Кілька днів тому мене набрав мій друг, який перебував на Мюнхенській безпековій конференції, і запитав, що я думаю про китайський мирний план. Документ ще не був опублікований, але нариси відповідальний за китайські міжнародні відносини Ван Ї вже презентував. Я сказав, що план «не хороший і не поганий», звісно, в такому вигляді він не підходить ні нам, ні Заходу, ні Росії. І за секунду зрозумів, що моя відповідь була дуже «китайською». Або, краще сказати, східною. В нас бінарна логіка — «так» або «ні». Ми, українці, відомі своїм дуалізмом «зрада — перемога», а під час війни все відчувається як «біле» або «чорне». Війна вимагає чітких відповідей, вона не терпить напівтонів. Є Добро і є Зло, і це дуже правильно. Водночас, уся західна логіка побудована на бінарності — або одне, або інше. Східна, і, зокрема китайська логіка фундаментально інша. Вона допускає варіанти «і те, й інше» або «ані те, ані інше».
Це все звучить як казуїстика, і хтось із вас напевно вже втратив бажання читати цей текст далі. Однак це виключно важливий момент для розуміння китайського сприйняття світу, яке докорінно відрізняється від нашого. Ми намагаємося зрозуміти китайську позицію крізь призму: вона більш проросійська — чи більш проукраїнська? Ми схильні вважати, що китайська політика десь на прямій між підтримкою України і російського режиму, а як може бути інакше? По-перше, вона ані те, ані інше, вона точно прокитайська. І по-друге, що для нас парадоксально, вона може бути одночасно і проукраїнською, і проросійською, — це означає, що Китай хоче й сподівається одночасно працювати і з нами, і з Кремлем. Звісно, по-різному, але не приймаючи нічиєї позиції і, понад те, не наближаючись ні до чиєї позиції й отримуючи зиск із обох. І, звісно, з усіма іншими. А тепер кілька речей про китайське сприйняття себе та світу і ставлення до Росії. Певна річ, було б правильно проаналізувати всі ключові інтереси Китаю, без цього загальна картина не дуже зрозуміла, але це виходить за рамки короткого тексту.
По-перше, китайці існують «у вічності». Вони думають, що існували завжди і так само будуть завжди існувати. Час для них плине інакше. Сто років — дуже тривалий час для людини, але для китайської цивілізації — ніщо. Людина ж почувається там не тільки індивідуумом, а насамперед — частиною китайської цивілізації, системи зв’язків, які охоплюють державу, суспільство та родину. Сенс текстів Конфуція саме в необхідності дотримуватися такої системи як основи стабільності. Китайське суспільство «поведене» на стабільності. У 1959 році тоді ще сенатор Джон Кеннеді у своїй промові сказав, що китайське слово «криза» складається з двох ієрогліфів: «загроза» та «можливість». Відтоді про це написали багато книжок. Важливо, що Китай сприймає будь-яку кризу з погляду загрози собі і можливості для себе, його ментальність — синоцентрична. З Китаєм немає сенсу розмовляти, посилаючись на цінності, тільки на зиски. Тому в Китаю не може бути союзників, а можуть бути різні партнери — ситуативні або на перспективу, але ніколи не назавжди. Ці партнери можуть поділяти різні цінності, дружити чи ворогувати між собою. Важливіші партнери отримуватимуть більше, — це китайський прагматизм. Він має різні виміри: від «тут і зараз» до «вічності». Китайці вибирають між різними варіантами прагматизму, це їхній вибір.
