Посилення тиску в рамках заходів із мобілізації в Україні може дати швидкий ефект, але загрожує конфліктом. Водночас системні зміни складніші, але без них криза лише поглиблюється, пише Олександр Сергієнко у статті «Пастка мобілізації. Як держава загнала себе у кризу рішень» для ZN.UA.
За його оцінкою, держава опинилася в ситуації, коли фактично не має ефективних інструментів мобілізації і змушена рухатися до жорсткіших і спрощених механізмів примусу.
Йдеться, зокрема, про зміну самої логіки системи: від індивідуального виклику до автоматизованої моделі, де неявка фіксується як порушення, а далі запускаються санкції — від штрафів і розшуку до обмежень майнових прав.
Однак ефективність таких підходів залежить від здатності держави застосовувати їх масово і без винятків. В іншому разі вони ризикують стати вибірковими і втратити дієвість.
У підсумку, зазначає автор, держава опинилася в точці, де будь-яке рішення має серйозні ризики: послаблення примусу означає дефіцит людей на фронті, тоді як його посилення може спровокувати зворотну реакцію і загострення конфлікту із суспільством.
У цій ситуації фактично є два варіанти розвитку подій:
- Перший — подальше посилення примусу: спрощення процедур, автоматизація санкцій і розширення обмежень. Такий підхід дає швидкий ефект, але має обмежений ресурс стійкості.
- Другий — системна перебудова: визначення чітких строків служби і ротацій, перегляд системи бронювання, справедливий розподіл навантаження та залучення місцевої влади до процесу мобілізації.
Як наголошує Сергієнко, другий шлях складніший і політично дорожчий, однак без нього будь-яке посилення примусу лише поглиблюватиме кризу довіри і керованості.
Водночас зберігається ризик і третього сценарію — імітації змін без реальної трансформації системи, що, за оцінкою автора, і привело державу до нинішнього стану.
У контексті війни це означає не лише втрату ефективності управління, а й ризик втрати здатності утримувати фронт.