Минув уже рік триденної війни, а світ усе ще намагається збагнути її причини й наслідки. Пояснення Росії неможливо сприймати раціонально, бо вони не містять раціо. Війна, очевидно, різна для нас і для агресора, що й робить порозуміння неможливим. Так само по-різному сприймають події цієї війни різні народи, які спостерігають за нею ззовні. Цей факт повертає нас у геополітику, бо важливо усвідомлювати, що коли деякі впливові країни говорять про надання зброї чи встановлення миру, вони бачать його по-різному. Всі хочуть миру, але для України, Китаю, Росії або США він різний.
США хочуть миру, коли відбуватиметься контрольована деградація і розпад Росії, а Китай стане стриманішим у своїх прагненнях домінувати в Азії. Позбутися агресивної Росії важливо, бо вона була й залишається єдиною загрозою миру в Європі, але при цьому ідеальний варіант — не допустити неконтрольованого доступу КНР до російських ресурсів. Китай хоче миру, коли США перестануть бути єдиним світовим лідером, а Росія перетвориться на простий повербанк для підживлення великого китайського проєкту національного оновлення. Росія хоче миру, у якому вона визнається великою державою, має право вето на все, що відбувається навколо, без жодних на те підстав, крім ядерної зброї, розміру території і запасів корисних копалин. Давно не було чути Дугіна, і ось він знову виліз зі своєї печери й заявив, що «в цієї війни є тільки два виходи — перемога Росії або смерть людства». Ми про це чули й раніше, але тепер важливо, аби почули всі.
Путін — лише уособлення зла. Само зло — це ті, хто дав йому владу, хто прагне домінувати й ненавидить кожного, хто не належить до його «скотного двору». Путін завжди хотів цієї війни. Для нього вона почалася тридцять років тому, і весь цей час він вирощував та плекав кожну її мить. Він складав війну частинами, наче модель з деталей «лего», і чекав слушної нагоди. Війна стала його єдиною улюбленою дитиною, і, щойно у 2014 склалися умови, — він дав їй піти в ріст. Неспроможний на справжнє стратегічне мислення, він усі сили своєї дрібної психічно травмованої натури спрямував на одну мету — довести «проклятим пєндосам», що він сильніший. Йому не було й не має жодного діла ні до своїх дітей, ні до чужих, ні до своїх жінок, ні до всіх інших. Мрія неандертальця — довести всім, що він хомо сапіенс, не може бути раціональною. Для когось романи Орвелла стали антидотом проти жахіть комунізму, для нього — інструкцією до дій.
Миру хочуть усі, війни хочуть лише Путін і його зомбі-населення, яке вірить кожному його слову. Для нього це війна не проти України, а проти США й Заходу. Захоплення Криму та вторгнення на Схід України у 2014 році, агресія 24 лютого — все це складові давно підготовленого плану помсти Заходу за Східну Німеччину, розвал СРСР, «приниження» Росії часів Єльцина, технологічну відсталість і неспроможність нав’язати своє хибне бачення влаштування світу провідним геополітичним гравцям. Не випадково нинішня фаза війни почалася з абсурдних ультиматумів Заходу. Україна його цікавила лише як поле бою. Так завжди робили в СРСР. Тільки лідери КПРС обирали інші території — то Кубу, то Афганістан. Якби президентом СРСР у 1990-х був Путін, таким полем бою стала б Польща, чи країни Балтії, чи Угорщина, де так і не вивчили уроків історії. Він виріс із міфами про «нєсокрушімую і лєгендарную», всесилля КДБ, право сильного брати все, що потрапило в поле його зору. Він стільки сил доклав, аби стати сильним, а його, його особисто, зрадили — спочатку Горбачов, а потім і Єльцин. Він їм не мстився, бо вони для нього — дрібні, другорядні цілі. Його помста спрямована на сильного, на США, і це для його параноїдального, деформованого міфологією уявлення про світ, — справжній драйв, навіть оргазм. Але все пішло не так, бо світ інакший, ніж він собі вигадав. Україна не здалася, і демократії світу об’єдналися, щоб дати Росії відсіч.
Наша перемога народжується на полі бою, але вона також і в чіткому розумінні того, що відбувається навколо. Джон Кеннеді, який пройшов через Карибську кризу, одного разу сказав: «У внутрішній політиці ми ризикуємо тільки отримати поразку, зовнішня політика здатна звести нас у могилу».
Геополітика, яка вмерла рік тому, потихеньку повертається. Китай трохи знизив агресивну риторику стосовно Заходу, проте включився у гру на підвищення ставок, демонструючи стратегічні відносини з Путіним, зближення з Іраном і збільшуючи поставки майже дармових енергоресурсів із РФ. Китаю потрібно, щоби США сконцентрувалися на війні в Європі, послаблюючи тим самим свої позиції в Азії. Навіть для супердержави «розтяжка» на дев’ять тисяч кілометрів — складне завдання.
