Багато місяців після повномасштабного російського вторгнення в нашу країну Китай залишався здебільшого безмовним і майже непомітним на глобальній арені. Але під кінець минулого року ситуація змінилася, й офіційний Пекін вийшов із фактичної самоізоляції, знову ставши одним із найпомітніших гравців у світовій політиці. Для нас у фокусі уваги опинилися китайський «мирний план» та китайсько-російські переговори на вищому рівні. Але наймасштабніші зрушення в політиці Пекіна останніх місяців відбулися на Близькому Сході.
Власне, нинішній китайський камбек розпочався в цьому важливому регіоні: у грудні Сі Цзіньпін вирушив до Ер-Ріяда із першим закордонним візитом постковідного періоду. Після насиченої поїздки китайського лідера на Аравійський півострів були візит іранського президента Ібрагіма Раїсі до Пекіна і, нарешті, підписання за посередництва КНР саудівсько-іранської угоди. Всі зазначені події вклалися в неповних три місяці, що свідчить не тільки про ретельну підготовку цих кроків, а й про наявність у Китаю стратегічного плану.
Важливість Близького Сходу для самого Китаю не викликає запитань уже давно. Звідси впродовж кількох десятиліть ідуть основні поставки нафти, регіон є одним із ключових ринків збуту для китайських IT і телекомунікаційних компаній, а також для озброєнь. Природно, що активність китайської дипломатії в регіоні — одна з найвищих. І все-таки донедавна основою регіональної політики був розвиток двосторонніх відносин. Відмінність останніх кроків Пекіна в тому, що їхня пряма мета — зміна структури відносин на Близькому та Середньому Сході, новий баланс сил у регіоні.
Китай продемонстрував, як довгочасні інвестиції в економічне та технологічне партнерство перетворюються на політичний вплив. Торгівля, інвестиції і спільні інфраструктурні та промислові проєкти зробили КНР ключовим, а то й узагалі головним економічним партнером для більшості країн регіону — Ірану і Туреччини, Саудівської Аравії та Кувейту, Єгипту і Йорданії. Китай тепер найбільший інвестор у регіоні і головний постачальник сучасних технологічних рішень у багатьох секторах — від енергетики та зв'язку до сільського господарства. Всі ці досягнення підкріплені дюжиною угод про стратегічне партнерство, кожна з яких реально працює.
Саме на такій солідній базі Пекін зробив перехід до впливу на всю близькосхідну політику. Річ у тому, що Китай необхідний багатьом країнам, залежним від нього, принаймні в економіці, а сам він досить сильний і активний, щоб регіональні держави сприймали його політичні амбіції серйозно.
Наскільки серйозно сприймають Китай у регіоні? Трохи більше року тому Вашингтон зажадав від ОАЕ відмовитися від угоди з Huawei, згідно з якою китайська компанія мала розгорнути в Еміратах мережу зв'язку стандарту 5G. У протилежному разі американці погрожували заблокувати поставку літаків п'ятого покоління F-35 та інших озброєнь. Вибір було зроблено на користь угоди з китайцями. Йдеться не про маргінальний режим, а про одного з найбільш довірених союзників США в регіоні, партнера НАТО й рідкісну арабську країну, котра має доступ до найсучасніших американських озброєнь. Аби було зрозуміло, що Емірати не стали на шлях джихаду проти американців, — приблизно тоді ж вони пішли назустріч іншій американській вимозі та заборонили китайцям споруджувати новий термінал у порту Халіфа неподалік Абу-Дабі.
Країни регіону, особливо з табору американських союзників, не змінили прапора, — вони, як і раніше, спираються на партнерство з Вашингтоном у забезпеченні своєї безпеки. Але зближення з Китаєм робить їх менш залежними від США, примушує американців іти на поступки, отож відчутно посилює регіональні держави. Багато десятиліть такої альтернативи в регіоні взагалі не було, США були тут гегемоном. Це не подобалося близькосхідним країнам не через вроджений антиамериканізм, — просто такий стан справ означав, що регіон цілком залежить від того, наскільки в поточний момент він цікавий Вашингтону. І коли інтерес зникав, із кризами регіону доводилося впорюватися самотужки. Виходило зазвичай не дуже.
Близькосхідні країни чекають від Китаю, що він стане «запасним варіантом» вирішення регіональних проблем саме на той випадок, коли американці вкотре втратять інтерес до Близького Сходу (як це сталося за президентства Обами) або, навпаки, будуть занадто наполегливо і без урахування думок регіональних партнерів «умиротворяти» регіон (як за Буша-молодшого). Під час першого китайсько-арабського саміту та першого саміту КНР із країнами Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, які пройшли в грудні минулого року, регіональна безпека і миротворчі ініціативи на Близькому Сході були головними політичними темами.
Тому й угода між Саудівською Аравією та Іраном, підписана в Пекіні, для регіону найбільш значима як символічний акт, — за згодою всіх зацікавлених сторін, Китай посів місце поруч зі США як держава, відповідальна за події на Близькому Сході. До цього моменту американці залишалися єдиною силою, котра мирила ворогуючі сторони і встановлювала регіональний порядок. Навіть СРСР це було не до снаги. Тепер увесь світ побачив картинку, коли ту саму роль виконує Китай.
Так, роль ця за Китаєм — авансом. І про одноосібне перекроювання Близького Сходу Пекіном мова не йде й не йтиме ще довго. Отож жодної загрози «вигнання» США з Близького Сходу або перетворення Китаю на регіонального гегемона на обрії немає. Але, безперечно, Китай буде дуже старатися. У регіоні в нього є не просто стратегічний інтерес, а інтерес глобальний, пов'язаний із головним викликом — конфронтацією зі США.
Американці за Обами пішли з Близького Сходу не в порожнечу, вони перенесли акцент своєї політики у Східну Азію, на задній двір Китаю, змусивши того оборонятися майже у власній домівці. Коли американцям торік після російського вторгнення вдалося сколотити потужну й дійову коаліцію на підтримку нашої країни, для Китаю це стало прикрою несподіванкою. Знову Китай мав діяти другим номером, знову він лише оборонявся. Стратегічний союзник програє, антикитайські настрої в Європі зростають. Причому перехопити тут ініціативу в Китаю шансів немає, — звідси й «мирний план», мета якого полягає в заморожуванні війни в Україні задля уникнення нових ударів по його інтересах.
Ставка на Близький Схід — по суті, спроба КНР перехопити стратегічну ініціативу в протистоянні з американцями. Загроза «китайського Близького Сходу» має змусити США виділити частину ресурсів, щоб парирувати китайські кроки. Ресурсів економічних, військових, дипломатичних. Ці ресурси доведеться знімати з інших напрямів — як мінімум, послаблюючи тиск на Китай у Східній Азії. Певна річ, поки що значної загрози для США на Близькому Сході немає. Але Китай точно не зупиниться на досягнутому й тільки нарощуватиме свої зусилля в регіоні. Не звертати уваги на цю небезпеку Вашингтон не зможе, хоч би як скептично там ставилися до перспективи втратити регіон.
На тлі нашої війни повним ходом розгортається інша — холодна війна США та КНР. Близький Схід став першою заявкою на перетворення її на справді глобальний конфлікт. І, можливо, не останньою.
Більше статей Віктора Константинова читайте за посиланням.