Уже вкотре за останні двадцять років говорять і сперечаються про реформування правоохоронної системи нашої країни. Проте за роки незалежності в ній так і не відбулося кардинальних змін. Проголошені реформи лише декларували корінні перетворення, але нічого не змінювали по суті.
Тільки міністрів змінилося аж дев’ять, які в середньому керували по два роки. Але ж у радянські часи такі аси, як Головченко і Гладуш, обіймали свої посади по п’ятнадцять років. Була стабільність, не було ні кадрової чехарди, ні кричущого підлабузництва й підлесливості. Люди йшли на службу, бачачи перспективу, сподіваючись на кар’єрне зростання.
Кожен новий уряд створює комісію з реформування правоохоронного блоку державної влади. У незалежній Україні, яка перебуває у стані перманентних виборів, державі, як з’ясувалося, не до міліції. Тим часом проблем у правоохоронній діяльності нагромадилося чимало. Насамперед це взаємини міліції та суспільства. На жаль, ми, як і правоохоронні системи країн колишнього СРСР, усе ще живемо в «системі координат», яка сформувалася в незапам’ятні часи НКВС.
Поняття «мент» у нас ототожнюється із формуванням каральної психології в наших працівників. У чому, напевно, головна відмінність від західних колег, де поліцейський — це людина, котра завжди приходить на допомогу! У зв’язку з цим і хотілося б поговорити про проблеми органів внутрішніх справ, які хвилюють не тільки міліціонерів, а й усе українське суспільство, а також про можливі шляхи реформування правоохоронної системи.
Безперечно, як і вся країна, МВС потребує корінних перетворень. Ситуація до такої міри безнадійна, що без радикальних кроків не обійтися. Перейменувавши міліцію на поліцію, переглянувши систему спеціальних звань, змінивши статус «начальників» на «офіцерів міліції», можна спробувати повернути повагу до самого інституту охорони порядку. Проте всіх проблем це не вирішить!
У нас надто багато служб. Від того, що МВС позбавили системи виконання покарань і пожежної охорони, краще, звісно, не стало. Фактично, це вже не Міністерство внутрішніх справ, а міністерство внутрішньої безпеки, тому що всі внутрішні справи держави «розповзлися» по різних відомствах. І це не перший крок реорганізації МВС.
Потужного удару по міліції було завдано ще в радянські часи Ю.Андроповим. Його ставленик Федорчук «очистив» міліцію від величезної кількості досвідчених працівників. Потім в Україні була спроба розвалити МВС через створення НБР, на щастя — не реалізована. Тепер знову виношуються «сміливі» ідеї перетворень правоохоронних органів. Сьогодні всім зрозуміло, що наш «поліцейський» корпус необхідно рятувати. Без нього неможливе саме існування держави! При цьому слід визнати і факт тотального розкладу міліції.
Насамперед це стосується двох нормативних актів, які діють, хоч як це дивно, ще з радянських часів, — Закону України «Про міліцію», прийнятого у грудні 1990 року, а також «Положення про проходження служби рядовим і командним складом органів внутрішніх справ України», прийнятого в липні 1991-го, тобто до здобуття Україною незалежності. Відтоді, крім назви і невеличких, перманентних доповнень, нічого не змінювалося.
Ці документи — основні й регламентують роботу особового складу міліції від початку служби до виходу на пенсію. Багато їхніх положень прямо суперечать як Конституції незалежної України, так і Кодексу законів про працю.
За останніх двадцять років не була виконана у повному обсязі жодна програма боротьби зі злочинністю та окремими її видами. Міліція України змушена в ряді випадків керуватися у своїй повсякденній діяльності основними актами, прийнятими ще за часів Радянського Союзу. Не виконане покладене на Кабінет міністрів постановою Верховної Ради України №583-Х11 від 25 грудня 1990 року доручення «привести всі рішення уряду республіки у відповідність до Закону України «Про міліцію». Та й до якого закону треба приводити все у відповідність? Просто необхідний новий закон, який визначав би права, обов’язки, статус міліціонерів і регламент їхньої служби! Нездатність держави забезпечити задекларовані сьогодні старими законодавчими актами пільги і матеріальне становище, безперечно, є однією з причин незадовільного морально-психологічного клімату серед особового складу міліції.
