«Україна для нас не просто сусідня країна. Це невід’ємна частина нашої власної історії, культури й духовного простору», - сказав Владімір Путін в промові у лютому перед початком війни. Це була шокуюча промова, яка сколихнула світ. Західні країни об’єдналися в безпрецедентний відповіді на російське вторгнення, запровадивши санкції й відправляючи військову допомогу Україні. Майже весь світ об’єднався в осуді Росії, хоча «важковаговики», такі як Індія й Китай, промовчали. Попри те, що Путін відверто оголосив свої виправдання війни, дехто почав шукати інших винних.
Зокрема, політолог Джордж Міршаймер з Чиказького університету стверджував, що війна в Україні розпочалася «з вини Заходу, а особливо США». Він стверджував, що кризу можна було б уникнути, якби не рішення НАТО прийняти нових членів після Холодної війни. Міршаймер особливо звинувачує США, тому що в 2008 році вони безрозсудно почали просувати розширення НАТО за рахунок надання членства Україні (і Грузії), ігноруючи «червоні лінії» Москви. І він абсолютно помиляється, - пише в статті для The Economist постійний представник США в НАТО у 2009-2013 роках Іво Даалдер.
Навіть щодо російської війни проти України надто багато чорнил було змарновано на розповіді про те, чому НАТО винен в тому, що Росія загрожує сусідній країні. Але після вторгнення, після того, як Путін оголосив українську державність вигадкою, після падіння бомб на лікарні й притулки для дітей, після початку безжального бомбардування Маріуполя, подальші звинувачення у всьому НАТО - це, чесно кажучи, абсурд. Коли Холодна війна закінчилася, країни Центральної і Східної Європи вперше за багато десятиліть змогли поглянути в майбутнє без зовнішнього домінування. Питання було в тому, чи буде це майбутнє без війн. В 1990 році професор Міршаймер стверджував, що скоро всі почнуть сумувати за Холодною війною. Він був переконаний, що без цього конфлікту НАТО розпадеться, так само як і союз Варшавського договору. А США підуть з Європи.
Переживання професора Міршаймера розділяли лідери у Вашингтоні, а також у європейських столицях. Але замість того, щоб розпустити НАТО й вивести американські війська з Європи, американські лідери зрозуміли, що стабільність європейського майбутнього вимагає і Альянсу, і американської армії. Вони об’єдналися навколо бачення Джорджа Буша-старшого, яке він окреслив у травні 1989 року в статті під назвою «Щоб Європа стала цілісною й вільною». НАТО було важливим для досягнення обох цілей.
На початку 1990-х років країни Центральної й Східної Європи попросили членство в Альянсі, щоб вони могли користуватися таким же миром і безпекою, як і всі західноєвропейські держави-учасниці. НАТО допускав приєднання нових членів, як і впродовж всієї Холодної війни. Тож з’явилася політика «відчинених дверей», яка повністю відповідала деклараціям про безпеку, які підписали всі країни Європи включно з Росією. Ці документи повинні були гарантувати право кожної країни обирати самостійно Альянси й угоди в сфері безпеки. Впродовж 15 років після падіння Берлінської стіни 10 країн, які раніше входили до Варшавського договору і СРСР, приєдналися до атлантичного Альянсу. Москва висловлювала своє невдоволення весь час, однак, вона сама розвинула тісні відносини з Альянсом і підписала «Основоположний акт НАТО-Росія» у 1997 році. А в 2002 році з’явилася Рада «НАТО-Росія». В 2000 році Путін навіть допускав вступ Росії в Альянс.
Перспектива членства як в Альянсі, так і в ЄС дала країнам Центральної і Східної Європи життєво важливий стимул, щоб реформувати свої економіки, системи управління й перетворитися на ринкові демократії. Членство також дало омріяні гарантії безпеки з боку США й інших країн НАТО. Ці гарантії були особливо важливими для таких країн, як Литва, Латвія, Естонія і Польща, які межують з російською територією.
Для НАТО й нових країн-учасниць, а також інших країн Європи, розширення принесло безпеку й стабільність в кожній частині Європи, де впродовж історії тривали конфлікти. Однак, європейська зона стабільності й безпеки не поширилася на весь континент. Україна, зокрема, лишилася за межами парасольки НАТО. В 2008 році Київ спробував змінити це, коли попросив Альянс почати український процес приєднання. Союзники розділилися щодо правильності такого кроку. Дехто боявся реакції Москви. Замість того, щоб відкласти питання через відсутність консенсусу, НАТО виступив з формулюванням, яке виключало негайне надання членства, але обіцяло, що Україна стане учасницею Альянсу в майбутньому. Компроміс не задовольняв нікого. Україна отримала обіцянку, а не реальне членство. Союзники залишилися розділеними в цьому питанні, як і раніше.
Росія теж була незадоволена. «Україна - це ж навіть не країна», - сказав Путін президенту Джорджу Бушу-молодшому. Попри обіцянку, яку НАТО зробив у 2008 році, Україна не має чіткої перспективи приєднатися рівно, так само як і 14 років тому. Але, як не дивно, професор Міршаймер стверджує протилежне, називаючи Україну «фактичним членом НАТО». Тому що після того, як Росія вторглася на українську територію в 2014 році, США почали тренувати українську армію, а пізніше відправляти зброю.
Це смішно. Перед війною НАТО неодноразово заявляв, що не буде захищати Україну, тому що вона не входить до організації. Через п’ять тижнів активних бойових дій Альянс досі повторює, що не прийде захищати українську державу. Тому що «це не територія» НАТО.
«Проблема не в тому, що розширення НАТО зайшло надто далеко. Проблема в тому, що воно не зайшло достатньо далеко. Якби Україна була членом НАТО, якби американські війська і сили Альянсу були розгорнуті на її території для захисту, Путін подумав би двічі, перш ніж розв’язувати війну проти озброєної ядерним арсеналом армії, чиї сили переважають російські. В цьому і полягає потенціал стримування», - йдеться в статті.
Якби війська США і Альянсу були на українській території, відповідальність за розв’язання війни проти НАТО була б на плечах Росії. Але після початку російського вторгнення в Україну відповідальність за втручання у бойові дії буде на НАТО, а не на Росії. В цьому ховається реальний урок на майбутнє. Коли ця війна закінчиться, НАТО буде вирішувати, чи запросити Україну в Альянс і таким чином запобігти відновлення російської агресії. Зважаючи на шкоду й руйнації, які Росія вже спровокувала, рішення Альянсу очевидне.