Ймовірна смерть Прігожина та загадкові коментарі Путіна про нього підкреслюють суперництво, озлобленість і внутрішню боротьбу в РФі. Проте було б необдумано тлумачити це як провісник радикальних змін. Згубна війна Путіна, здається, неминуче триватиме. Нижче наведемо переклад статті оглядача Bloomberg Opinion Макса Гастінгса.
Літня наступальна операція України завдала значних збитків і втрат російським військам, особливо через обстріли їх тилових районів, резервів і вузлів матеріально-технічного забезпечення далекобійною зброєю. Однак ці збитки ще не досягли своїх головних цілей, перш за все, південно-східного міста Мелітополь, ключового комунікаційного вузла Росії. Це створює внутрішні моральні труднощі для Володимира Зеленського в Києві та більш серйозні для його західних прихильників.
Контрнаступ був переоцінений
Наступ був шалено переоцінений "яструбами" в США та Європі, які сказали урядам, що якщо вони нададуть Україні сучасну зброю на мільярди доларів, її армія зможе здобути вирішальну перемогу. Я ніколи не був серед тих, хто в це вірив, тому що ніхто з моїх поінформованих друзів-військових по обидва боки Атлантики цьому не вірив.
З минулої зими вони стверджували, що росіяни створили глибоку оборону — перш за все, мінні поля — які українці не могли сподіватися прорвати. Крім того, українським полководцям, попри всю їхню мужність і винахідливість, бракує навичок ведення великих загальновійськових боїв. Читаючи та чуючи такі погляди солдатів, я припускаю, що незалежно від того, яку зброю постачає Захід, Україна не має реальної перспективи повернути Крим чи Східний Донбас військовими діями.
Такі зауваження призводять до того, що фанатики засуджують мене та однодумців як умиротворювача. Вони кажуть: «Як ми можемо допустити успіх російської агресії? Ми завдячуємо неймовірно сміливим українцям і маємо підтримати їх до кінця».
Я згоден. Це життєво важливий інтерес для поколінь – не дати росіянам забезпечити перемогу своєю жахливою поведінкою. Американці та європейці мають постійно нагадувати один одному, що вторгнення в Україну та все, що послідувало за ним — звірства, зґвалтування, викрадення дітей і терористичні бомбардування мирних жителів — є злочинами проти людства.
Але це не означає, що ми повинні приймати бажане за дійсне та фантазувати стратегію про межі можливого. Особливо це стосується тих, хто проповідує доктрину «чхати на все» сидячи вдома в зручних кріслах. Під час Англо-бурської війни 1899-1902 років проти південноафриканських республік під проводом Пола Крюгера поет Редьярд Кіплінг написав зневажливий рядок про джінго в Лондоні, які «вбивали Крюгера своїми устами». Сьогодні на Заході забагато «вбивць Путіна своїми вустами», замало твердого мислення.
"Жодна зі сторін не зможе перемогти на полі бою"
Жодне з перерахованого вище не повинно свідчити про готовність поступитися Росії чи заохочувати Україну до цього. Навпаки, історичний виклик полягає в тому, щоб підтримати волю Заходу, і перш за все США, продовжувати надавати мільярди доларів і євро готівкою та військовою допомогою, а також витримати Україну через те, що зараз здається судженим випробуванням, яке може затягнутисяроками. Не може бути миру, доки обидві сторони не зрозуміють, що жодна з них не зможе перемогти на полі бою, - вважає Гастінгс.
Путін зробив ставку на те, що він і люди в РФ мають більше терпіння, витримки та мужності, ніж "декадентський" Захід. Ми повинні довести, що він неправий. Якщо ми цього не зробимо — якщо ми зрадимо Україну — не лише Путін, а й тирани всюди дійдуть висновку, що агресія окупається. Вони будуть повторювати те, що Росія зробила в Україні, знову і знову і знову, не тільки за нашого життя, а за життя наших дітей.
Жахлива кількість смертей, перш ніж хтось переможе
Ми не повинні впадати в відчай лише тому, що український наступ цього літа не приніс вирішального результату. Великий урок сучасних воєн між потужними індустріальними державами полягає в тому, що має відбутися жахлива кількість смертей і вбивств, перш ніж одна чи інша сторона переможе. Швидке рішення на полі бою рідко буває, якщо воно взагалі існує.
