Його звати Мішель. Він садівник. Точніше, садівник і птахівник в одній особі. Він вирощує фазанів і павичів, доглядає «білу голуб’ятню», а також цілий рік вирощує зелень для своєї великої, яка споживає 458 хлібин на добу, сім’ї. Тут фазани, цесарки і павичі сусідять із індокачками, курми, кроликами, поросятами та білосніжними голубами, а «бордюрні місця» уздовж окремих доріжок засаджені помідорами. Знайомтеся — Жданівська виправна колонія (ВК) №3. Кількість засуджених — 760. Основний вік — від 20 до 40 років (522 особи). Максимальний строк позбавлення волі — 15 років. Здебільшого статті за наркотики, розбій та квартирні крадіжки. Але головною особливістю даної виправної установи є, звісно ж, не контингент, а особливий «медичний статус» колонії. Ще в 1971 році Жданівську ВК реорганізували в обласну протитуберкульозну лікарню, в яку відтоді потрапляють тільки засуджені з паличкою Коха. А таких у нашій країні, на жаль, чимало.
Минулого року показник захворюваності на туберкульоз (ТБ) у пенітенціарній системі України становив 1030,5 на 100 тисяч людей, що в 14 разів вище за аналогічний показник по населенню України в цілому. Сьогодні серед засуджених збільшується і кількість хворих на ВІЛ-асоційований туберкульоз. За офіційними даними, на 1 січня 2010 року в установах кримінальної-виконавчої служби таких було 1188 осіб, причому тільки 95 із них приймали АРВ-терапію. Ситуація з лікуванням ТБ-хворих ускладнюється і тим, що близько 40% із числа амністованих і звільнених не прибувають на місце призначення. А отже, не переступають порога протитуберкульозних установ.
Жданівська ВК №3, яка приймає засуджених з усіх колоній Донецької області, по суті є лікарнею. В Україні лише п’ять подібних установ. Інші лікарні існують у форматі лікарень при колоніях.
Хто, коли і в які строки прибуває до Жданівської ВК? За словами заступника начальника колонії з лікувально-профілактичної роботи Миколи Гопили, якщо в засудженого, який відбуває строк в одній з донецьких колоній, виявили туберкульоз, його мають ізолювати і впродовж п’яти днів привезти до них. Щоправда, на практиці виходить так, що хворий може їхати й два тижні. Всі хворі, які переступають поріг Жданівської ВК, проходять стандартне обстеження, за результатами якого й відбувається подальший розподіл по відділеннях. У цій лікарні лікують хвороби різних категорій: це й уперше виявлений, і прогресуючий туберкульоз, тут є хворі, які виділяють і не виділяють паличку Коха, пацієнти з множинною лікарською стійкістю (МЛС-ТБ). За оцінками ВООЗ, у нашій країні 16% людей, які вперше захворіли на туберкульоз (а це майже 10 тисяч людей), мають саме мультирезистентну форму. Більше того, серед повторних випадків захворювання на туберкульоз частота мультирезистентності перевищує сьогодні 50%. У Жданівській ВК перебувають близько 200 осіб з МЛС-туберкульозом. Їх лікують, як і інших, але використовують для цього препарати другого ряду. І хоча начальство колонії, приймаючи в липні представників іноземних ЗМІ, котрих зацікавили програми профілактики/лікування ВІЛ/СНІДу, туберкульозу, які реалізуються за гроші Глобального фонду та фонду «Розвиток України», і переконувало, що жодних проблем з лікуванням засуджених немає, насправді є серйозні затримки з закупівлею препаратів другого ряду.
Життя мешканців цієї установи помітно відрізняється від життя тих, хто відбуває покарання у звичайних місцях позбавлення волі. І йдеться не тільки про особливості перебігу туберкульозу. Напевно, тільки для Жданівської та ще чотирьох «споріднених» ВК характерні ситуації, коли людина, яка видужала чи підлікувалася, не хоче повертатися в «рідну» колонію і просить залишити її тут до кінця строку. Що ж до робіт, то вибір у неї є — або включитися у виробничий процес, або ж зробити свій посильний внесок у діяльність госпсектору. Добровольців першої ланки в Жданівській ВК сьогодні понад 80. Ще близько 70 осіб задіяно в роботах на харчоблоці, лазнево-пральному комбінаті тощо. Перші, крім виробництва плитки з керамзиту, що йде як на продаж, так і на внутрішні потреби, займаються і комп’ютерною вишивкою, шедеври якої сьогодні можна відшукати на «маленьких» і «великих» погонах.
