Цього тижня виповнився рік війні в Газі, початком якої став напад бойовиків ХАМАС — Руху ісламського опору — на ізраїльські військові бази вздовж кордону із Сектором та ізраїльські поселення, розташовані неподалік. Жертвами цього нападу стали 1200 ізраїльтян, цивільних і військових, а 250 потрапили в полон. Приголомшливі події 7 жовтня 2023 року стали спусковим гачком найдовшої в ізраїльській історії війни, якій не видно кінця й краю і яка стоїть за крок від перетворення на великий регіональний конфлікт, здатний зробити життя мільйонів людей нестерпним і зруйнувати світ, який ми знаємо.
Колись на півночі теперішньої Сирії римський консул, полководець і політик Марк Ліциній Красс готувався до війни з парфянами. Він був абсолютно впевнений у непереможності Риму та його легіонерів і прагнув швидкої перемоги. «Ми вдаримо їх у самісіньке серце, захопимо столицю», — планував він майбутню операцію. Його співрозмовники були менш оптимістичними. Один із них, цар маленької держави Осроени (майбутньої Едеси) Абгар, вислухавши римлянина, відповів: «Парфія не має серця». Чим закінчився римський похід, ми знаємо добре — Красса було вбито, і йому, вже мертвому, парфяни влили в горло розплавлене золото.
До чого, скажете ви, ця історія? Адже сталася вона настільки давно, що її наслідки стерлися під товщею тисячоліть. Ви майже праві, але пам’ятаючи про згадування моавітян у промові Нетаньягу після подій 7 жовтня, розумієш, що історія, навіть така далека, досі є актуальною. Для цього варто лише подивитися на мапу тогочасної Парфії і зрозуміти, що географія — це доля. «Немає нічого нового під сонцем», — каже Проповідник.
Ізраїльський прем’єр-міністр, виступаючи на річницю початку війни, заявив, що це саме війна, а не військова операція (Анахну баМільхама — Ми у війні). В його промові вперше прозвучала її назва — Мільхемет-а-Ткума, Війна Відродження. Не знаю, чи закріпиться вона в історіографії, але, на мою думку, мотивів такої назви було декілька. Це слово тісно пов’язане з трагедією Голокосту під час Другої світової війни й має пряму відсилку до Катастрофи європейського єврейства, на чому Біньямін Нетаньягу неодноразово наголошував. Можливо, імпліцитно ця назва має підкреслити розрив із попередньою політичною традицією, закладеною на початку 90-х років переговорами в Осло. Вона суголосна з войовничими настроями значної кількості ізраїльтян, які підтримують рішучі дії ізраїльської армії, й настроями серед частини високопоставлених військових, які ізраїльська ліберальна преса називає «месіанськими».
Про які несподіванки першого року війни ми можемо говорити? Перша й очевидна — це напад ХАМАС. Зараз можна знайти похвилинний опис того, що сталося, існує чимало аналітичних матеріалів на цю тему, але очевидним є провал роботи безпекових і політичних інститутів у країні. Безпекових — тому що вони безпосередньо відповідають за безпеку й проґавили підготовку такого масштабного нападу. Політичних — тому що впродовж попереднього року робили все, аби політично послабити країну, розколоти її реформами судової системи, зруйнувати й до того кволу систему стримувань і противаг для досягнення абсолютної влади. Ці сигнали зчитувалися ворогами Ізраїлю як доказ його безпорадності та слабкості. Щось на кшталт того, як Москва зчитала панічну евакуацію американців із Кабула. В Газі ізраїльська армія стикнулась із відчайдушним опором, який триває донині. Ізраїльтяни змушені раз у раз повертатись у, здавалося б, уже повністю «зачищені» квартали зруйнованих палестинських міст. ХАМАС зазнав серйозної поразки, але не склав зброї.