По-друге, така ментальність дозволяє стратегічне планування, нечуване на Заході. В Китаї можуть бути стратегії на 30 чи 50 років, а спадковість у їх реалізації вважається природною. Звісно, Китай не існує у вакуумі, але стратегічна мета — стати самодостатнім. Самодостатній у всьому Китай — від безпеки до технологічного лідерства — створює абсолютно новий виклик для світу, якого поки що ніхто не спромігся раціонально передбачити. Є побоювання, що здатний до стратегічного протистояння і самодостатній Китай може радикально змінити свою поведінку. Система прийняття рішень у Китаї відрізняється від російської, вона включає складну систему противаг та аналізу інформації. Але головне — Китай може вичікувати, поки не досягне моменту, коли відчує, що здатний на нові виміри, це у природі китайської ментальності. Вся історія Китаю з часів так званих «ворогуючих держав» побудована саме на здатності вичікувати й нагромаджувати силу. В китайській ментальності є поняття «енергія ці» — відчуття моменту, його динаміки — коли потрібно зробити якусь дію. Ці не можна виміряти, її потрібно відчувати.
По-третє, сучасні китайська та російська системи — авторитарні, але фундаментально різні. В Росії домінування силових структур і кланів становить основу стабільності. Будь-які партії є симулякрами — це проєкти. В Китаї комуністична партія — хребет системи. Досі партійні осередки є головними в містах, регіонах, держкомпаніях і навіть у приватному бізнесі. Путін хоче увійти в історію «через кому» з Петром І, а Сі Дзіньпін точно не хоче, щоб його в підручниках історії згадували через кому з імператорами, починаючи від Цінь Ши Хуан-ді. Китайське бачення світу докорінно відрізняється від російського: Китаю потрібен світ, побудований на правилах, але не на «західних»: він хоче їх співвизначати глобально, а на регіональному рівні домінувати, створюючи власні правила та структури. Ініціатива «Шовкового шляху» або створення Азійського банку розвитку є найбільш відомими прикладами. Російська система — реваншистська й зорієнтована в минуле, «історична правда», яка визначається у Кремлі, — обґрунтування для дій. Китай має образ майбутнього і суспільний, технологічний та фінансовий ресурс стати самодостатнім. Занепадницька Росія може це лише симулювати.
По-четверте, які інтереси Китаю стосовно Росії? Максимально спрощуючи, це використання її ресурсів та уникнення дестабілізації — але лише в осяжній перспективі. Наразі залежність Китаю від Росії зросла: він, наприклад, приймає 1,5 млн барелів нафти на добу, але енергоносії отримує з істотною знижкою. Китаю вигідна слабкіша Росія, однак критично невигідне доведення її до повного чи часткового колапсу, — це принесе фундаментальні ризики у всіх сферах. А тепер запитайте себе, які інтереси колективного Заходу стосовно Росії. Забавно, але це також отримання ресурсів та уникнення дестабілізації. Звісно, є й і інші, проте ці два збігаються. Захід зробив так, аби потоки енергоносіїв перерозподілися світом, а російські доходи впали, — це відбулося й почало працювати. Але Заходу також критично, щоб потік енергоносіїв не припинявся, адже це призведе до кризи світових ринків. Так само Захід хоче перезавантаження Росії, але виключно «контрольованим шляхом», зі «страхуванням» базових ризиків. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: фундаментальні інтереси Заходу та Китаю щодо Росії не є однаковими, проте їхній фундамент збігається в одному: на перспективу (а вона в Китаю та Заходу різна, ба більше, тут немає західного консенсусу) їм вигідна слабка Росія, але не її дестабілізація з ескалацією передбачуваних і непередбачуваних ризиків.
А тепер, після цієї прелюдії, повернімося до китайського «мирного плану». Він точно не готувався для того, щоб із ним хтось погодився: навіщо? Це одразу звужує маневр для китайської гри. Цей текст загалом неприйнятний ні для України, ні для Заходу, ні для Росії, і Китай це чудово розумів, його презентуючи. Розбирати цей текст на окремі пункти чи аналізувати немає сенсу, адже він не про це. Але він свідомо й дуже майстерно написаний так, щоб не бути «зовсім хорошим» чи «зовсім поганим» для когось. Це заявка на участь у дискусії, і вона прийнята, — Китай свого досяг, із ним готові розмовляти всі. І країни незахідного світу теж готові, більше того, Китай точно зможе з початку нинішнього року побудувати аморфну «коаліцію» прибічників «просування миру», швидше за все — на протидію Заходу . Звісно, не змісту, а самої спроби, адже виглядати миротворцем — це те, що потрібно. До того ж Китай сподівається послабити солідарність колективного Заходу, йому взагалі вкрай не подобається факт існування цього самого колективного Заходу. Він хоче розмовляти зі Штатами окремо, з різними країнами Європи окремо. Зверніть увагу на зупинки Ван Ї під час останнього турне Європою — Париж, Рим, Мюнхен, Будапешт: коментарів не потребує.
