«Увага! Надомна робота. Виробництво в домашніх умовах екологічно чистих продуктів харчування. Забезпечуємо доставку сировини й устаткування, збут готової продукції. Діяльність доступна кожному, доход більший за прожитковий мінімум...»
Таке оголошення публікувала з номера в номер одна шановна чернігівська газета. Механізм шахрайства, який ховається за подібними закликами, простий. Варіюючись у дрібних деталях, він повторювався в багатьох республіках СНД і регіонах нашої країни. І врешті-решт зводився до апробованого принципу фінансової піраміди. Безробітний, який довірився рекламі, отримував якийсь вихідний матеріал (неважливо який — від розсади до грудочок желатину, які повільно розбухають в спеціальному розчині; останні благовидно називалися «цілющим грибом» чи «японськими водоростями», що допомагають від усіх хвороб). За сировину треба було внести чималий задаток. При цьому (див. рекламу) гарантувалася закупівля врожаю за ціною, яка багаторазово окупала витрати.
Різноманітність виявлялася при розрахунку. Десь «кидали» відразу. Тих, хто притягнув до знайомих дверей мішки з желатиноподібною масою, зустрічали іржавий комірний замок і гучна пустота покинутого житла. Прагматичніші лохотронники терпляче скуповували перші партії «продукції» — щоб втягнути в справу максимально можливу кількість клієнтів.
...Не прочитати помітні оголошення, які повторювалися, було неможливо. Заверстані до телепрограми, вони повз волю лізли в очі. Писати про шахрайство зовсім не хотілося. По-перше, тому, що про такі фокуси, як з довірливими чернігівчанами, ми в «Дзеркалі тижні» вже розповідали. А по-друге, як не шкода обдурених — але тут однією лише газетною критикою нічого не вдієш. Мабуть, існує якийсь «закон збереження»: скільки б не попереджували співгромадян про різноманітні види шахрайства — усе одно є індивідууми, до яких не докричишся. Можна лаяти таку людину. Можна просвіщати. Можна навколішках просити не грати в наперсток — оскільки в наперсток у вергали виграти неможливо. А він усе одно гратиме.
Зізнаємося, ми вже майже схильні були повірити, що колеги зі згаданого на початку чернігівського видання — схожі на цих запеклих гравців. Щиро вважають, що рекламують достойних підприємців, які допомагають співгромадянам перебороти економічну кризу. Або, у гіршому випадку, не замислюються над мотивами і метою рекламодавців. Не відають, що творять... Однак ніщо не буває вічним. Навіть незнання. Останній номер видання зміцнив нашу віру в здоровий глузд земляків.
«Варіант для Попелюшки». Так називалася стаття на полосі «Закон і беззаконня» під рубрикою «Не будь лохом». Найдетальніша публікація, підготовлена, як випливає з тексту, за матеріалами преси, інформувала читача про різноманітні варіанти «безкоштовного сиру» для легковірних. Види запропонованих надомних робіт, розцінки, способи обдурення... Деякі деталі навіть ми не знали. (Приміром, відмова від закупівлі готової продукції — у даному випадку вирощених удома грибів — під приводом «невідповідності критеріям» фірми-вергали.)
Був у цій статті якийсь відтінок каяття... Під сильним враженням від прочитаного ми перегорнули газету, прагнучи ознайомитися з телепрограмою на наступний тиждень.
«Надомна робота! — кричало, наче й не було нічого, нахабне оголошення. — Діяльність доступна кожному, прибуток вищий за прожитковий рівень. Для детального ознайомлення потрібно направити заявку і конверт зі зворотною адресою...»
Виглядало сусідство рекламного й кримінального матеріалів абсолютно патологічно. Нам воно чомусь нагадало про сенсаційні роботи американського психобіолога Р.Сперрі про травматичне розщеплення особистості (у пацієнтів Сперрі ліва рука воістину не відала, що робить права).
Не називаємо чернігівський тижневик, оголошення з якого цитували, з простої причини: він усе ж розкрив своїм читачам механізм шахрайства. Інші місцеві газети друкують подібну рекламу, не вважаючи за потрібне викрити шахрайські технології. Проте є ще один нюанс, який підкреслює вкрай незадовільну ситуацію, що склалася сьогодні в інформаційному просторі Чернігівщини. Підприємці в нас побоюються розголошувати свою діяльність. Крім всього іншого — тому, що, засвітившись, вони викликають на себе вогонь податкових служб. Чому ж явні шахраї дають комерційні оголошення в регіональну пресу, анітрохи за свою долю не побоюючись? Однак чомусь ніхто не поспішає проводити стосовно них оперативні заходи. Є в такому перманентному «розщепленні свідомості» влади щодо різних категорій платників податків якась чудасія. Може, тривожніша, ніж «роздвоєння особистості» однієї окремо взятої провінційної газети.