Про престиж міліцейської професії
Зустрічаючись зі своїми закордонними колегами, я завжди прагнув з’ясувати, чому там немає такої масової корупції, як у нас, у Росії, в інших пострадянських країнах? І рішуче переконався: у поліції, в суспільстві й державі створено систему, яка виключає саму потребу в дрібній та принизливій скнарості.
У багатьох країнах Заходу діє своя спеціальна погодинна система оплати праці, диференційована залежно від того, в який час трудиться поліцейський: день, вечір, свято тощо. Обов’язкова наявність так званих поліцейських привілеїв: пільгові, іпотечні або лізингові квартири, оплата домашніх телефонів, дитячих садків, навчання у вузах, медична і стоматологічна страховки, оплата поїздки у відпустку і т.д. Нарешті, найголовніше — гарантоване достойне пенсійне забезпечення зі збереженням усього пакета соціальних благ, які діють для поліції.
Проте варто лише порушити умови двостороннього трудового договору і звільнитися зі служби з будь-яких причин (виняток — погіршення стану здоров’я, викликане проходженням поліцейської служби) — як колишній поліцейський втрачає все! Крім того, він ще в незаперечному порядку регресу повертатиме в грошах усі матеріальні та фінансові блага, витрачені на нього державою під час служби в поліції. Кожен працівник сто разів подумає, чи брати йому хабарі, порушувати закон, зловживати службовим становищем — чи чесно служити до виходу на пенсію, забезпечивши собі високе грошове утримання і збереження всіх соціальних гарантій, які він мав на службі в поліції.
На жаль, за минулі роки наша міліція поступово, як і всі люди в погонах, втратила й ті невеликі переваги, які мала. Грошове утримання (посадовий оклад, плата за звання та вислугу років) зовсім не відповідає моральній і фізичній віддачі наших міліціонерів. Ну не повинна людина в погонах одержувати грошове утримання менше, ніж держчиновник. Заробітна плата рядового працівника має бути вищою за середню зарплату в регіоні, в якому він проходить службу.
В умовах частих змін міністрів міліція втратила величезну кількість високоосвічених професіоналів. Уподобання міністрів, які примушують підлеглих «служити» тим чи іншим політичним цілям, часто не збігаються з інтересами самих міліціонерів. У страшному сні моєму поколінню не могло наснитися, щоб міліціонер, а тим паче міністр, затіяв бійку з громадянином чи, тим більше, із колегами. Або щоб брали штурмом Генеральну прокуратуру, втягуючи міліцію у смішну й принизливу ситуацію!
Невипадково серед працівників міліції поширилася думка, що їхніми тілами часто намагаються закрити прогалини некомпетентності чиновницького апарату і «збудувати барикади між можновладцями та тими, хто владу бере». Залишається дивуватися, що міліціонери ще знаходять час ловити злочинців.
Сьогодні за всі прорахунки і помилки міністрів змушені відповідати рядові співробітники, які на собі відчувають нелюбов громадян. У міліціонерів усіх рангів зникає інтерес до служби, професії, руху по службі. Домінують підлесливість, кар’єризм, підлабузництво, догідництво, маніпуляція законом.
Через невпевненість у завтрашньому дні триває масовий відплив найбільш кваліфікованих працівників із оперативно-слідчих підрозділів міліції. Плинність кадрів і хронічний некомплект сягнули критичного рівня.
З іншого боку, інколи за рахунок бюджетних коштів, які виділяються з величезними труднощами, навчальні заклади МВС поповнюють професіоналами кого-завгодно, але тільки не служби, які стоять на передньому краю боротьби зі злочинністю. Відбувається колосальна втрата інтелектуально-оперативного досвіду і методології знань про боротьбу зі злочинністю. У районних підрозділах співробітників, які працюють більше п’яти років, — одиниці!
З органів внутрішніх справ пішло майже все покоління п’ятдесятирічних. Тим часом, коли ми починали службу, на першому місці стояло поняття офіцерської честі і обов’язку. Тому, попри всі кривди від рідного відомства, у бандити не пішли! Молоді хлопці (слава богу, не всі) більш цинічні, більш невлаштовані соціально й економічно, менш стійкі ідеологічно та психічно до професійної деформації. То з кого їм через кілька років брати приклад?
Справді, з кого? У вкрай приниженому становищі перебувають наші ветерани. Ті, хто має передавати молоді свій багатий життєвий і професійний досвід. Їхні пенсії не індексувалися вже понад десять років. За останні двадцять років через часті зміни міністрів та керівників обласних підрозділів у міліції фактично перестали функціонувати всі громадські формування особового складу: суди офіцерської честі, ради наставників та інші аналогічні організації. Тоді як саме вони дозволяли раніше позбутися емоційних і психологічних переживань працівникам, оскільки їхні нервові зриви часом призводили до професійної деформації та поширеного сьогодні суїциду.