Звісно, держава грошей не має на те, щоб провести капітальний ремонт розташованих на території колонії будівель. Не кажучи вже про те, щоб забезпечити найбільш небезпечні відділення з МЛС-хворими сучасною системою інфекційного контролю, вражаючу дію якої в рамках медіавізиту продемонстрував головлікар Донецької обласної протитуберкульозної лікарні Володимир Мозговий. Тому сьогодні співробітники Жданівської ВК, як, утім, і інших протитуберкульозних установ, роблять те, що не потребує витрат, — розподіляють хворих по потоках, обмежують контакти і не збирають у загальних місцях, наприклад у їдальні. Зрозуміло, що в ідеалі і хворі, і «колоніальний персонал» повинні носити маски та респіратори, що в кімнатах гуртожитків повинні жити не по 15 осіб, що співробітники лабораторії не повинні стояти в черзі до одного «стародавнього» мікроскопа. А якщо ми справді хочемо перемогти туберкульозну паличку, яка здатна зберігати свої властивості в землі, у кризі і має стійкість до впливу спирту, кислоти і лугу, — слід докорінно змінити систему взаємодії з нею.
Сьогодні засуджений, який вперше захворів на звичайний туберкульоз, лікується в Жданівській ВК від шести до восьми місяців. А от забезпечення медикаментами тих, хто потрапив сюди зі стійкими формами чи вторинним туберкульозом, може тривати кілька років.
«Коли я прийшов сюди в 1999 році, — розповідає Микола Гопила, — тут скрізь були грати — ні фазанів, ні павичів. Але згодом підхід до хворого став більш гуманним. Адже що найстрашніше для людини? Позбавлення волі. І щоб хворого від цього якось відволікти, потрібні позитивні емоції. Тому спочатку в наших хворих були рибки, потім — папуги, а зараз у нас, як бачите, вольєри з птахами.
— Миколо Панасовичу, у вас понад 100 ВІЛ-інфікованих, а АРВ-терапію отримують тільки 14 осіб. Із чим це пов’язано?
— Багато хто каже, що погано переносять терапію і тому відмовляються від неї. І хоча ми пояснюємо людям, що без лікування вони можуть швидко загинути, все одно не погоджуються.
— А у вас не було таких ситуацій, коли засуджені відмовлялися від туб- або АРВ-препаратів тільки для того, щоб довше затриматися в цій колонії?
— Ситуації бувають різні. Одні хворі, знаючи про можливість звільнення через хворобу згідно зі ст. 408 КПК, відмовляються приймати відповідне лікування. Але оскільки в документах ми вказуємо, що вони самі відмовилися від нього, суд відмовляє їм у звільненні. Інші взагалі заперечують, що хворі, хоча ми показуємо їм їхні аналізи. З 70 осіб, на яких ми цього року зробили подання по нашій області, звільнили тільки сімох, хоча 26 із 35 померлих від СНІД/ТБ з початку цього року теж були представлені нами на звільнення. Чим пояснюються подібні рішення суду? Тим, що в людини або тяжка стаття, або ж вона, будучи хворою і відсидівши, знову скоїла новий злочин. Щорічно в нас помирають близько 60 осіб, причому 80% із них помирають не від туберкульозу, а від СНІДу».
Як ми казали, якщо хтось із підопічних Жданівської ВК №3 благополучно видужує, то він або повертається до «рідної» колонії, або ж, якщо його строк закінчується, виходить на волю прямо звідти. Причому всі заведені на нього меддокументи потім передаємо в лікарню за місцем проживання. Здавалося, якщо туберкульозний хворий зумів вижити на зоні, довгоочікувана воля має лише зміцнити його імунітет. Проте чимала кількість колишніх ув’язнених вмирає від туберкульозу саме на волі. «Частково це пов’язано з пізнім виявленням запущеної форми туберкульозу, — каже головний позаштатний фтизіатр Головного управління охорони здоров’я Донецької області Ганна Ковальова, — а також із тим, що, відповідно до прийнятої Україною DОTS-стратегії, захворювання встановлюється методом бактеріоскопії мокрот, але паличка в мокроті з’являється на досить пізніх стадіях. У радянській системі все населення, принаймні раз на два роки, проходило рентгенологічний і флюорографічний огляди. Нині цього немає. Тому тепер у структурі хворих побільшало тих, хто має запущені та стійкі форми туберкульозу. Крім того, частково смертність пов’язана також із тим, що люди кидають лікування. Восьми відсоткам туберкульозних хворих сьогодні все одно — жити чи ні. Але якби до кожного хворого, 40% яких живе за принципом: «сів — звільнився, знову сів і знову звільнився», можна було приставити по соцпрацівнику чи представнику громадської організації, який узяв би його за руку і куди треба привів, це, звичайно, дало б результат».