НАТО як змогло захистилося від Трампа, але справжній ворог — на Сході.
Ювілейний саміт НАТО у Вашингтоні був успішним, адже Альянс продемонстрував стійкість і дієвість більшу, ніж на попередньому саміті у Вільнюсі. Однак успіх був обмеженим, адже впевнені перспективи Альянсу видно не далі наступного саміту, що відбудеться за рік. Ніхто не спрогнозує точно, якою в цей час буде політика США щодо європейських справ і ситуація на полі бою в Україні.
Альянс знайшов захист — не гарантований, але обнадійливий — від дедалі вірогідних змін у політиці США. Неформально це називають Trump-proof policy, тобто політикою, якої можливий новий президент США не зміг би легко змінити чи скасувати. Після минулої інавгурації Дональд Трамп у перший же день демонстративно під камери скасував розпорядження попереднього президента США. Він обіцяє повторити це шоу. Проте указами президента визначається не вся американська політика, хоча й значна її частина.
У вузькому розумінні Trump-proof policy стосується західної допомоги Україні у відбитті російської агресії. Ухвалено рішення щодо майже гарантованих мінімальних 40 млрд євро військової допомоги Україні протягом 2025 року; вбудовування механізмів «Рамштайн» у командну структуру НАТО з функціями координації військової допомоги й тренування українських військ; створення спільного центру бойового досвіду; започаткування посади спеціального представника генерального секретаря Альянсу в Києві.
Є сигнали про те, що не припинилось обговорення запрошення до НАТО, хоча формально Україна отримала не більше, ніж свіжіше викладення формули, започаткованої 2008 року, — місце України в НАТО, але тоді, коли складуться невідомі обставини. Як можна зрозуміти, дискусія про членство локалізувалася навколо території. Не в тому сенсі, що Україну підштовхують до територіальних поступок РФ, — у комюніке саміту територія України згадується лише в міжнародно визнаних кордонах — а в тому, що територіальне питання завжди присутнє в контексті членства в НАТО. Нагадаємо: на американський Перл-Гарбор у Тихому океані Північноатлантичний договір не розповсюджується.
Обговорення членства України, ймовірно, охоплює такі питання, як: 1) природа колективних зобов’язань за статтею 5 Північноатлантичного договору, адже вона окреслена дуже широко; 2) прогнозування деокупації України; 3) відмінні позиції союзників щодо території України, на яку вони готові розповсюдити колективні зобов’язання. Це непрості питання, які не могли бути вирішені вже на саміті у Вашингтоні. Але до наступного саміту в Гаазі за рік ясності може стати значно більше.
«Закон Трампа»
У широкому сенсі Trump-proof policy Альянсу стосується єдності Заходу. Ця політика не має нічого спільного з європейською ізоляцією Трампа, подібною до тієї, що спостерігається в європейській політиці стосовно Віктора Орбана. З Трампом протягом останніх пів року зустрічалися багато європейських політиків. Комунікації відбувались і на полях Вашингтонського саміту. Зрозуміло, що такі системні європейські політики, як Анджей Дуда, говорили Трампу протилежне до того, що казав Орбан.
Трампа намагаються переконати в цінності НАТО для досягнення глобальних цілей США й необхідності справедливого для України закінчення війни. Тому варто говорити не стільки про опір Європи Дональду Трампу (радше демонструється опір його політичному стилю), скільки про адаптацію НАТО до того об’єктивного в американській і світовій політиці, що несе з собою його можливе обрання президентом США.
Епатажна обіцянка Трампа виконувати союзні зобов’язання тільки перед тими країнами, які платять за захист, стосується не лише Європи. Трамп уже публічно повторив цю тезу на адресу Тайваню. Напевно, такими ж є його уявлення про інші країни, перед якими в США є союзні зобов’язання, — Австралію, Нову Зеландію, Республіку Корея, Японію. Хто не вкладається в оборону, той не знайде безпеки й у невійськових інструментах. Це можна назвати «законом Трампа» принаймні на близьке майбутнє.
Цей закон спрацював. За минулого президентства Трампа менш як десять країн НАТО витрачали на оборону 2% ВВП і більше, як вимагають настанови Альянсу. Тепер їх понад 20 — дві третини членів НАТО. Чимало країн готові встановити планку обов’язкових оборонних витрат на рівні 3% ВВП. Польща готова говорити про 4%. Але нового рівня не затверджено, доки не всі країни виконали чинну вимогу.
В контексті саміту НАТО стало відомо, що в Польщі набув повної бойової готовності об’єкт протиракетної оборони США Aegis Ashore. Німеччина анонсувала розгортання на своїй території, починаючи з 2026 року, американських ракет проміжної дальності. Це неординарна подія. У 1980-х роках у відповідь на радянське розгортання нових ракет проміжної дальності в Європі було розгорнуто аналогічні, але ще ефективніші американські ракети з одночасною пропозицією колишньому СРСР щодо паритетного скорочення озброєнь. Це супроводжувалося значною політичною напругою в Європі — ліві рухи протестували проти НАТО. Однак те американське розгортання призвело до результату: радянський блок розпався, не витримавши гонки озброєнь. Європа стала безпечнішою.
Історія має шанс повторитись. У Німеччині розгортатимуть нові американські системи Typhoon і Dark Eagle. Установки Typhoon можуть містити версії протиповітряних/протикорабельних ракет SM-6 і нові варіанти ракети Tomahawk, ефективніші за версії російського «Іскандера-К» і наземні варіації «Калібру». Dark Eagle — це перша майже доведена до експлуатаційного рівня boost-glide ракета, яку тільки й можна вважати справжньою гіперзвуковою зброєю. Вона відрізняється від усіх наявних крилатих і балістичних ракет, включно з російським «Цирконом», який є просто швидкою крилатою ракетою, не здатною маневрувати.