Громадянине начальнику, допоможіть!
Основним документом, який регламентує діяльність особового складу міліції від початку служби до виходу на пенсію, є «Положення про проходження служби рядовим і командним складом органів внутрішніх справ України». Цей документ у низці своїх диспозицій прямо суперечить Кодексу законів про працю. Він ущемляє права і гарантії працівників міліції як громадян своєї країни.
Специфіка міліції така, що сьогодні вона — найбільший апарат, який здійснює реальні заходи державного примусу. З урахуванням виробничих та побутових зв’язків людей, такі заходи торкаються інтересів більшості населення. Тому рівень своєчасності, законності та справедливості, культури застосування примусових заходів — один із істотних чинників формування морально-політичного клімату суспільства.
Саме у зв’язку з цим для суспільства загалом дуже важливий соціальний статус працівника міліції. Якщо він військовий, то звідси і його ставлення до людей як до підлеглих. Якщо ж він цивільний чиновник, як у поліції більшості країн, — то й у стосунках із населенням він буде лояльнішим.
Інколи доходить до абсурду. Пересічний громадянин не може вільно зайти у приміщення районної міліції, покликаної реально забезпечувати його громадянські права. Складається враження, що міліція боїться співвітчизників, що вона створена не для людей, а функціонує сама по собі, така собі річ у собі!
До мене, за давньою звичкою, звертаються знайомі по допомогу, щоб передати заяву про те чи інше правопорушення на розгляд керівників підрозділів. Що вже казати про пересічних громадян, якщо ветерани міліції, які прослужили не один десяток років в органах МВС, не можуть пройти в підрозділи за своїми пенсійними посвідченнями. Які вже тут наставництво, професійна спадкоємність кадрів! Очевидно, керівники МВС просто боялися своїх ветеранів, які навіч бачать, у яку безодню котиться справа їхнього життя.
У різні роки проголошувався принцип: якщо в бюджеті немає достатньо коштів на міліцію, знайти їх — обов’язок самої міліції. Так «узаконили» власний «міліцейський» рекет. Коли міліцейські чиновники почали збирати гроші нібито у відомчих інтересах, внески стали розмінною монетою у стосунках не лише з бізнесменами, а й зі злочинцями, інколи «прилипаючи» до нечистих рук правоохоронців.
Досить згадати, як хвацько торгують на ринках базами даних дозвільної системи, паспортної служби, ДАІ. А скоро можуть з’явитися бази Інформаційного центру, Національного бюро «Інтерполу» і «Скорпіона». Суспільство ж, як і завжди, в усіх мислимих і немислимих гріхах звинувачуватиме міліціонера.
Слід замислитися, як може загнаний у кут службовими й побутовими проблемам молодий співробітник, без вислуги років, прожити з сім’єю на 1000—1200 грн. на місяць? Замість встановлення нормальної зарплати час від часу вводяться нові й нові так звані грошові надбавки. Це ж парадокс, коли у складі грошового утримання 70% становлять суми надбавок, а не реальна заробітна плата. Тобто будь-який маленький начальничок може на свій суб’єктивний розсуд позбавити співробітника значної частини засобів для існування.
Ось і служать міліціонери не закону та своїй вищій меті — наданню допомоги громадянам, а своїм командирам, які маніпулюють ними як кому заманеться!
Міліцейський «персонал»
Ще одним підтвердженням нерозуміння суті соціально-правового статусу особового складу органів внутрішніх справ було перейменування управлінь кадрів на якийсь аморфний департамент по роботі з персоналом. Добре, що повернулася назад стара назва «кадрове забезпечення», а то доходило до смішного. Мимоволі виникало запитання: який же це персонал може бути в силовому відомстві? Не випадково численних генералів та полковників штампували за принципом «чого зволите?» Та й інші «громадяни начальники», які є чиїмсь персоналом, принизливо й улесливо нехтують службовими обов’язками, переймаючись лише однією проблемою: де б роздобути грошей, щоб вижити з сім’єю! Кому ж сьогодні, коли не державі, повинен служити особовий склад української міліції? Не здивуємося, якщо скоро хтось на догоду моді захоче іменувати підрозділи міліції банальним словом «офіс», забуваючи, що в перекладі це просто «контора».
Корінної реформи потребує кадрове забезпечення. Найефективніше — кратне підвищення грошового утримання працівників із паралельним скороченням офіцерських посад. Варто прорахувати, чи потрібно МВС України утримувати так багато — понад 20 — вищих навчальних закладів? Скільки їхніх випускників звільняється в перший рік по закінченні міліцейського вузу і скільки — протягом п’яти наступних років? Тепер у країні спеціалістів різноманітних професій готує безліч цивільних вузів. На жаль, часто вони залишаються незатребуваними на цивілці!
Може, треба, як у США і Європі, зараховувати цих людей на три-шість місяців у «поліцейську академію» й проводити елементарну міліцейську перепідготовку? Слід дати їм хорошу зарплату — і ось вам конкурс на службу в міліцію людей, не зіпсованих фаховою деформацією! А яка величезна буде економія бюджетних коштів.
Ще один немаловажний аспект кадрової проблеми: у системі МВС майже 80% штатних посад — офіцери і тільки 20% — сержантський склад! Причому за останні 19 років полковників і генералів у міліції стало в десятки разів більше, ніж у радянські часи.
Доречно згадати про давню традицію, яка існувала ще в Російській імперії, а потім і в СРСР. У кожному силовому відомстві було встановлено певну кількість генералів і полковників, які одночасно перебувають на службі. Наприклад, було визначено, що в МВС має бути 250 генералів і 2500 полковників. Зокрема українська міліція, як найбільший республіканський підрозділ, могла мати лише 34 генерали. Можеш просидіти на посаді не один рік, але доки хтось із «чинних» не піде у відставку, нове, належне тобі звання полковника чи генерала не отримаєш. Ці звання присвоювалися виключно централізовано і тільки колегією МВС СРСР, тому вони високо цінувалися. До речі, імператор Росії Микола II увійшов на престол полковником і двадцять два роки правив імперією, анітрохи не переймаючись із цього приводу. А в запорожців це звання було найвищим...
У МВС, як, утім, і в інших силовиків, військові звання й погони варто залишити тільки тим, хто безпосередньо бере участь в охороні правопорядку, розкритті та розслідуванні злочинів. Тобто особам, наділеним законом правом затримувати, допитувати, висувати від імені держави адміністративно-розпорядницькі вимоги, нарешті, застосовувати зброю і спецзаходи. Решту категорій слід перевести в статус держслужбовців. Причому виплати за звання мають бути істотно збільшені. Тому що є принципова різниця між тими, хто ненормовано служить «дні і ночі», і тими, хто працює від дзвінка до дзвінка. Смішно сказати, начальник департаменту апарату центрального управління МВС, генерал, має посадовий оклад 2150 гривень, а за військове звання отримує 145 гривень. Решту становлять надбавки та інші напівзаконні доплати.
Сьогодні в самому МВС назріла нагальна потреба нарешті визначитися стосовно цього самого соціально-правового статусу співробітників міліції. Проте без втручання законодавчої влади країни все одно не обійтися.
Як і в радянські часи, стаття 16 Закону України «Про міліцію» визначає: «Особовий склад міліції складається з працівників, які проходять державну службу в підрозділах міліції, яким, відповідно до чинного законодавства, присвоєні спеціальні звання». Доречно нагадати, що міліція — формування нібито тимчасове, тоді як поліція професійно бореться зі злочинністю. Ні для кого не таємниця, що вже давно міліціонер — це не тільки професія, яку треба старанно опановувати, а й спосіб життя! При цьому на Заході поліція — і антикримінальна, зокрема контррозвідка, і громадської безпеки — це суто цивільна організація. У нас же, відповідно до статті 18 того ж таки Закону «Про міліцію», «особи, прийняті на службу, які стоять на військовому обліку, знімаються з нього і перебувають в кадрах МВС України». Таким чином, диспозиція цієї статті прирівнює міліцейську службу до військової, тобто закон повністю суперечить самому собі! Правомірне запитання: чому в міліції співробітники називаються «начальниками», а в тих-таки «поліцейських» формуваннях СБУ і Держслужби охорони (колишня «дев’ятка») — офіцерами?
Щоб не «замилювалося» око...
На жаль, пережитки радянського минулого продовжують і нині тримати нас у своїх заручниках. Злощасною постановою ЦК КПРС і Радміну СРСР від 19 листопада 1968 р. було роздроблено саме поняття міліції як цілісної структури. Всі складові її частини: карний розшук, патрульна служба, БРСВ, слідство, ДАІ розчинилися в складі різноманітних служб і підрозділів так званих органів внутрішніх справ.
Замість «Присяги міліції» було запроваджено «Присягу начальницького складу». У результаті цього акта міліція з організаційно-цілісного державного органу перетворилася на аморфну структуру з численними головними комітетами, а тепер уже й департаментами в самому МВС. При цьому на периферії, в районній і міській ланці зберігається стара структура. Кожна служба МВС тягне ковдру на себе, в результаті не виконується основне завдання — запобігати злочинам і розкривати їх. Уся ця управлінська махина як перевернута піраміда давить своїм вістрям на низові підрозділи, де всі функціональні обов’язки численного апарату МВС сходяться на одній людині — дільничному інспекторі міліції.
Але ж саме в районній ланці потрібні докорінні перетворення. Потрібно вносити зміни до процесуального кодексу з наданням так званих прав начальника органу дізнання керівникам окремих служб. Безперечно, що нині юридична кваліфікація начальників карного розшуку, ДАІ, служби захисту економіки набагато вища, ніж, скажімо, командирів військових частин, капітанів суден, начальників геологічних партій тощо, які є, за законодавством, такими в межах своєї юрисдикції. Ну не може сьогодні начальник міліції якісно розібратися в кожній із тисяч заяв громадян, які надходять у РВВС, що призводить до порушень процесуальних строків, неадекватного ситуаціям ухвалення рішень.
Ще якихось десять років тому в будівлі МВС на вул. Богомольця, 10, розташовувалися: Управління ДАІ, 6-те управління (УБОЗ), Головне управління виконання покарань, Головний комітет пожежної охорони. Тепер у всіх цих служб свої розкішні приміщення. На території МВС побудовано ще один корпус, а співробітникам центрального апарату, як і раніше, бракує місць. Але ж колись центральний апарат МВС Української РСР усіх цих служб складався з трохи більше ніж трьох тисяч співробітників найвищої кваліфікації. Скільки ж їх сьогодні після всіх цих «скорочень»?
Із головних міліцейських служб — карного розшуку і БРСВ, які раніше успішно боролися зі злочинністю, «відбрунькувалося» безліч підрозділів, що входили раніше в їхній склад. Тільки всіляких департаментів у МВС уже понад тридцять. Раніше немислимим було просування співробітника кар’єрними щаблями, якщо він не прослужив певний час в одному з оперативних підрозділів міліції, як кажуть, «на землі».
До чого призводить роздробленість міліцейських служб, на своєму сумному досвіді переконалися американські демократи, які намагаються через створення міністерства безпеки об’єднати зусилля всіх правоохоронних відомств. В усьому світі саме поліція була і є єдиною реальною силою, яка протистоїть валу насильства й щодня захищає в силу можливостей громадян від свавілля і злочинних зазіхань.
Після виходу зі складу МВС служб виконання покарань і пожежної охорони, тут, по суті, залишаються виключно міліцейські підрозділи і внутрішні війська, які також втратили значну частину своєї чисельності, переданої в пенітенціарну систему. Заміна прикордонних військ державним департаментом охорони кордону, лібералізація прикордонної служби, як і в усьому світі, перетворює це відомство на суто поліцейське формування. Рано чи пізно, в Україні буде створено «прикордонну поліцію», яка природно увіллється в загальнодержавну міліцейську систему, оскільки саме з міліцією прикордонників пов’язує дедалі більше й більше питань взаємодії.
Розв’язання цих проблем немислиме без реорганізації структури самого апарату МВС. Сьогодні, об’єктивно кажучи, необхідне запровадження посади на кшталт генерального комісара міліції (поліції) України. При частій зміні міністрів хтось один, політично не заангажований, повинен нести «генетично-інформаційну пам’ять» відомства, маючи багатий професійний досвід та організаційно-управлінський талант, знаючи кадри, їхній потенціал.
На перший погляд, така посада в централізованій системі, якою є МВС, це комісар часів військового комунізму. Поява в МВС генерального комісара міліції України була б закономірним результатом «м’якого» проведення ідей політреформи в країні і зміни всієї системи управління в МВС.
Стратегія і тактика управління
З появою в МВС посади генерального комісара, виникне потреба розмежувати компетенцію двох головних керівників: міністра і комісара. Така незвична, різнополюсна система управління міністерством, яке звикло до єдиноначальності, дозволить, як кажуть, «не замилюватися оку» і створить природну систему противаг. Це допоможе виробити нові критерії оцінки роботи відомства, його галузевих служб, запобігти професійній деформації особового складу та окремих керівників, їхній постійній змінюваності з появою кожного нового міністра.
До компетенції цивільних міністрів мають, напевно, належати питання стратегічної політики, яку визначають президент, Верховна Рада і Кабмін України, лобіювання і контроль дотримання питань бюджету МВС, матеріально-технічне забезпечення, реформування кримінально-адміністративного законодавства, оскільки останнє цілком не відповідає вимогам дня.
Поява в МВС посади генерального комісара міліції, компетенція якого як фахівця поширюється на всі питання оперативно-службової діяльності, добору і розстановки кадрів, професійної підготовки, тактики розкриття і розслідування злочинів, запобігла б і кадровій чехарді.
З легкої руки різних тимчасових керівників «народився» так званий апарат міністра, який почав підміняти головний штаб. Чи це не приклад нерозуміння елементарної системності управління? При колишньому керівництві з’явилася величезна армія радників у генеральських званнях і з гарною зарплатою. Ну що можуть «нарадити» люди, які тільки те й роблять, що вирішують особисті проблеми і живуть учорашнім днем?
Центральний апарат МВС роздутий до неймовірних розмірів — усім «своїм» потрібні посади і генеральські звання. Численні департаменти фактично тільки заважають управлінню міліцейською системою, яке ми опановували в Академії МВС СРСР. По суті МВС, та й обласні управління міліції, уже давно перестали бути координуючими центрами управлінського процесу, а перетворилися на якісь додаткові міськрайоргани, що дублюють роботу нижчої ланки шляхом затребування з місць численних довідок і продукування численних наказів, вказівок і директив. Увесь цей вал неможливо проконтролювати і домогтися його чіткого виконання, оскільки порушується головний принцип — забезпечення прямого і зворотного зв’язку між суб’єктами та об’єктами управління.
Відкинувши досвід попередніх поколінь, молоді співробітники, прийшовши їм на зміну, не дотримуються традицій, наступності, не переймають професійного досвіду ветеранів.
На жаль, багато хто просто забув, що компетенція міліції і її головне завдання полягає насамперед у «забезпеченні особистої безпеки громадян, захисті їхніх прав і свобод, законних інтересів, у тому числі власності від злочинних зазіхань...» (ст. 2. Закону України «Про міліцію»).
Минають роки, а доктрина діяльності міліції України не змінюється. Донині, починаючи з районної ланки, співробітників змушують маніпулювати цифрами відомчої статистики, щоб не псувати горезвісної звітності. Саме міністерство повинно стати організаційно-методичним центром для територіальних підрозділів, бути мозковим центром, аналітиком, генератором ідей...
«Міліцейські послуги» населенню
Не менш важливим аспектом демократизації реформи правоохоронного відомства є делегування частини його повноважень муніципальним утворенням. Цим актом МВС зніме з себе і деякі не властиві державній міліції функції і зможе значно скоротити кількість офіцерського складу. Це стосується, насамперед, передачі функцій з обслуговування населення, що, безперечно, звільнить бюджет державної правоохоронної системи від неабиякого тягаря.
Колись із системи НКВС було безболісно передано до компетенції місцевих рад комунальне господарство і рацси, архіви і картографія. Тепер настав час передати функції з обслуговування населення окремому департаменту при МВС, який складається виключно з цивільних співробітників, як це зроблено у Франції та багатьох інших країнах.
Усі маніпуляції, пов’язані з комерційною діяльністю, повинні здійснювати цивільні чиновники під загальним контролем держави в особі МВС. Проведення технічних оглядів автомобілів, видачу дозволів на виготовлення мастичних печаток, нагляд за санітарією, організацію руху автотранспорту і розмітку автодоріг, видачу ліцензій на продаж зброї, здійснення приватної охоронної діяльності, оформлення паспортів (без права заміни прізвищ та імен) тощо не повинні здійснювати люди в погонах!
Носити погони і мати спеціальні звання — виключна прерогатива тих, хто безпосередньо бере участь у боротьбі зі злочинністю. При цьому за оперативно-адміністративним апаратом МВС залишиться державний контроль за цією діяльністю, а також вироблення стратегії та методології такої роботи. Тобто все те, що прямо не пов’язано із забезпеченням громадської безпеки, боротьбою з кримінальною злочинністю і розслідуванням злочинів, повинні здійснювати державні чиновники. Саме так організовано надання специфічних адміністративних послуг громадянам у багатьох країнах світу.
Якщо створити і налагодити цей механізм, не знадобляться додаткові кошти на нескінченне збільшення штатів і проведення реформ. Ця ідея породжена ретельно вивченим мною зарубіжними досвідом, у тому числі й під час роботи в дипломатичному представництві України.
Крім того, і ОДПУ, і НКВС, і МДБ СРСР, куди міліція входила довгі роки, мали суто «каральну концепцію», яка слугувала інтересам соціалістичної тоталітарної держави і насамперед захищала її, а не рядових громадян! Тому міліція часто ставала придатком органів держбезпеки в цілях, реалізовуваних КПРС.
Сьогодні потрібна нова доктрина, спрямована виключно на формування у співробітників міліції здатності на професійній основі захистити населення від будь-яких злочинних зазіхань.
При мізерному бюджетному фінансуванні потреб міліції певні сили роблять усе, щоб остаточно розвалити один з найважливіших державних інститутів. Злочинцям не потрібна сильна міліція, її незалежні керівники, які служитимуть лише закону, а не мінливим інтересам правлячої влади!
Закон про МВС
Назріла необхідність замінити поняття «Управління внутрішніх справ» на «Управління міліції» (поліції), оскільки МВС на місцях уже давно не управляє всіма внутрішніми справами. У цьому зв’язку виникає потреба в сполучній ланці — законі про Міністерство внутрішніх справ, або, швидше, про Міністерство внутрішньої безпеки, яким мають бути чітко встановлені єдина загальнодержавна система міліції України, порядок та умови проходження в ній служби.
Будь-які винятки та делегування повноважень іншим відомствам недоцільні. Вся правоохоронна складова повинна повернутися в систему МВС. Це — податкова міліція, прикордонна охорона, загальнокримінальні підрозділи СБУ тощо. У протилежному випадку цей закон не відповідатиме ні реаліям дня, ні потребам суспільства!
Під час візиту до Ізраїлю нас, членів делегації МВС України, вразило, що їхнє аналогічне міністерство налічує всього 63 особи. Причому при кожній зміні кнесету чи прем’єр-міністрів змінюються й міністри. А от генеральний інспектор поліції в чині генерал-полковника служить на цій посаді вже понад вісімнадцять років. Апарат генерального штабу поліції, який, до речі, розташований в іншому приміщенні, налічує понад 1500 співробітників. При цьому призначення керівників усіх поліцейських оперативно-слідчих служб залежить виключно від професійних рис.
Аналогічна система діє в Німеччині. Є поліцай-президент, а є міністри: федеральний і земельні. Їхня компетенція цілком різна, оскільки останні не мають права безпосередньо втручатися в поліцейську діяльність. У Франції міністр внутрішніх справ за законом не може давати розпорядження з питань конкретної оперативно-службової діяльності департаменту поліції. І таких прикладів безліч.
Сьогодні принципове значення має опрацювання самої концепції охорони правопорядку, профілактики, розкриття і розслідування злочинів. Тільки встановивши роль і місце як усіх державних органів, так і громадських формувань, починаючи з посад охорони об’єктів різної власності і недержавних служб безпеки, можна вести мову про цілісний, системний підхід до цього питання.
Закон вимагає від рядового міліціонера до генерала включно «вживати вичерпні заходи щодо запобігання і припинення правопорушень на всій території України, незалежно від посади, місця перебування і часу доби».
МВС є головним відомством, діяльність якого прямо стосується всіх нас — громадян України. Тому створення в країні чітко централізованої, строго структурованої згори до низу системи управління правоохоронною діяльністю, яка може ефективно впливати на всі події, — потреба сьогодення!
Спокою не буває без порядку, порядку — без людей, які йому служать, правоохоронців — без честі. Сьогодні всі ці аксіоми треба доводити конкретними справами!
Володимир Карасик розпочав службу оперативним уповноваженим карного розшуку в 1976 р., прослужив в органах внутрішніх справ понад тридцять років. Випускник Академії управління МВС СРСР. Голова Центральної ради профспілки атестованих співробітників ОВС України з моменту її створення, член колегії МВС України.