Про банди квартирних шахраїв, які, користуючись сліпою довірою громадян, привласнюють їхнє житло, а їх самих перетворюють на бомжів, не гребуючи часом і вбивством, написано чимало. Проблема ця неодноразово висвітлювалась у пресі, говорили про неї й на законодавчому рівні. Та користі від розмов — усних та письмових — жодної: випадків квартирних шахрайств менше, звичайно, не стає. Наївних, довірливих людей завжди вистачає, як і спритників з атрофованою совістю, які люблять поживитися чужим добром. І тому самими лише міркуваннями про проблему справі не зарадиш. Потрібні конкретні дії, і зовсім не обов’язково надзвичайні, але в кожному окремому випадку необхідне розслідування, що відповідає закону, та доведення справи до судового розгляду.
Спокуса безкарності
Незважаючи на те, що це страшне явище розрослося до масштабів ледь чи не катастрофічних, боротьба з ним і донині обмежується тими ж таки розмовами. Стабільно поблажливе ставлення до шахраїв із боку правоохоронних органів стало фактом настільки буденним, звичайним, розповсюдженим, як і самі випадки житлового шахрайства.
Хоч би чим пояснювалося те, що правоохоронні структури — міліція, прокуратура, суд — нерідко стають на бік шахраїв, злочин залишається злочином, а непокараний злочин заохочує до наступних. Ось іще одна історія, дуже показова як у сенсі неймовірної довірливості обдурених, злочинної щодо них самих, так і в тому, що стосується позиції районної прокуратури, яку навіть очевидні факти не змушують порушити кримінальну справу. Тим самим прокуратура бере на себе відповідальність за страждання не лише теперішніх, але й наступних жертв шахраїв.
«Квартирне питання їх зіпсувало...»
Жила в Деснянському районі м. Києва Лідія Баришевська. Мала трьох дітей — двох дочок і сина, які й були її найбільшим скарбом. Тяжко працювала, щоб заробити на життя, прогодувати їх і вивчити. Та хоч і віддавала всю себе сумлінній праці, лиха доля її не минула. Допомоги чекати було нізвідки: відтоді як одинадцять років тому помер чоловік, усі клопоти лягли на її плечі. Проте і змінити місце роботи — а була вона двірником — не могла: хоч і одержувала копійки, проте сім’ю житлом забезпечила. Чотирикімнатна квартира, одержана нею за довгу — понад десять років — двірницьку роботу, й була її другим скарбом.
На жаль, діти, мати яких билася мов риба об лід, здобуваючи хліб насущний, були залишені самі на себе і зрештою збилися з пуття. Син після раннього нетривалого шлюбу та бурхливого розлучення припав до пляшки. Дочки ще гірше — до наркотичного зілля, яке принесло їм обом строки ув’язнення.
Лідія Баришевська в пошуках виходу з тяжкого становища дійшла висновку, що дітям варто було б дати можливість відокремитися, тоді відповідальність за самих себе, можливо, й підштовхне їх повернутися до нормального життя. Та як це зробити? Розміни квартир нині майже не практикуються. А що, коли продати свою велику житлоплощу та купити окреме житло для кожного — у селі або, якщо пощастить, навіть на околиці рідного міста?! Таким уявлявся вихід.
Бійся данайців, що дари приносять
Вона вже звикла до думки про продаж квартири, коли на початку 2004 року доля звела її з таким собі Максимом, котрий саме підшукував площу для оренди під офіс. Принаймні в такий спосіб пояснив він їй мету свого першого візиту. І хоча перспектива перетворити квартиру у щось на кшталт готельного-офісного приміщення Лідію Петрівну не привабила, наполегливий молодик знайомство активно підтримував, часто навідувався в гості, пропонував допомогу.
Якось, побачивши господиню в сльозах після чергової сварки з сином, запропонував пожити самій у приватному будинку його брата в містечку Ірпінь під Києвом. Прожила вона там недовго, проте з братами Шрамовими її відтепер пов’язали довірчі стосунки. І коли одного дня Максим запропонував свою допомогу у вирішенні проблеми з житлом, вона не лише погодилася, а й зраділа несподіваній підмозі, оскільки все ще не уявляла, як підійти до цієї справи. Перше, що вона зробила на прохання Максима, — видала йому доручення на ведення справ. Йшлося, звісно, про продаж її великої квартири та купівлю окремого житла для неї і кожного з дітей.
