Нещодавно представниця російського зовнішньополітичного відомства Марія Захаров заявила, що зараз в Україні є "близько десяти місць", де нібито дислокують військові НАТО. На це вже відреагували в українському МЗС, назвавши таку інформацію "спотвореним сприйняттям реальності".
Речник міністерства Олег Ніколенко у коментарі НВ порекомендував Москві краще зосередити свої зусилля для врегулювання ситуації на Донбасі.
"Ресурси, які Росія зараз задіяла для просування агресивної політики, можуть бути звільнені для покращення добробуту пересічних російських громадян: гарантування їм дотримання базових прав людини, створення системи верховенства права, захисту від коронавірусної хвороби COVID-19. Очевидно, що саме цього й очікує російський народ від своєї влади", — зазначив дипломат.
Ніколенко нагадав, що Росія - не та країна, яка може втручатися в питання вступу України в НАТО.
"Інтеграція у НАТО — стратегічний вибір українського народу, закріплений у Конституції України. Ми розглядаємо Альянс не лише як парасольку безпеки, а й як простір спільних демократичних цінностей. Подальший розвиток співпраці з НАТО залежить виключно від волі нашої держави та членів Північноатлантичного союзу", — наголосив він.
На початку жовтня Північноатлантичний Альянс і Росія обмінялися дипломатичними ударами: російську дипмісію в НАТО скоротили удвічі через ворожі дії Москви, РФ у відповідь зупинила діяльність військової місії зв'язку НАТО в Москві та пригрозила закрити дипмісію взагалі.
Зустріч у Брюсселі 2021 року виявилася для нашої країни продуктивнішою за Брюссельський саміт 2018-го, оскільки в підсумковому документі НАТО вперше з 2009 року прямо підтвердило: Україна стане членом Альянсу, а ПДЧ буде невід'ємною частиною цього процесу.
Обіцянки Альянсу викликають двоїсті почуття: з одного боку, це очевидний успіх, а з іншого – така ж очевидна невдача. Адже військово-політичний союз, як і 2008 року, знову обмежився компромісним напівзаходом.
Чому рішення Брюссельського саміту НАТО – очевидний успіх і така ж сама очевидна невдача Києва, читайте у статті Володимира Кравченка «У «сірій зоні». Довічно?» у ZN.UA.