21 липня в м. Алчевську скоєно замах на життя Юрія Калюжного, голову профкому незалежної профспілки відкритого акціонерного товариства «Алчевський металургійний комбінат», депутата Алчевської міської ради.
Зранку, близько шостої, у під‘їзді будинку двоє невідомих завдали йому ударів молотками по голові, потім непритомного били ногами.
У лікарні потерпілому впродовж кількох годин зшивали рани.
29 липня колеги профлідера із незалежної профспілки Алчевського меткомбінату, а також представники інших членських організацій Конфедерації вільних профспілок Луганської області пікетували міськраду Алчевська, вимагаючи від правоохоронних органів ефективного і оперативного розслідування злочину, притягнення винних до кримінальної відповідальності. Учасники акції також домагалися від керівництва підприємства припинення переслідування Ю.Калюжного та інших членів Незалежної профспілки за профспілкову діяльність.
Звичайно, встановлювати винних належить слідству і суду, однак факт непростих взаємин Незалежної профспілки та її лідера з адміністрацією підприємства незаперечний.
Ю.Калюжний працює заступником начальника мартенівського цеху і відповідає за якість поставленого на комбінат брухту. Він неодноразово звертав увагу правоохоронних органів на зловживання, однак через причетність до цього впливових осіб і великих грошей, таким справам не дають подальшого ходу, — вважають члени профспілки. Невідомо, хто був замовником замаху на життя Ю.Калюжного, але керівництво підприємства робить усе для того, щоб знищити профорганізацію, яку він очолює.
Те, що на підприємстві справді-таки є чималі зловживання, підтверджує, зокрема, той факт, що «17.11.02…в мартенівський цех під виглядом брухту надійшло 204 тонни сміття» (із наказу №408 по ВАТ «АМК» від 29.11.02). Що ж стосується перешкод у профспілковій діяльності, то лист Ю.Калюжного до голови Конфедерації вільних профспілок України (КВПУ), народного депутата Михайла Волинця перед цим бандитським нападом свідчить багато про що. У ньому Юрій, зокрема, відзначає, що «склалася ситуація, у якій профспілкова організація переживає свої тяжкі дні. Мені оголошено два дисциплінарні стягнення, незважаючи на мій статус. На засіданні комісії з трудових спорів повністю заперечували статус профспілкової організації і виборного органу.
Всі дисциплінарні стягнення необгрунтовані і скеровані проти організації. Моя посада стала предметом посиленого тиску на організацію і особисто на мене… Генеральний директор іде на повідку в упереджених думок».
Згадані у листі два накази про оголошення Ю.Калюжному догани і позбавлення премій рішенням суду вже скасовано. Ще один наказ профлідер оскаржує.
Зараз життя Юрія поза небезпекою, однак навряд чи він або ж хтось із членів та активістів незалежних (вільних) профспілок може бути впевненим, що завтра «каменюка», яка стала зброєю «дикого капіталізму», не впаде на їхні голови.
Саме антипрофспілкові мотиви, як вважають профспілковці, спрацювали, коли 5 грудня 2001 року троє невідомих жорстоко побили лідера НПГУ шахти «Партизанська» (Луганська обл.) Олексія Алексєєва. Проти нього застосували арматуру. Олексію у трьох місцях зшивали рани, і він чимало часу провів у лікарні.
31 січня нинішнього року о 17 годині на сходовому майданчику біля дверей його квартири було скоєно замах на життя Леоніда Кожуха, голову НПГУ шахти «Краснолиманська» (Донецька обл.). Його били гантеллю, загорнутою у поліетиленовий пакет. Профлідера зі струсом мозку та численними травмами доправили у неврологічне відділення Красноармійської лікарні, де він пролежав кілька тижнів.
Л.Кожух пов’язує бандитський напад зі своєю профспілковою діяльністю на шахті, де він очолює профспілкову організацію НПГУ, яка зазнає переслідувань із боку адміністрації шахти.
Торік, у грудні, дві цеглини, протаранивши шибки, влетіли у помешкання голови Федерації вільних профспілок Львівської залізниці Тараса Макара і лише випадково не покалічили дітей. На думку лідера ФВПЛЗ, цей злочин — справа рук тих, хто хотів зірвати поїздку профспілкових активістів до Києва. У столиці профспілковці мали намір зустрітися з керівництвом галузі, щоб обговорити проблеми соціально-економічного захисту працівників, а також питання, пов’язані з перешкоджанням діяльності вільної профспілки залізничників із боку адміністрації Львівської залізниці.