Деякі жителі Заходу переконали себе після Другої світової війни, що кращі генерали та економічна перевага над Німеччиною зробили можливим досягнення перемоги союзників за невелику частку людських жертв, яких Перша світова війна принесла Британії та Франції. По правді кажучи, між 1941 і 1945 роками відбулися набагато кровопролитніші битви, ніж ті, що були в 1914-1918 роках, але це було на Східному фронті. Росіяни позбавили Британію та США від більшості людських витрат, які хтось повинен був понести, щоб розгромити нацистську військову машину.
За останні 18 місяців прозвучали деякі оптимістичні оцінки слабкості Росії. Нібито авторитетні коментатори казали нам, що санкції поставлять Кремль на коліна; що російський народ не підтримує війну Путіна; що російська армія ось-ось розпадеться; що якби українцям дали передові винищувачі та танки «Леопард», вони пройшли б через російську оборону, як ніж по маслу.
Це все була дурниця, звичайно. Санкції завдають шкоди Росії, але оскільки багато її людей є державними службовцями, Путін може захистити їх від падіння рівня життя. Росія направила в цей конфлікт відносно менше військ, пропорційно своєму 140-мільйонному населенню, ніж Франція у своїх приречених війнах 1950-х років за збереження своїх заморських колоній.
З чесного боку, незважаючи на те, що нещодавні атаки безпілотників України всередині Росії завдали невеликої матеріальної шкоди, вони корисні, щоб донести до народу Путіна реальність того, що вони залучені у боротьбу з народом, який здатний завдати удару у відповідь — і викрити порожнечу. претензій свого президента бути успішним управителем безпеки своєї нації.
Однак Путін досяг жахливого успіху, переконавши росіян, що вони ведуть екзистенційну боротьбу проти західної агресії. Нещодавні нові хвилі призову на військову службу не спровокували масові виїзди з країни, які спостерігалися минулого року.
Якими б заявами про внутрішні знання не стверджували деякі спостерігачі за Кремлем, ніхто, включаючи західну розвідку, не знає, що відбувається в найближчому колі російської влади. Це підкреслювали шалено оптимістичні прогнози, зроблені в липні після короткочасного заколоту капо Вагнера Євгена Пригожина.
Безсумнівна напруженість між Кремлем і російським військовим керівництвом ще може спровокувати серйозні внутрішні потрясіння, хоча ймовірна смерть Пригожина підкреслює ймовірну долю будь-якого суперника Путіна. Можливо, хоча й не ймовірно, що Путін впаде. Однак майже неминуче, якщо це станеться, його замінить хтось такий же неприємний і такий же відданий війні.
Доповнення ZN: Що думають з приводу певних перестановок у РФ українські бійці і чи вплине якось на ЗСУ ситуація "на болотах".
Американські спостерігачі за Росією Андреа Кендалл-Тейлор і Еріка Франц справедливо зауважують про наступника Путіна в останньому номері Foreign Affairs : «Послужний список політичних змін, що відбулися після відставки давніх авторитарних лідерів, не дає місця для оптимізму. Шлях до кращої Росії не просто вузький — він підступний».
Якби Росія зазнала абсолютної поразки в Україні, Путіна, ймовірно, було б скинуто. Однак, оскільки це залишається неправдоподібним, західні уряди з розумом зроблять ставку на те, що Росія збереже свою ворожість до їхніх демократій, поки її очолюватиме Путін чи хтось на зразок нього.
Росіяни завжди пишалися своєю здатністю терпіти біль, і ця національна характеристика залишається очевидною в контексті війни в Україні. Нещодавно скандинавський генерал звернув мою увагу на фінську приказку: «Росіянина можна смажити на маслі, але він все одно росіянин».
Захід повинен чітко заявити про свою готовність нескінченно продовжувати озброювати та фінансувати Україну — і переконатися, що він має те, що говорить. Цитований вище вірш Кіплінга, який закликав британців зберегти свою рішучість у 1899 році, закінчувався: «Віддай капелюх заради честі / і плати-плати-плати!» Лише тоді, коли росіяни повірять, що ми це зробимо, і не побачать жодної перспективи переважати їхніми силами на полі бою, можна вести розмови.
Припускати, що з Москвою можливе будь-яке швидке компромісне врегулювання, є така ж згубна фантазія, як у фантазії західних яструбів, які проповідують абсолютну перемогу України. Сьогодні Путін залишається відданим досягненню гегемонії над Україною.
Західні країни все ще ганебно поблажливі до російських олігархів та їхніх сімей, які володіють величезними статками в Європі та розважаються на наших пляжах і лижних схилах. Я був шокований минулого року, після відпочинку у відомому італійському готелі на озері, виявивши, що він залишається власністю одного з найближчих соратників Путіна — кошти від наших платежів йшли майже безпосередньо до Кремля.