Згодом Максим одержав необхідні папери і від сина Лідії Петрівни. Проблему зі старшою донькою, яка перебувала в місцях позбавлення волі, вирішили просто: та видала доручення матері, а остання через нотаріуса передоручила все Максимові. Читач, мабуть, вже зрозумів, до чого призвела необачність сім’ї Баришевських. Залучивши до афери свого давнього приятеля Олександра, з яким він раніше познайомив Лідію Петрівну, Максим йому ж і продав її квартиру. 11 жовтня 2004 року нотаріус Київського міського нотаріального округу Н.Аніскова засвідчила договір купівлі-продажу. Проте ще довго — аж до середини зими — господарі й не здогадувалися, що вони вже бездомні.
І не знали б вони цього аж до моменту виселення, якби не щасливий випадок: через низку квартирних крадіжок, що трапилися в той час у районі, місцевий оперуповноважений Л.Змаженко запросив із ЖЕКа потрібну йому інформацію і, отримавши її, дізнався також про швидку приватизацію та продаж квартири Лідії Петрівни. А коли зустрівся з нею, ця тема спливла й була для господарки немов грім серед ясного неба.
До цього довіра Лідії Петрівни до людей, які так уважно, так дбайливо ставилися до неї та її проблем, залишалася непохитною. Навіть у липні 2004 року, коли Максим запропонував їй написати на порожньому аркуші паперу «з моїх слів записано вірно і мною прочитано» та розписатися, ані найменшої підозри в неї не виникло. А він пояснив, що це вкрай необхідно для подальшого ведення її справ! Коли в міліції Деснянського району їй показали цей документ, де на вільному на момент підпису місці аркуша красувався друкований текст, із якого випливало, що гроші за продану квартиру — 120 тис. грн. — вона вже одержала.
І все б склалося у новоспечених шахраїв якнайкраще, якби не молодша донька Наталя, яка на той час також відбувала покарання в місцях позбавлення волі. Всупереч проханню матері, вона категорично відмовилася надавати будь-яке доручення — і незнайомій людині, і самій Лідії Петрівні. Проте як доказ законності продажу фігурувало доручення від її імені, датоване 8 липня 2004 року і підписане начальником Уманської ВК-129 підполковником внутрішніх справ В.Янчуком, і під час реєстрації «продажу» в нотаріуса, і на судовому процесі з виселення Баришевських із проданої квартири. Воно мало зберегтися в матеріалах судової справи. Проте в довідці №17/2493, виданій 16 вересня 2004 року тією ж самою установою за підписом в. о. начальника колонії капітана А.Лапуцького, зазначено, що жодного доручення від Наталі Баришевської, яка перебувала там від 12 серпня 2003 року до 12 серпня 2005 року, не завірялося й не реєструвалося.
З огляду на таку важливу розбіжність у документах, слід було б призначити їх судову експертизу. Можливо, тоді всі питання та складнощі в установленні факту шахрайства відразу б зникли. Проте таких питань, здається, ні в кого з представників правоохоронних органів не виникало. Порушивши 28 лютого 2005 року за заявою Лідії Петрівни кримінальну справу, прокуратура обмежилася поверховим опитуванням самої заявниці та її кривдників.
Майже як у трилері
Налякані молодики кинулися до жертви зі сльозами і запевняннями: мовляв, вони ніколи не бажали їй зла і, звісно, мали намір розрахуватися. І розрахуються — напевно! Нехай тільки не псує вона їхнього молодого життя й забере заяву з прокуратури. А якщо вона того хоче, то все «відіграють назад» — щойно арешт із квартири знімуть! Для того, мовляв, і потрібно спочатку забрати заяву. Урочистих обіцянок було чимало! 25-річний Максим, наприклад, примудрився навіть освідчитися в коханні і просити руки й серця матері трьох давно дорослих дітей, запевняючи її, що саме про неї він мріяв, і тільки цими добрими матримоніальними намірами зумовлені його дії. І вона, жінка з 11-річним стажем удови, яка поклала все своє життя на вівтар нелегкої роботи в ім’я квартири, повірила...