Поза межами саміту за узгодженими раніше планами відбувається оновлення авіації союзників новими бойовими літаками F-35, здатними нести американські ядерні бомби B-61-12. Це великі багаторічні програми воєнного переозброєння й великі гроші.
Європейські витрати на оборону, зокрема купівля американських озброєнь, американської системи ПРО в Європі, ракет проміжної дальності, що захищають у тому числі й американські об’єкти в Європі, — це те, від чого Дональду Трампу й будь-якому іншому американському президенту важко буде відмовитися.
Китай у політиці НАТО
Інший об’єктивний складник бачення Трампом політики США, до якого вже адаптується весь західний Альянс, — сприйняття Китаю як головної загрози. Частина американських еліт виділяє американо-китайські відносини в окрему пріоритетну й незалежну від європейської безпеки сферу. Проте рішення Вашингтонського саміту побудовані так, що відносини між США й Китаєм стає значно важче відокремити від колективної політики НАТО.
В декларації саміту НАТО зазначено, що стратегічне партнерство між РФ і Китаєм має на меті зруйнувати й переформатувати міжнародний порядок, що ґрунтується на правилах. Роль Китаю в російсько-українській війні визначено так: Китай є чинником рішучого сприяння [decisive enabler] у війні РФ проти України, й це матиме наслідки для інтересів Китаю на Заході.
Проте як найсерйознішу й найбільш пряму загрозу для Альянсу ідентифіковано РФ. Ця загроза, згідно з декларацією саміту, проявляється в декілька способів: окрім власне війни проти України, яка широко впливає на європейську безпеку, РФ також практикує тероризм як асиметричний інструмент проти Заходу й проводить гібридні операції, від дезінформації до штучної міграції.
Інтенсивний китайський вплив на європейську безпеку, негативний через підтримку РФ у війні проти України, є інструментом, що додатково утримує США в Європі. Китай сам його створив. Коли у Вашингтоні відбувався ювілейний саміт, Китай провів спільні з Білоруссю військові навчання недалеко від кордонів Польщі та Литви.
Пекін висловив рішуче публічне невдоволення тим, як його глобальну роль визначило НАТО, — чинник рішучого сприяння російсько-українській війні. Це зовсім не полюс світового розвитку, не економічна наддержава, не світова фабрика, не чинник миру та стабільності, як Китай сам себе позиціонує.
Проте НАТО не звинувачує Китай, на відміну від РФ, у використанні тероризму й інструментів гібридної війни. Схоже, Китай узагалі має відмінні від РФ цілі стосовно порядку, що ґрунтується на правилах, частиною якого є НАТО. Китай хоче цей порядок переформатувати, РФ — зруйнувати.
Світовий порядок, що ґрунтується на правилах, або ліберальний світовий порядок, склався після Другої світової війни на заміну міжнародному порядку, що ґрунтувався на балансі сил і примусі у відносинах між державами. Цей порядок називають ліберальним, тому що країни є рівними в межах загальновизнаних правил, яких мають дотримуватися всі. Цей порядок уособлений Статутом ООН, договорами, конвенціями й угодами, які РФ без вагань десятками порушила, коли напала на Україну.
РФ відкрито про це говорить принаймні з 2014 року. Російські президент, міністр закордонних справ, дрібніші спікери від влади вже десять років поспіль згадують про світовий порядок, що ґрунтується на правилах, із незмінно кривою посмішкою, протиставляючи його «багатополярному світу», який РФ начебто вибудовує разом із Китаєм. Росія рішуче заперечує правила, які забороняють їй нападати на інші країни, якщо вона відчуває сили це зробити і вважає за потрібне. РФ інтерпретує право на напад як суверенне право, що випливає з ідеї «багатополярного світу». Та щоб не стати жертвою сильнішої держави, яка раптом вирішить будувати «багатополярний світ» російського ґатунку, Кремль вимагає від світу закріпити за Росією «зону», в якій свавілля РФ як найбільшої країни обмежувалося б лише її власними правилами.
У Китаю відмінне від російського бачення порядку, що ґрунтується на правилах. Китаю не потрібні «зони». Він сам є «зоною», країною-цивілізацією, згідно з настановами керівної комуністичної партії. Китаю потрібен світ із глобальними правилами, які б не обмежували його економічних інтересів через внутрішній устрій. Китай хоче не зруйнувати, а переформатувати порядок, що ґрунтується на правилах, під китайські правила замість західних. Це він і називає багатополярністю. Він готовий про це домовлятись із Заходом, для переконливості притиснувши до кордонів Заходу готову воювати РФ.
Китай не воює із Заходом, але свідомо дозволяє РФ робити це. Цей факт і зафіксовано в декларації Вашингтонського саміту НАТО. Напевно, з таким формулюванням погодилися запрошені на саміт лідери Австралії, Нової Зеландії, Республіки Корея та Японії.
НАТО рухається до конфігурації сил, у якій безпекова ситуація в Тихоокеанському регіоні й в Атлантиці тісно пов’язані не лише через Америку, а й через Євразію. Це може стати новим чинником єдності Заходу.
Від виборів президента США залежить багато. Проте Європа зробила, можливо, максимум, аби за будь-яких результатів західний Альянс зберігся.