Недавно під стінами адміністрації Президента України проходив черговий нечисленний мітинг. Цього разу на захист журналіста й підприємця Володимира Бойка.
Ця подія так і не стала резонансною і не спричинила очікуваного галасу в пресі. Чому?
Спробуємо розібратися.
У всьому світі журналісти головним завданням своєї професії вважають подання об’єктивної інформації. Це гарантує право кожної людини знати правду про те, що відбувається. Заради цього журналісти в усьому світі виробили професійну етику, де головний канон — об’єктивні публікації, відсутність упередженого підходу. І чим цивілізованіша країна, тим більше її громадяни висувають ці вимоги до представників мас-медіа.
Але наша країна, на жаль, лише на самісінькому початку цього шляху...
Мабуть, саме тому в нас у країні і сталося те, що трапилося з Володимиром Марковичем Бойком. Цей журналіст написав кілька гострих, критичних статей. Але як такий відважний журналіст проігнорував головну заповідь своєї професії: не подав дві точки зору? Не було в публікаціях і реальних фактів — лише обіцянки їх навести. Для читача це привід замислитися: навіщо він це робить? І, справді, навіщо?
Усе розпочалося з того, що Бойко посварився з податківцями.
10 травня 2002 року проти Володимира Бойка, директора НВП «Хемаком» (це той самий журналіст, про котрого йдеться!), порушено кримінальну справу за статтями Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за ухиляння від сплати податків. Підставою для порушення справи стали матеріали документальної перевірки працівниками Державної податкової інспекції Куйбишевського району міста Донецька від 25.03.02 року, що показала: посадовими особами НВП «Хемаком» було занижено податкові зобов’язання на загальну суму 54 тисячі гривень. Наприкінці червня В.Бойка затримали. За рішенням суду Куйбишевського району він провів в ізоляторі тимчасового утримання 10 діб. 5 липня 2002 року за рішенням того ж таки суду Бойка звільнили під заставу, його затримку визнали законною. Але 16 серпня 2002 року апеляційний суд Донецької області, розглянувши апеляційну скаргу Володимира Бойка, скасував рішення Куйбишевського суду й визнав факт його затримки незаконним. Далі, виходячи саме з цього рішення, Бойко підготував цілий пакет скарг до судів і органів прокуратури Донецької області. Усі вони так чи інакше стосувалися його перебування в ізоляторі тимчасового утримання, дій працівників податкової служби, котрі проводили перевірку діяльності НВП «Хемаком» і законності порушення кримінальної справи. Розгляди тривають досі.
Саму ж кримінальну справу стосовно Володимира Бойка було закрито ще до рішення апеляційного суду. Відповідну постанову 9 серпня 2002 року виніс виконуючий обов’язки прокурора міста Донецька Олег Сюсяйло.
Під час перебування на посаді генерального прокурора Святослава Піскуна кримінальну справу проти Володимира Бойка, яка стосується несплати податків, поновлювали двічі (19.09.02 і 12.11.03). Із ініціативи нинішнього генерального прокурора Геннадія Васильєва справу Бойка знову старанно переглянули й закрили. Це засвідчує рішення Луганської обласної прокуратури від 23.12.03 року.
Проте Бойко чомусь не заспокоюється. У жовтні 2003 року в газеті «Острів» надруковано за його підписом статтю про Геннадія Васильєва, тоді народного депутата України, і ще деяких людей. Ніхто зі згаданих у статті з написаним не погодився, розцінивши це як відверте перекручування фактів і перекручування дійсності. Один із них — Рафаель Кузьмін — 3 листопада 2003 року навіть звернувся до суду, подавши позов до автора матеріалу В.Бойка й газети «Острів» про захист честі, гідності й ділової репутації. Позов направлено до суду того району Донецька, де прописаний Володимир Маркович Бойко.
— Співвідповідачі ні на бесіду, ні на суд не з’явилися, — сказав Віктор Попревич, суддя Київського місцевого суду м. Донецька. — Хоча їм неодноразово надсилали повістки... 10 листопада з’ясувалося, що газета «Острів» не є юридичною особою. Я виніс постанову про притягнення як співвідповідача Бойка ПП «Рекламно-інформаційне телерадіоагентство «Фортуна», котрому належить газета «Острів».
На слухання, призначені на 10 і 14 листопада, повістки отримувала під розпис мати Володимира Бойка. Одержували повістки і представник ПП «Фортуна». Сам Бойко (особисто) одержав повістку в суд на 19 листопада. Проте співвідповідачі знову не з’явилися, і про причини неявки суд не повідомили. Керуючись ст. 172 Цивільно-процесуального кодексу України, що стосується двох неявок однієї зі сторін із неповажних причин, цього ж таки дня, 19 листопада, суд на підставі матеріалів, наявних у справі, виніс рішення про задоволення позовних вимог і стягнення 50 тисяч із співвідповідачів у солідарному порядку... У встановлений законом термін це рішення не було оскаржене в апеляційній інстанції.
Рішення суду, як і передбачено законом, відправили відповідачеві поштою. Потім представники суду вже під час особистої зустрічі в суді хотіли вручити Бойку ще одну копію рішення, але він відмовився розписатися у відповідних документах.
