У Іраку у війні 2007 року, виявилося, що загальноприйнята думка у Вашингтоні зазвичай відстає від зведень з місць на два-чотири тижні. Щось подібне можна сказати і сьогодні. Аналітики та коментатори неохоче заявляють, що російське вторгнення в Україну зупинено і що війна зайшла у глухий кут. Швидше за все, правда в тому, що українці перемагають, пише у своїй статті автор The Atlantic Елиот А. Коен.
Автор — професор Школи перспективних міжнародних досліджень Університету Джона Хопкінса та завідувач кафедри стратегії Арлі Берк у CSIS. З 2007 до 2009 року він був радником Державного департаменту.
То чому ж західні аналітики не можуть цього визнати? Більшість професійних аналітиків російської військової машини спочатку пророкували швидку та рішучу перемогу росіян; потім стверджували, що росіяни зроблять паузу, зроблять висновки зі своїх помилок і перегрупуються; потім дійшли висновку, що росіяни насправді діяли б набагато краще, якби дотримувалися норм своєї доктрини; а тепер схильні бурмотіти, що все може змінитися, що війна ще не закінчена і що чисельна перевага, як і раніше, на користь Росії. Їхній аналітичний провал буде лише одним з елементів цієї війни, гідний вивчення у майбутньому.
Водночас, аналітиків українських збройних сил небагато — це така собі езотерична спеціальність, і тому Захід, як правило, ігнорує прогрес, досягнутий Україною з 2014 року завдяки жорсткому бойовому досвіду та інтенсивній підготовці з боку Сполучених Штатів, Великої Британії та Канади. Українські збройні сили довели не лише мотивованість та вміле керівництво, а й тактичну майстерність, об'єднавши легку піхоту з протитанковими засобами, безпілотниками та артилерійським вогнем, щоб багаторазово розбивати значно більші російські військові формування. Українці не просто захищають свої опорні пункти в міських районах, а й маневрують від них і між ними, слідуючи афоризму Клаузевиця про те, що найкращий захист — це щит із добре спрямованих ударів.
Небажання визнавати те, що відбувається на місцях в Україні, частково, можливо, випливає з того, що вчені захищають свій предмет (навіть якщо вони ненавидять його з моральних міркувань), і через тенденцію наголошувати на технології (у росіян є деякі непогані розробки), кількість (де вони домінують, хоч і до певної точки) і доктрини. Російська армія залишається певною мірою дуже інтелектуальною, і інтелектуали можуть надто легко захоплюватися елегантним тактичним та оперативним мисленням, не надто наполягаючи на практиці. Але війна примусово привернула увагу до людського фактору. Наприклад, більшість сучасних збройних сил покладаються на сильний кадровий склад унтер-офіцерів. Сержанти стежать, щоб машини обслуговувалися, і керують тактикою загону. Російський сержантський корпус сьогодні, як і завжди, слабкий та корумпований. А без дієздатних унтер-офіцерів навіть велика кількість технологічно складних транспортних засобів, розгорнутих відповідно до переконливої доктрини, у результаті виявиться розбитою або кинутою, а війська потраплять у засідки або загинуть під вогнем.
Доказів того, що Україна виграє цю війну, достатньо, якщо уважно придивитися до наявних даних. Відсутність прогресу росіян на лінії фронту — це лише половина картини, хоча вона й затьмарюється картами, що показують великі червоні плями, які відображають не те, що російські контролюють, а райони, якими вони проїхали. Провал майже всіх повітряних десантів Росії, її нездатність знищити українські ВПС та систему ППО, а також тижневий параліч 40-мильної колони постачання на північ від Києва наводять на роздуми. Російські втрати приголомшують — від 7 000 до 14 000 солдатів убитими, залежно від вашого джерела, що має на увазі (використовуючи емпіричне правило низького рівня у співвідношенні таких речей) щонайменше близько 30 000 виведених з поля бою пораненими, полоненими або зниклими безвісти. Така сума становитиме не менше 15 відсотків усіх сил вторгнення, що є достатнім, щоб зробити бойові дії більшості підрозділів неефективними. І немає жодних підстав думати, що темпи втрат знижуються — західні розвідувальні служби повідомляють про неприйнятні цифри втрат у тисячу людей щодня.
Додайте до цього неодноразові тактичні ляпи, видимі на відео навіть любителям: скупчення техніки на дорогах, відсутність піхоти, що прикриває фланги, відсутність злагодженого вогню артилерії, відсутність підтримки вертольотів з повітря і панічна реакція на засідки. Співвідношення 1 до 1 знищеної техніки до захопленої або кинутої говорить про те, що армія не хоче боротися. Вражає нездатність Росії сконцентрувати свої сили на одному чи двох напрямах наступу або захопити велике місто. Так само, як і її величезні проблеми з логістикою та технічним обслуговуванням, ретельно проаналізовані технічно кваліфікованими спостерігачами.
Російська армія кинула у бій понад половину своїх бойових сил. За спиною цих сил залишилося дуже мало. Російські резервісти не мають спеціальної підготовки (на відміну від Національної гвардії США, ізраїльських чи фінських резервістів), і Путін пообіцяв, що наступна хвиля призовників не буде відправлена на війну, хоча навряд чи він виконає цю обіцянку. Самовдоволені чеченські допоміжні підрозділи сильно постраждали і в жодному разі не звикли до загальновійськових операцій і не готові до них. Внутрішньодержавний протест був придушений, але все одно періодично виникає, коли сміливі люди протестують, а сотні тисяч технічно підкованих молодих людей тікають із країни.