Поки ми не закрутимо гайки з такими людьми, мало надії, що вони побачать будь-який стимул відмовитися від підтримки президента Росії. Зробити це не буде важко, якщо — велике, якщо — воля до цього існує в західних урядах, більшість із яких, на жаль, не бажають висилати чи заморожувати російські мільярди у своїх банках.
Тим часом, як сказала Фіона Хілл, колишня посадова особа Ради національної безпеки США, а нині старший науковий співробітник Брукінгса, у важливій лекції на початку цього року: «нам потрібен дипломатичний сплеск — уміле й терпляче зусилля поряд із життєво важливим військовим завданням… Ми повинні дати відсіч дезінформації Путіна та наративам проти США та НАТО».
Хілл підкреслила, наскільки світ страшенно готовий сприймати російську пропаганду про Україну як маріонетку НАТО, а також НАТО як маріонетку США. Якщо західним збройним заводам потрібно налагодити інструменти, щоб підтримувати тривалу війну на українських полях битв, Вашингтону та його союзникам потрібно налаштуватись на тривале навчання, щоб змусити нейтральні чи налаштовані на Москву країни зрозуміти, чому агресія Путіна погана для всіх.
На піку вторгнення Росії навесні 2022 року її війська контролювали 140 тисяч квадратних кілометрів території України. Сьогодні ця площа скоротилася до 109 000 квадратних кілометрів. Проте це досі становить одну шосту від України до 2014 року.
Франсуа Гейсбур, колишній президент Міжнародного інституту стратегічних досліджень, є автором нової книги про уроки цієї війни. По-перше, звичайно, він виступає за те, щоб продовжувати озброювати націю президента Зеленського, щоб зміцнити її позиції на полі бою, тому що лише коли цього буде досягнуто, Москва може приєднатися до змістовних переговорів.
Після цього він проводить цікаве порівняння із Західною Німеччиною 1950-х років. Канцлер Конрад Аденауер ніколи офіційно не визнавав комуністичну Східну Німеччину окремою державою, але, тим не менш, відмовився від возз’єднання як зобов’язання свого уряду. Аденауер за значної підтримки Америки керував переозброєнням Західної Німеччини як центральною опорою захисту Західної Європи НАТО від країн Варшавського договору. Радянський Союз рішуче виступив проти цього, але був змушений мовчки погодитися.
Гайсбург зневажливо пише про наполягання сучасної Німеччини, що Україна не повинна приєднуватися до НАТО, доки її кордони є предметом суперечки, що, на його думку, є іронією на тлі німецької історії кінця 20-го століття. Здається очевидним, що Україна не може погодитися на будь-яке припинення вогню без залізних гарантій безпеки, що, ймовірно, означає членство в НАТО. Без такого захисту Росія могла б вільно відновлювати свою агресію за бажанням, що є нестерпною перспективою.
Але, таким чином, Гейсбург висловлює ймовірність того, що коли ця війна триватиме з кривавим перебігом ще деякий час, може відбутися припинення вогню, яке не визнає російської окупації української території, але накладає на Москву покарання за її дії, зобов’язуючи її мовчазно погодитися. членства України в НАТО. Цього тижня деякі офіційні особи НАТО в Європі натякали на такий можливий результат.
Сподівання Путіна на Трампа
Війна напевно триватиме і після 2024 року, тому що Путін покладає стільки надій на перемогу Трампа на виборах у США, після чого республіканці відмовляться від підтримки України. Лише тоді, коли ця величезна невизначеність буде вирішена, є можливість зупинити вбивства. Тим часом усі ми, кому пощастило проживати в демократичних країнах, яким не загрожує насильницька зовнішня агресія, повинні визнати, що боротьба України є боротьбою всіх нас. Так і залишиться, як би не закінчилися баталії цього літа. Повідомлення про смерть Пригожина виправдовує короткий спазм радості в Києві, тому що світ позбувся вбивчого скота. Але у Путіна, на жаль, таких людей набагато більше, місця, звідки прийшов бос Вагнера.
Війну не можна закінчити так, як бейсбольну гру, для зручності нетерплячого натовпу глядачів, які бажають піти обідати. Як сказав минулого тижня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба, відповідаючи на скептичні запитання щодо наступу його країни: «Легко сказати, що ти хочеш усе швидше, коли тебе тут немає».