Telegraph пише британський політик-консерватор Майкл Феллон, міністр оборони Великої Британії з 2014 по 2017 рік.
Трохи схожий на Strictly Come Dancing (шоу, аналог «Танці з зірками»), мирний план Маска передбачає два раунди голосування: спочатку 100 мільйонів його підписників у Twitter голосують за принцип, потім вибране населення в Україні може проголосувати за прийняття іншої національної ідентичності та приєднання до Росії. Та хіба він забув плебісцити, які Гітлер сфальсифікував, щоб захопити Рейнську область у 1936 році, потім Австрію в 1938 році? Може, йому варто опитати і чехів?
Але крім голосів корисних ідіотів, лунають і більш спокусливі голоси сирен.
Українську війну неможливо виграти жодній із сторін. Чи зможе Європа продовжувати нести величезну вартість своєї фінансової підтримки? Хіба Крим насправді не належить Росії? Чи дійсно ми хочемо ризикувати використанням Росією бодай однієї одиниці тактичної ядерної зброї?
Маск, як і Форд, не розуміє, що саме поставлене на карту. Загарбаши будь-яку територію суверенної України, Путін перемагає. Так він виграв Крим вісім років тому. І якщо Путін переможе, жодна прикордонна країна зі значною кількістю російськомовного населення не буде в безпеці.
Росія влаштувала жорстоку кібератаку на Естонію в 2007 році; окупувала Грузію в 2008 році (і досі утримує грузинську територію); ввела війська на Донбас у 2014 році; здійснила спробу державного перевороту в Чорногорії в 2016 році. Сьогодні Росія контролює Придністров'я, фактично частину Молдови, і розпалює повстання на західних Балканах.
За величезну ціну ми двічі в минулому столітті дізналися, що умиротворення не працює — те саме, зрештою, зрозуміли і Сполучені Штати.
Не існує жодного мирного плану, який не передбачав би виведення путінських сил з України. Це не конфлікт, який можна заморозити і забути: сила українського опору вже продемонструвала нам, що суверенітет України непорушний. Ми маємо це зрозуміти.
Припустімо, ми змусили Зеленського прийняти якесь перемир’я, яке передбачає втрату Україною, скажімо, Криму та частини південного сходу України. Навіть якби він погодився на це, чого він точно не зробив би, найважливіше полягає в тому, що Росія теж не погодилася б. Як і в 2014 році, Путін зробив би паузу і повертався за новим шматком. При цьому небезпека чекала б і на Молдову, Грузію, навіть Латвію.
Тиск на Україну зараз, щоб змусити її домовитися про якесь врегулювання, несе в собі ще одну небезпеку: це покаже, що Захід піддається на бряцання Путіна зброєю, на його погрози розгорнути тактичну ядерну зброю. Ці загрози справді серйозні, і до них слід ставитися серйозно. Путіна потрібно попередити, приватно і публічно, що Захід справді відповість на будь-який подібний його крок. Ударом у відповідь по військовій інфраструктурі, лініях постачання, військах.
Водночас Європа повинна робити набагато більше в плані допомоги Україні. Дивно, що Німеччина досі відмовляється постачати бронетехніку та танки, яких так потребує українська армія. Їм потрібно більше артилерії, зенітних ракет, усіх видів передової зброї. Кожна європейська армія повинна переглянути свій інвентар і надіслати максимум з того, що можливо. Ми повинні переглянути також можливості підтримки протиповітряної оборони України. Європейські санкції повинні бути ще більш жорсткими. Російська нафта все ще видобувається, переправляється та маркується. Російська фінансова система пошкоджена, але ще не відрізана від Заходу.
Так, це величезна ціна. Ми вже бачимо це по наших рахунках за електроенергію та по потенційній рецесії в єврозоні. Політики повинні максимально чітко пояснити своєму електорату, що ця вартість тільки зростатиме.
Ця ціна є великою, тому що ми не заплатили її, коли Україна вперше прагнула отримати допомогу після революції на Майдані в 2004 році. Навіть через 10 років ми не зробили достатньо, щоб допомогти модернізувати інфраструктуру радянських часів на сході України, або прискорити членство України в ЄС і НАТО. Якщо ми хочемо, щоб у молодих демократіях панували мир і безпека, ми повинні вживати для цього заходів.
Але цей рахунок буде ще більшим, якщо ми зараз дамо слабину. Це може призвести до незворотної шкоди європейським економікам, до масового переходу від соціальних видатків до оборонних бюджетів і навіть до мобілізації в країнах, які не знали цього поколіннями.
Зневірений Путін випробовує нас як ніколи. Зараз не час для слабкодухих, не кажучи вже про продавців автомобілів.