Якщо Росія веде кібервійну, то це особливо не видно. Російські засоби радіоелектронної боротьби не відключили зв'язок в Україні. Півдюжини генералів загинули або через погану роботу служб безпеки, або через відчайдушну спробу виправити щось на передовій. До цього додаються ще й негативні індикатори: ні капітуляції українців, ні помітної паніки, ні розвалу підрозділів, і дуже мало місцевих зрадників, у той час як більша «русофільська риба», така як політик Віктор Медведчук, розсудливо відмовчується чи взагалі перебувають поза країною. З'явилися повідомлення про локальні українські контратаки та відступ росіян.
Зведення не завжди виділяли ці тенденції. Як стверджував Філіпс П. О'Брайєн із Сент-Ендрюського університету, фотографії зруйнованих лікарень, мертвих дітей та підірваних житлових будинків точно передають жах та жорстокість цієї війни, але вони не передають її військових реалій. Висловлюючись суворо: якщо росіяни зрівняли із землею місто і перерізали його мирних жителів, навряд чи вони знищили його захисників, які здійснюватимуть екстраординарні та ефективні операції на руїнах, щоб помститися загарбникам. Це, зрештою, те, що зробили росіяни у своїх містах з німцями 80 років тому. Тверезіша журналістика — The Wall Street Journal виділяється в цьому відношенні — була аналітичною, пропонуючи докладні репортажі про показові битви, такі як знищення тактичної групи російського батальйону у Вознесенську.
Більшість коментаторів дуже вузько оцінили цей конфлікт, представивши його виключно як конфлікт між Росією та Україною. Проте, як і більшість війн, її ведуть дві коаліції, в яких беруть участь переважно, хоча й не виключно, громадяни Росії та України. У росіян є деякі чеченські допоміжні сили, які ще не продемонстрували особливої ефективності (і які рано втратили свого командира), також росіяни можуть отримати допомогу від сирійців (які будуть ще менш здатні інтегруватися з російськими підрозділами) та отримати півсоюзника від імені Білорусі, чиї громадяни почали підривати залізничні колії і чия армія може збунтуватися, якщо її змусять вторгнутися в Україну.
В українців також є свої помічники, близько 15 000 іноземних добровольців, деякі з яких, ймовірно, не є корисними або навіть небезпечними для їх союзників, але інші цінні — снайпери, бойові медики та інші фахівці, які воювали в західних арміях. Що ще важливіше, за ними стоїть військова промисловість країн, включаючи США, Швецію, Туреччину та Чеську Республіку. Щодня в Україну стікаються тисячі сучасних озброєнь: найкращі у світі протитанкові та зенітні ракети, а також безпілотники, снайперські гвинтівки та все необхідне для війни. Більше того, слід зазначити, що Сполучені Штати мали чудову розвідувальну інформацію не тільки про диспозицію Росії, а й про її наміри і фактичні операції. Члени розвідувальної спільноти США були б дурнями, якби не ділилися цією інформацією, зокрема в режимі реального часу, з українцями. Судячи з спритності українських засобів ППО та розгортання, можна припустити, що насправді вони не дурні.
Розмови про патову ситуацію обмежують динамічну якість війни. Чим більше ви досягнете успіху, тим більше у вас шансів на успіх; чим більше ви зазнаєте невдачі, тим більша ймовірність того, що ви продовжите зазнавати невдач. Немає загальнодоступних свідчень, що росіяни могли перегрупуватися і поповнити запаси у великих масштабах; є багато свідчень протилежного. Якщо українці продовжать перемагати, ми можемо побачити помітніші розвали російських частин і, можливо, масові капітуляції та дезертирство. На жаль, російські військові також гарячково подвоюватимуть ставку на те, що в них добре виходить — бомбардування міст та вбивства мирних жителів.
Українці роблять свою справу. Настав час озброїти їх у необхідному масштабі та в терміновому порядку, як у деяких випадках ми вже робимо. Ми повинні задушити російську економіку, посиливши тиск на російську еліту, яка загалом не поділяє химерну ідеологію «пасіонарності» та параноїдального великоросійського націоналізму Владіміра Путіна. Ми повинні мобілізувати офіційні та неофіційні органи, щоб проникнути в інформаційний кокон, яким путінський уряд намагається захистити російський народ від інформації про те, що тисячі їхніх молодих людей повернуться додому пораненими, або в трунах, або зовсім не повернуться через дурну і погано проведену агресивну війну проти нації, яка тепер буде вічно їх ненавидіти. Ми повинні почати готуватися до судових процесів над військовими злочинцями та почати називати обвинувачених, як ми мали зробити під час Другої світової війни. Перш за все, ми повинні оголосити, що буде план Маршалла щодо відновлення української економіки, тому що ніщо так не зміцнить їхню впевненість, як знання того, що ми віримо в їхню перемогу і маємо намір допомогти створити гідне майбутнє для людей, готових боротися так рішуче за свою свободу.
Що ж до «кінця гри», то слід розуміти, що Путін справді дуже погана людина, але не сором'язлива. Коли він захоче "зіскочити", він повідомить нас. А доти спосіб закінчити війну з мінімальними людськими стражданнями — те, чого ми повинні постійно вимагати.