Друга несподіванка — вступ у війну «Хезболли». Так, на початковому етапі це була війна малої інтенсивності, але її результатом стала евакуація мешканців північного прикордоння, які разом із евакуйованими мешканцями південних поселень стали щоденним нагадуванням про те, що конфлікт триває, й тягарем для бюджету. Початок третьої Ліванської війни, яка, за словами Нетаньягу, мала б вирішити це питання й повернути населення до своїх домівок, є логічним продовженням попередніх подій. Серія успішних спеціальних операцій, спрямованих на руйнування комунікацій, дезорганізацію ворога, знищення лідерів «Хезболли» на чолі з незмінним із 1992 року Хасаном Насраллою, мала стати нищівним ударом, який сприятиме досягненню швидких результатів. Введення у бій третьої за ліком ізраїльської бригади свідчить про наміри взяти під контроль не лише прикордоння, а й північніші райони Південного Лівану. Але, як кажуть ізраїльські генерали, військова операція після перших 48 годин — уже рутина, болото, в якому грузнуть ізраїльські плани. Врешті-решт, це вже траплялося двічі. Боротьба з партизанщиною завжди була слабким місцем ізраїльської армії. До того ж без політичного рішення перебування ізраїльської армії в Лівані втрачає сенс.
Нетаньягу очікує чи радше сподівається на повстання в Лівані проти «Хезболли»? Як інакше пояснити його звернення до ліванського народу з таким закликом? І тут ми знову маємо подивитися на ліванську політику. Так, Ліван перебуває у перманентній політичній та економічній кризі, його лідерство підважене, але я маю великі сумніви в тому, що хтось із політиків — християн або сунітів — готовий слухати й чути ізраїльського прем’єра. Таїфські угоди, які завершили виснажливий громадянський конфлікт, чітко формулюють, що Ліван — це арабська країна й жодна з фракцій не залучатиме сил іззовні для посилення своїх позицій. А шиїти, зі свого боку, не розтануть у повітрі. Сила «Хезболли» в Лівані полягає в тому, що вони ввели упосліджену релігійну групу у велику політику. Так, зробили їх своїми заручниками, заручниками інтересів, зокрема, й Тегерану, але повернули гідність. Ставлення до Насралли з боку інших етноконфесійних груп було контраверсійним — його поважали за успіх у війні 2006 року і зневажали за участь у громадянській війні в Сирії на боці Башара Асада.
Третьою несподіванкою став вступ у війну хуситів, шиїтської фракції зейдитів у Ємені, які контролюють північ і столицю цієї країни. Їхні удари по Ізраїлю та удари у відповідь насправді є лише епізодом цього протистояння. Головною проблемою залишається свобода судноплавства в Червоному морі, рух яким перетворився на смертельну небезпеку. Вирішити питання хуситів силами міжнародної коаліції наразі не вдається попри всі зусилля. Варіант наземної операції не розглядається. Хусити виконують іще одну функцію, тримаючи на прицілі Саудівську Аравію. З 2015 року її територію регулярно обстрілювали ракетами й дронами. І хоча протиповітряна оборона королівства за ці роки вдосконалювалася, ніхто не дасть гарантій стовідсоткової безпеки її нафтових сховищ і портів.
Четвертою несподіванкою став Іран, точніше, ракетні удари по території Ізраїлю. Тим, що між обома країнами протягом тривалого часу точиться війна by proxy, нікого не здивуєш. Згідно з ізраїльською термінологією, Іран за допомогою своїх проксі створив навколо Ізраїлю вогняне кільце — тів’ат-а-еш, метою якого є зміна стратегічного балансу на користь Ірану. Ізраїль відповідає тим самим. До перемоги Ісламської революції 1979 року між Тель-Авівом і Тегераном були тісні відносини. Згідно з ізраїльською стратегією, неарабські країни Близького Сходу, які до того ж мали проблеми зі своїми арабськими сусідами, були їхніми природними союзниками. На той момент це були Туреччина та шахський Іран. Революція все змінила. Підтримка шиїтів в арабських сунітських країнах була одним зі стовпів іранської стратегічної культури. Особливо це проявилося після початку іраксько-іранської війни, в якій Багдад підтримала більшість арабських країн, занепокоєних експортом ідей іранської революції серед власного шиїтського населення. Головним провайдером таких послуг став експедиційний корпус Вартових Ісламської революції (КВІР) «Сепах-e Кудс», назва якого сама собою красномовна — «Єрусалимські сили» — і який спеціалізується на диверсіях і розвідувальних операціях.
Зараз світ очікує ізраїльського удару у відповідь. Проблема такого удару полягає в тому, що він має, по ідеї, надовго позбавити Іран можливості бодай якось загрожувати Ізраїлю. За словами ізраїльського міністра оборони Йоава Ґаланта, удар має бути «смертоносним, точним і несподіваним». Сьогодні здебільшого обговорюють два варіанти — удар по військовій інфраструктурі, співмірний із завданою шкодою, або нищівний — по ядерній та нафтовій інфраструктурі. Перший не виходить за межі стратегічного балансування, другий занурює регіон у довготривалу війну. Удар по нафтових і ядерних об’єктах має перестороги.
За підрахунками військових аналітиків, для руйнування бетонних перекриттів ядерних об’єктів у Натанзі потрібно 15 тонн бункерних бомб певного типу — GBU-57A/B Massive Ordnance Penetrator, які є на озброєнні лише у США. Доставити їх можна тільки літаками B-2 Spirit. Американці, як ми вже переконалися, не в захваті від такого сценарію. Нафтова інфраструктура менш захищена. Хоча Росія останнім часом у пришвидшеному режимі постачає Ірану засоби ППО, зокрема С-400, ймовірно, з російськими розрахунками, і Тегеран має самостійну ешелоновану повітряну оборону, попередній досвід свідчить про її вразливість. На думку експертів, удар по нафтовій інфраструктурі Ірану не призведе одномоментно до різкого стрибка цін на паливо. Іран виробляє близько 4 мільйонів барелів нафти на день і експортує 2 мільйони переважно до Китаю. Це лише 2% світового видобутку. Проблема в тому, що невизначеність, яка виникає після такої події, призведе до паніки на ринку. Погрози Ірану завдати удари по саудівській, еміратській і азербайджанській нафтовій інфраструктурі хоч і виглядають станом на зараз малоймовірними, після втрати Тегераном власних стратегічних об’єктів можуть реалізуватися. Додайте до цього перекриття Ормузької протоки.
Втрачені об’єми нафти Китай купить у Росії, що на тлі зростання цін призведе до вкидання в горнило російсько-української війни додаткових ресурсів. Вочевидь, загроза іранському режиму пришвидшить стратегічне зближення Тегерану з Москвою, що вже спостерігається. Я продовжую наполягати на тому, що пряме залучення Москви в конфлікт на Близькому Сході вигідне для нас із двох причин. Перша — перерозподіл обмежених дефіцитних ресурсів, а друга — перетворення Росії з імовірного посередника на безпосереднього учасника. Іран не може виграти в конвенційній війні. Але загроз також чимало. Головна — довга війна з нечіткими результатами, де кожна сторона матиме змогу інтерпретувати їх на свою користь.
П’ятою несподіванкою стало безпрецедентне зростання антиізраїльських настроїв у світі. Ізраїльське керівництво традиційно подає їх в антисемітській обгортці, так зручніше, й головне — це відповідає національному наративу. Втім, проблема тут глибша. Вона лежить на перетині антиколоніального дискурсу, популярного нині на Заході, та очевидного усвідомлення того, що Ізраїль не має позитивного сценарію для регіону. Врешті-решт, що уряд Нетаньягу може запропонувати палестинцям, окрім продовження окупації та подальшого приниження?
Мій колега з Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов, зазвичай скептичний щодо перспектив великої війни, цього разу не був таким категоричним. Пахне війною, — сказав він. Я погоджуюся. Велика війна стукає у двері Близького Сходу. Це не вирок, це передчуття війни з Парфією, яка не має серця.