Останні тижні відзначилися хвилею активності, яку позиціонували як прогрес у мирному процесі між Росією та Україною. Проте для українців ситуація залишається незмінною: їхні міста й досі бомбардують, будинки й досі горять, люди й досі гинуть. На цьому тлі російський лідер Владімір Путін, здавалося, цілком задоволений привілеями та увагою, яку йому надає президент США.
Дональд Трамп, який оголосив себе посередником у війні, майже вичерпав увесь арсенал суперечливих заяв. Одного дня він стверджує, що тільки він може завершити війну, іншого — що мирні переговори слід залишити двом сторонам.
Іноді він хизується, що Путін "поважає" його, а іноді критикує за те, що той "повністю збожеволів". Цього місяця Трамп коливався між залученням американських військ і відмовою від цього, а тепер, згідно з повідомленнями, розглядає можливість залучення приватних військових компаній США, зазначає Ольга Чиж, доцент кафедри політичних наук Університету Торонто.
Для тих, хто спостерігає за цим — чи то в Києві, Москві, Вашингтоні чи деінде — ефект є приголомшливим. Політика імпровізації не є стратегією. А у війні, де життя людей залежить від надійності зобов'язань США, непередбачуваність не є силою. Це відмова від відповідальності.
То що ж робить Трамп, не враховуючи його амбіції щодо Нобелівської премії миру? Чи він нарешті усвідомив, що Путін не зацікавлений у договорі, який не відповідає його максималістським цілям? Або це просто черговий розділ у знайомій п'єсі — гонитва за заголовками, спочатку імідж, потім стратегія — де витрати будуть нести не у Вашингтоні, а на вулицях Києва?
Після тривалого періоду усвідомлення Трамп, можливо, нарешті усвідомлює, що Путін його обіграв — вони не ті близькі друзі, якими він колись уявляв їх. Його численні погрози нових санкцій і тарифів проти Росії це підтверджують, але водночас Трамп не раз демонстрував готовність забути старі образи, якщо Путін пообіцяє, що цього разу все буде інакше.
Тим часом Україна, здається, знайшла обхідний шлях для отримання прямих американських військових поставок, хоч і з великими витратами. За фінансування Європи Київ може продовжувати купувати американську зброю, поки Україна та ЄС нарощують власне виробництво; це не ідеально, але підтримує статус-кво: Україна виживає, Трамп отримує заслуги за прибутки від озброєнь США, а Європа тримає Росію зайнятою в інших місцях.
Поки ця схема працює, війна триватиме: Росія продовжуватиме наступати, але не зможе перемогти Україну. А за відсутності справжнього лідерства з боку США війна триватиме доти, доки Путін зможе кидати в бій своїх солдатів.
"Поки Україна бореться за виживання, Путін веде зовсім іншу гру. Він опинився несподіваним переможцем у цьому хаосі, адже не здобув перевагу за столом переговорів через бойові успіхи, тож покладається на перевірені десятиліттями інструменти — заплутування, маніпуляції та виснаження супротивників; хоч Путін ще не отримав усе зі свого списку бажань, він відрізняється неабияким терпінням", — вважає Чиж.
На відміну від демократичних лідерів, Путін не стикається з жодними обмеженнями — лише з внутрішнім колом військових і консервативних еліт з імперіалістичним світоглядом. Для них Україна — це не просто ще одна територія, яку можна обміняти, щоб підняти самолюбство Трампа. Це ключ до відновлення втраченої величі Росії.
Путін добре розуміє, що американська аудиторія потребує простих і зрозумілих сигналів; довгі переговори та заплутані повідомлення швидко їх втомлюють. Втома стає союзником Путіна. Нудьга, телефонні дзвінки, візити, які ні до чого не призводять, — це не провали дипломатії. Це стратегія.
Коли війна зникне з заголовків новин, він сподівається укласти угоду в тіні: скасування санкцій, замороження допомоги Україні. Для Путіна кожна година плутанини — це інвестиція. Питання в тому, чи є у когось із учасників переговорів витримка, щоб довести справу до кінця.
"Найбільшим переможеним у цій ситуації, окрім України, є сам Трамп. Попри свою публічну риторику, він ризикує обмежити себе лише номінацією на Нобелівську премію миру, хоча у нього є шанс на набагато більше — реалізувавши чітку політику завершення війни, він міг би здобути свій "момент Рейгана", ставши героєм для західного світу", — додає доцент.
Трамп має рацію, що Джо Байден був занадто обережним, аби претендувати на роль "вирішального гравця" у війні. Трамп, навпаки, міг би це зробити, адже, хоч повага Путіна до нього особисто сумнівна, російський лідер поважає військову міць США, а варіанти тиску — від двопартійного законопроєкту про санкції проти Росії Грема-Блюменталя до розширеної авіапідтримки та збільшення прямої військової допомоги — цілком реальні.
"Як і будь-якого автократа, Путіна можна примусити до поступок. Байден не наважився на це, а Трамп, зі своєю непередбачуваністю, може змусити Путіна відступити й завершити війну, здобувши славу несподіваного героя. Якщо ж він дозволить Москві диктувати умови, історія запам'ятає його як президента, що допоміг Росії відновити імперські амбіції, водночас підкріпивши занепад американського впливу", — підсумувала Чиж.
Нагадаємо, президент США Дональд Трамп у інтерв'ю Daily Caller знову порівняв Україну та Росію з дітьми, що б’ються. Американський президент додав, що США, Україна та Росія можуть одразу зустрітися в тристоронньому форматі — минаючи зустріч Путіна з Зеленським, які він сам же й ініціював.