Заяву вона забрала, пояснивши, що гроші їй уже віддали. А в травні як гарантію повернення житла одержала від Шрамова на руки оригінал договору купівлі-продажу. При цьому він запевнив її, що турбуватися їй тепер нема про що, оскільки «всі документи вже в неї» (!). Вона й заспокоїлась. І почала чекати. Дочекалася ж 15 вересня 2005 року. Проте не квартири і не «романтично закоханого» Максима з його наміром одружитися, а цілком прозаїчного судового виконавця з вироком суду про виселення. На суді, що відбувся 12 лютого 2005 року (!), на якому ніхто з «продавців» — членів сім’ї Баришевських — не тільки не був присутній, а й про сам суд ніхто з них доти не чув, хоча позов про виселення «покупці» подали ще 5 листопада 2004 року. І в цьому немає нічого дивного: представником відповідачів був, звісно, той самий Максим.
Тільки тоді в новому світлі постали перед Лідією Петрівною події недавнього минулого. Пригадала вона, як Максим улітку 2004 року запрошував її на пікнік, а завіз у безлюдне місце і наполегливо вимагав, аби йшла купатися в бурхливій річці. Лише несподівана поява іншої компанії врятувала її від насильницького купання. Пригадала й те, як незабаром після того опинилася в реанімації, де провела в непритомному стані чотири доби після сніданку з Максимом у кав’ярні. Проте не він викликав «швидку», а люди, які знайшли її непритомну на зупинці. І про те, як «стурбований» її станом здоров’я Максим приносив для неї якісь таблетки без упаковки — нібито для поліпшення стану печінки. Одну з них вона знайшла та віддала на експертизу. Виявилося, це були сильні нейролептики, що погіршують пам’ять.
Порятунок потопаючих — справа самих потопаючих?
Більш як три місяці бігала Лідія Петрівна до райпрокуратури, пояснювала прокурору весь жах свого становища, писала заяви. Заяву про те, що жодного доручення вона ніколи й нікому не давала, із додатком згаданої вище довідки, що підтверджує це, благала прийняти в неї і молодша донька. Даремно. Прокурор заяви, звичайно, приймав. Проте жодним чином на них не реагував. І жодних наслідків вони не мали: ні постанови про поновлення справи, ні відмови в цьому заявники не отримували.
Заради справедливості варто зазначити, що дільничному міліціонеру було доручено провести якісь попередні дії. Він їх і провів. Сумлінно. І дійшов висновку, що справу поновлювати необхідно, оскільки є нововиявлені обставини. Проте поновлення від нього аж ніяк не залежало і належало до компетенції керівництва слідчого відділу, що мало стосовно цього власну, відмінну від дільничного, позицію.
Вдавшись від розпачу до власного розслідування, встановила Лідія Петрівна, що вона для двох товаришів була не єдиним претендентом на «кидалово». Одержала вона і письмові заяви на ім’я того самого райпрокурора пана Ганечка від тих, хто лише випадково, виявивши трохи більшу обережність, ніж вона сама, не став жертвою молодих ділків. Проте й ці звернення не надихнули прокурора змінити свою дивну вичікувальну позицію.
І лише рішення Апеляційного суду Києва, куди встигли звернутися ошукані, врятувало їх від того, щоб серед зими опинитися без даху над головою та без грошей. 20 грудня рішення про виселення було скасовано, а матеріали справи спрямовано на повторний розгляд до суду першої інстанції й до прокуратури. І хоча 26 грудня заступник начальника Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві А.Іванечко своїм листом порекомендував Лідії Петрівні «щодо спірних питань... звернутися до Апеляційного суду м. Києва», вже 29 грудня Баришевські одержали повідомлення за підписом заступника прокурора району В.Чепурного про те, що (увага!) 13 грудня відмову в порушенні кримінальної справи райпрокуратурою скасовано, а матеріали спрямовано до Деснянського РУ ГУ МВС.