Так само Китай чинитиме з розглядом поставок зброї Росії. Це йому невигідно і не відповідає його інтересам, але тільки до певної критичної межі, коли в Пекіні зрозуміють, що без цього можливий колапс російського режиму та/або «програш Заходу», — останній чинник ключовий. Дуже важливу роль відіграє тут і американська стратегія безпекової допомоги Тайваню. Чим більше в цьому будуть задіяні США, тим жорсткішою очікується відповідь із боку Пекіна. Тобто у відповідь на збільшення присутності США на Тайвані матимемо реальну активність або принаймні її симуляцію щодо підтримки Росії, адже така китайська ментальність.
Китай заявив, що готовий і хоче стати гравцем, у правильний момент і з правильними тезами, — звісно, з позиції Пекіна. Це саме про розуміння моменту та енергії ці: як тільки почалися геополітичні ставки, Китай одразу задекларував, що без нього ніяк, жоден геополітичний пасьянс не складеться, причому не тільки навколо України. В Китаю є спільні теми та інтереси з усіма — Заходом, Україною, Росією, незахідним світом. Російсько-українська війна має трансформаційний вплив на світ, — це добре розуміють у Китаї, нашу війну вони відстежують у режимі 24/7 і висновки також роблять. Зверніть увагу, що подали свою ініціативу китайці теж майстерно: спочатку документ про глобальну безпеку, а потім — «мирний план». Запустили «вперед» Ван Ї, певний час тролили світ промовою Сі Дзіньпіна, але залишили йому весь простір для маневру на вищому рівні. Китайці ніколи не користувалися особливо сприятливим ставленням до себе, із «м’якою силою» в них завжди були проблеми. Зараз настав момент, коли Китай може об’єднати навколо своїх зусиль, а можливо, в майбутньому, й навколо себе, дуже різних гравців із незахідного світу, наприклад Бразилію, президент якої буде наступного місяця в Пекіні, та навіть, можливо, Індію. США стали лідером західного світу під час нашої війни з РФ і створили колективний Захід, тепер у Китаю з’явився шанс показати, що йому під силу стати коли й не лідером, до цього поки що дуже далеко, але проактивним гравцем для незахідного світу, що може принести багато змін.
Взагалі, я вважаю, що китайці поки що не припустилися, знову таки, зі своїх позицій, жодної критичної помилки щодо ситуації навколо України. Понад те, вони отримують чимало геополітичних та геоекономічних зисків: від послабленої та більш залежної від них у всьому РФ до можливої гри на внутрішньополітичній ситуації у США. Але хто починає грати, той одразу зіштовхується з ризиками, і вони також дуже значні. Багато з вас колись грали на комп’ютері в китайську гру маджонг — своєрідний китайський пасьянс. Її правила досить відрізняються від звичайних у нас і на Заході пасьянсів.
Тим, хто має час, рекомендую зіграти кілька разів, і ви зрозумієте: Китай гратиме з усіма, але за власними правилами. Вони вважають, що час настав. З геополітичного погляду, ми з початку нинішнього року — в новій реальності: збільшення поставок зброї і новий санкційний тиск, призупинення дії Договору про скорочення наступальних озброєнь, звинувачення РФ у злочинах проти людяності та багато іншого. І, звісно, Китай, тобто без маджонгу вже не обійдемося.
Більше статей Павла Клімкіна читайте за посиланням.