Начальник відділу Державної виконавчої служби управління юстиції Київського району Донецька Антон Штепа розповів:
— Наші працівники виконують рішення суду в частині, яка стосується Бойко. Існує два виконавчі листи, за якими з Бойка і ПП «Фортуна» солідарно стягуються 50 тисяч гривень за те, що завдано моральної шкоди Рафаелю Кузьміну. За даними міського БТІ, Володимиру Бойку належить третина квартири, в якій він прописаний і де мешкає його матір. Працівники ВДВС туди й попрямували. Не вірте, якщо хтось розповість вам, що виконавці описали все майно, перерили всі шафи та речі. Аж ніяк — описано було лише «наворочений» комп’ютер із комплектом периферії.
ВДВС управління юстиції Калінінського району м. Донецька заарештувала рахунок «Фортуни», проте, як стало відомо держвиконавцям, спритні власники «Фортуни» відкрили другий рахунок в іншому банку. Цей рахунок також заарештували. «На сьогодні стягнено приблизно 18 тисяч гривень, — зауважив начальник ВДВС управління юстиції Калінінського району м. Донецька Олександр Матушевський. — Із цих грошей понад 16 тисяч гривень, за розпорядженням позивача, перераховано дитячому будинку «Малятко».
Отже, якщо, наслідуючи канони професійної журналістики, вислухати й іншу точку зору, вимальовується вельми некрасива ситуація. Приватний підприємець, котрий вирішив стати «журналістом-викривачем», посварившись із податковою структурою, максимально використовує можливості свого ремесла в особистих цілях. Не нехтуючи будь-якими методами. І не згадуючи, власне, про найважливіше для журналіста — точно й неупереджено інформувати читача.
Ніхто не має таку змогу, як журналісти, розповідати суспільству чесно й об’єктивно правду про події, що відбуваються. Але, як і в кожній професії, тут також існує безліч спокус. Одна з них — маніпулювати читачем, повідомляючи йому лише те, що важливо для себе. Бойко жодного разу не звернувся до колег із проханням провести глибоке журналістське розслідування наявних у нього фактів. А либонь заради встановлення істини це давно варто було зробити.
Сьогодні наше суспільство вражене безліччю хвороб. Корупція, кругова порука, безвідповідальність, використання службового становища в корисливих цілях. Так, ці гріхи не рідкісні й у правоохоронній системі, але, на жаль, вони зустрічаються й у журналістиці. Піарщики, інформаційні кілери, кон’юнктурні письменники... Одні хвалять благодійників пропорційно до отриманих сум, інші — у міру своїх можливостей і здібностей відпрацьовують «замовлення», приміром, «зливають» неперевірений «компромат» під виглядом журналістського розслідування.
Усе це далеке від справжньої журналістики, усе це немилосердно дискредитує професію, позбавляючи громадян їхнього первинного конституційного права — одержувати об’єктивну інформацію...
Ольга ГАЛЬСЬКА,
Раміль ЗАМДИХАНОВ, Євген ШИРОКОВ,
Мітар РОЧЕНОВИЧ, Максим КАРАЧЕВЦЕВ
«Якби вони пройшли через в’язницю, то не звинувачували
б мене в неетичності»
«ДТ» надає можливість читачам ознайомитися з точкою зору Володимира Бойка:
— На мою думку, ніяких особистих проблем у цьому протистоянні немає, а є лише правові. Два роки тому мене затримали в редакції газети. Суд уже давно дав оцінку цим подіям. Затримання визнано незаконним. Проведено численні обшуки, у мене вилучено книжки, документи, меблі. Нічого з цього досі не повернуто. Із цього приводу я неодноразово звертався до суду. Звертався до прокуратури. Зрештою я вичерпав абсолютно всі законні способи розв’язання цієї проблеми.
Таким чином, по-перше, моя історія показує, що правовими засобами неможливо вирішити питання поновлення порушених прав громадянина. Я маю певні права незалежно від того, журналіст я чи ні. Коли порушуються права робітника, домогосподарки, шахтаря — можливо, це не так впадає в око через непублічність їхніх професій. Але на моєму прикладі всі можуть бачити: демонстративне беззаконня вершиться навіть проти журналістів.
По-друге, необхідно відзначити першопричину всіх подій, що сталися зі мною. У лютому 2002 року вийшла моя публікація про Васильєва в «Україні Кримінальній», яка називалася «Прокурор-багатоверстатник». Відразу після цього в Донецьк прибула комісія Генпрокуратури перевіряти викладені в ній факти. Тоді в прокуратурі області відкритим текстом мені сказали: «Ми тебе посадимо». У травні 2002 року було порушено кримінальну справу, і мене затримали.
Я не знаю, у чому полягають претензії моїх колег до порушень мною норм журналістської етики. Проте мені здається, що якби вони, як і я, пройшли по камерах, були піддані катуванням, якби в результаті в них з’явилися тілесні ушкодження, зафіксовані в мене експертизою, то вони дивилися б на проблему інакше.