20 листопада 1989 року було ухвалено Конвенцію ООН про права дитини, а тому з нагоди цього дня варто нагадати собі та кожному, що ми, дорослі, зобов’язані зробити заради дітей. У фокусі цієї статті — вимоги та рекомендації наших міжнародних партнерів, які сьогодні підтримують українських дітей.
Насамперед викладемо позицію Комітету ООН з прав дитини (далі — Комітет), адже саме цей орган контролює виконання нами Конвенції й періодично видає звіти та рекомендації. Останній такий звіт був у жовтні минулого року, після того, як Україна доповідала про ситуацію в розпал війни.
Безперечно, головним порушником прав української дитини вже не один рік є Росія. Проте наше нагадування адресоване саме українській владі, бо ми поділяємо позицію Комітету, що саме держава, яка ратифікувала Конвенцію, несе головну відповідальність за захист свого населення, а тому має й далі вживати всіх можливих заходів для захисту дітей, особливо тих, які перебувають в уразливих ситуаціях.
У цьому звіті на 14 сторінок Комітет висловлює дуже багато застережень щодо порушень прав дитини в Україні, невиконання Конвенції, і найважливіші з них (за визначенням самого органу) такі:
- насильство щодо дітей як у сім’ях, так і в дитячих установах;
- перебування великої кількості дітей у закладах інституційного догляду;
- недостатнє включення дітей із інвалідністю в реформу деінституціалізації;
- руйнівний вплив війни на психічне здоров’я дітей, матерів, зокрема вагітних жінок;
- мільйони дітей, переміщених усередині країни та за кордон, що спричинило брак послуг і складність доступу до гуманітарної допомоги, розлучення з батьками, обмеженість даних тощо.
Варто оперативно виконувати рекомендації Європейської комісії, адже як країна зі статусом кандидата в члени ЄС ми не досягнемо бажаного, порушуючи права дитини. І якщо в попередніх звітах згадок щодо дітей було небагато, то в документі від 8 листопада цього року окреслено широке коло проблем, які необхідно врегулювати:
- реалізовувати на практиці принцип забезпечення найкращих інтересів і почати з розвитку законодавства, розроблення конкретних індикаторів;
- розвивати інтегровані соціальні послуги для запобігання розлученню рідних чи влаштування дитини до іншої сім’ї, а це, зі свого боку, передбачає встановлення мінімального пакету соціальних послуг (важливо, що це вже перший крок до виконання положень Європейської гарантії щодо дітей (European Child Guarantee) та навчання спеціалістів соціальних послуг, зокрема підходів кейс-менеджменту;
- брак даних, інформації, зокрема для моніторингу прав дитини;
- потреба в продовженні реформ у цивільному та кримінальному судочинстві, у яких фігурують діти;
- діти з інтелектуальними та психосоціальними порушеннями залишаються дуже вразливими через винятково високий рівень інституціалізації замість альтернативного догляду в сім’ї та громаді;
- з часу ухвалення 2017 року стратегії про реформування системи інституційного догляду та виховання дітей не було досягнуто прогресу, а нині вплив російської агресії проти України зробив ще нагальнішою фундаментальну реформу наявної системи захисту прав дитини.
Загалом за понад рік із часу набуття статусу кандидата, згідно з висновком Єврокомісії, «Україна перебуває на початковій стадії підготовки у сфері соціальної політики та зайнятості. Протягом звітного періоду досягнуто обмеженого прогресу».
Як бачимо, багато в чому вимоги Комітету та Єврокомісії збігаються, що дає нам змогу окреслити головні пріоритети:
- Проведення деінституціалізації — реформувати систему інституційного догляду та виховання дітей, аби кожна дитина отримувала догляд і виховання в сім’ї.
- Розвиток інтегрованих соціальних послуг на рівні громади для дітей і сімей із дітьми, зокрема з інвалідністю, що запобігають насильству та інституціалізації, а також орієнтовані на психосоціальний добробут і мінімізацію чи подолання наслідків травматизації від війни.
- Ухвалення будь-яких рішень на будь-якому рівні має здійснюватися в найкращих інтересах дитини та базуватися на основі достовірної інформації та повноти даних.
Очевидно, що для реалізації цих пріоритетів потрібно багато ресурсів і політична воля. Кажуть, що політична воля є, а самі партнери, які висувають вимоги, надають нині безпрецедентну допомогу для їх виконання. Ба більше, організації в громадянському суспільстві мають роками напрацьовані практики, досвід і величезне бажання підтримати і державу, й партнерів заради дітей.
То чому ж укотре «початкова стадія» й «обмежений прогрес»?