Росія сформувала базовий альянс із КНДР, Іраном, Білоруссю та Сирією, наполегливо втягує в нього країни Африки і Латинської Америки, де й досі пам’ятають колоніальне минуле. Все це вже було за часів СРСР. Це погано, але не критично, бо на загравання з «третім світом» потрібні гроші, а вони, якщо єдність Заходу не дасть слабину, рано чи пізно закінчаться.
Сполучені Штати зробили неймовірне — повернули єдність Заходу, і тепер їхні позиції на переговорах із Китаєм значно сильніші, ніж у період одразу «після Трампа». Відбулися кардинальні зміни в політиці Франції, Італії, Нідерландів і Німеччини, які ще вчора говорили про особливі відносини з Путіним. Несподівано потужного вигляду набув Європейський Союз, де лише одна країна вперто намагається розвалити єдність, і є підстави вважати, що проєкт об’єднаної Європи справді стане реальністю. Не виключено, що до нього повернеться і Велика Британія, яка у складних умовах виявляє неабияке лідерство на світовій арені.
Вперше від часів Другої світової почала відходити від ортодоксального пацифізму Японія. Постійні провокації з боку неспокійних сусідів далися взнаки і перегляд стратегічних документів у галузі безпеки та оборони — тому свідчення. В Індо-Тихоокеанському регіоні почалося формування та зміцнення нових альянсів, які мають стати фундаментом для підтримання статус-кво й запобігти виникненню конфліктів у регіоні, де б’ється промислове і технологічне серце світу.
Нарешті, виникла унікальна формула «Рамштайн», і не виключено, що вона збережеться й після нашої перемоги, оскільки, як стає дедалі зрозуміліше, загрози війни можуть виникати не тільки в Європі, і цивілізований світ має бути готовим реагувати в умовах паралічу міжнародних інституцій, покликаних забезпечувати безпеку. США не мають наміру поступатися позицією лідера нікому, проте нова конфігурація конкурентного середовища у вищій лізі вже не буде одноосібною. Нас очікує формування двох глобальних блоків, які виходитимуть далеко за регіональні ознаки. Солодкі мрії Росії про «третій полюс» не стануть реальністю.
31 січня 1979 року Ден Сяопін вирушив з історичним візитом до США. На борту літака він перебував у піднесеному настрої. За кілька тижнів до цього КНР і США встановили дипломатичні відносини, і цей факт лідер КНР розглядав як надзвичайно важливий крок у його програмі «відкриття» Китаю для світу. Ден Сяопін не був людиною, котра любить багато розмовляти, проте того разу, за свідченнями очевидців, він багато говорив про свої плани реформ і економічного розвитку КНР. Зокрема, він сказав: «Якщо уважно придивитися до історії, ми побачимо, що всі ті країни, які були разом зі США, стали багатими, тоді як ті, що були проти США, залишилися бідними. Ми будемо зі США».
Той факт, що Китай і нині не ризикуватиме відносинами з найбільшим споживачем своєї продукції, підтверджується статистикою: торік торгівля США і КНР становила 690 млрд дол., причому імпорт із Китаю до США сягнув 536,8 млрд дол., тоді як експорт становив лише 153,8 млрд. І, хоч політика таки втручається в економіку, позитивне сальдо у 383 млрд дол. — досить важливий аргумент, аби не забувати про слова Ден Сяопіна. Аналогічні тенденції спостерігаються в торгівлі Китаю з ЄС (позитивне сальдо перевищує 210 млрд дол.). Росія ж, навпаки, втратила стратегічний баланс у своїх зовнішніх відносинах: фактично закритий європейський ринок енергоносіїв і високотехнологічних товарів, відбувається витіснення з ринку озброєнь в Азії, у стані стагнації індустріальний розвиток. Росія стає легкою здобиччю для КНР. Для євразійської Росії неможливо уявити стійку на одній нозі навіть в умовах особливих відносин із Індією та Китаєм. Питання в тому, коли нарешті в оточенні Путіна це зрозуміють і зроблять висновки.
Світ стане іншим після нашої перемоги. Скринька Пандори, яку відкрила Росія, робить свою справу, і, замість розвитку, пів світу нині поспішає замовити нові види надсучасної зброї. Навіть Угорщина різко збільшує військовий бюджет, що вже казати про наших союзників у Європі та Азії. Світ після нашої перемоги стане інакшим, але, попри все, кращим. І Україна буде його співтворцем.
Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням