Патріярх був вірним собі від початку до кінця - з 1992 року, коли він намагався домогтися автокефалії для УПЦ і, не домігшись, розірвав відносини з Московським патріярхатом. Він залізною рукою замкнув на себе український автокефальний рух і не просто очолив - утілив у власній персоні українську церкву. І щодо ПЦУ він залишався тим самим патріярхом Філаретом, який залізною рукою замикає на себе українську автокефалію. Те, що він не змінився і не збирається змінюватися, було ясно упродовж усіх "томосних перегонів".
Про це у своїй статті для DT.UA пише Катерина Щоткіна. На її думку, поки всі сторони шукали компромісу, підраховували майбутні проблеми й порівнювали з майбутнім профітом, патріярх Філарет висував вимоги й висловлював претензії. І на назві "УПЦ" він наполягав іще тоді. І на "патріярхаті" - ну, хай уже, хоча б "для внутрішнього вжитку".
І на чолі церкви мав залишатися він, патріярх Філарет. Якщо не де-юре, то вже де-факто точно. І, нарешті, скандал на Об'єднавчому соборі, який патріярх Філарет готовий був зірвати, якщо вийде "не по його". І зірвав би, не сумнівайтеся, якби всі хором не почали вмовляти його опонента поступитися упертюхові, - зазначає оглядач. - До речі, про "обіцянки" й "домовленості". Звісно, вони були. Хіба в такій ситуації могло обійтися без них? Та тільки біда не в тому, що вони були. А в тому, що тільки вони, як тепер можна судити, і врятували тоді ситуацію з Томосом".
Детальніше про "гру" Філарета читайте в статті Катерини Щоткіної "Святійші недуги" у тижневику "Дзеркало тижня. Україна".