Правоохоронні органи не знайшли жодного із замовників і виконавців цих та інших злочинів проти профспілкових діячів. Понад те, і влада, і правоохоронні органи досить часто самі є співучасниками протиправних дій проти незалежних профспілок.
Торік, 12—13 листопада, у м. Павлограді у зв’язку з постановою прокурора Олександра Шестерні співробітники Дніпропетровського УБОЗу розгромили офіси членських організацій Незалежної профспілки гірників України на ряді шахт, а також офіс обласного об’єднання НПГУ Західного Донбасу. Приводом для дачі санкції на вилучення фінансових та інших документів стало начебто нецільове використання коштів профкомом НПГУ шахти «Степова».
Зрештою генеральний прокурор України Святослав Піскун змушений був визнати дії правоохоронців неправовими. У листі на ім’я голови парламенту С.Піскун доповів, що «дійсно прокурором м.Павлограда Шестернею О.М. 12.11.02 санкціоновано незаконні постанови про проведення обшуків на шахтах державної холдингової компанії «Павлоградвугілля». Без благословення «згори» цього, очевидно, не сталося б.
Інша масштабна битва з профспілками відбулася у м. Полтаві 15 січня 2001 року. Вона була спрямована проти міської профспілки працівників освіти і науки та її голови Володимира Дащенка. За його словами, 15 січня за вказівкою і безпосередньою участю представників міськвиконкому, міського відділу освіти, райвиконкомів одночасно було скликано збори трудових колективів із однаковим порядком денним: «Про висловлення недовіри В.Дащенку та створення нової профспілки». Організовували і проводили збори директори шкіл, завідуючі дитячими дошкільними закладами та представники уже згаданих державних установ. А в ніч із 15 на 16 січня у приміщенні міського комітету профспілки було виламано двері і замінено замки. Двері опечатано печаткою міського відділу освіти, засвідченою особистим підписом начальника Станіслава Просвєтова.
Звернення В.Дащенка з приводу зазначених дій до правоохоронних органів виявилися безрезультатними.
Не вдаючись у подробиці цього адміністративного погрому, можна стверджувати, що при потуранні влади, а в багатьох випадках і за її активної участі, здійснюються правопорушення проти непідконтрольних їй профспілок, хоча, згідно зі ст.12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «забороняється втручання органів влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань». Понад те, стаття 170 Кримінального кодексу України застерігає, що «умисне перешкоджання законній діяльності професійних спілок… карається виправними роботами терміном до двох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю терміном до трьох років». І хоча правопорушників багато й різних і вони не втікають із місця вчинення правопорушень і злочинів, як нападники на Ю.Калюжного, Л.Кожуха, О.Алексєєва, Т.Макара, Феміда відмовчується, а влада відбріхується.
Тож, попри декларування європейського вибору та розбудову в Україні громадянського суспільства, неоголошена війна працедавців і влади з непідконтрольними профспілками набуває латиноамериканських масштабів. У нашій державі чи не кожна організація незалежної від влади і працедавця профспілки піддається тискові. Таким організаціям перешкоджають у діяльності. Досить звичним і поширеним способом є звільнення лідерів та активістів профорганізацій з роботи. Логіка таких дій керівників підприємств та організацій проста: позбутися «шукачів правди». І навіть якщо накази керівників про звільнення працівника явно незаконні, «вимотати» по судах «правдолюбця» аж ніяк не буде зайвим. Кожну йоту прав профспілок, передбачених законодавчо, їм доводиться виривати, відстоювати у судах (а потім запитують, чому вони переповнені?) або ж на майданах.
Антипрофспілкова лавина пояснюється єдиним — безкарністю за вчинені дії. Профспілка за своєю природою тією чи тією мірою опозиційна до будь-якої влади, до адміністрації підприємства чи установи (маю на увазі класичну профспілку, яка має бути незалежною від влади і працедавця). Звідси й відповідне ставлення влади і працедавця до незалежних профспілок.
Ударом по незалежному профспілковому руху стало ухвалення Верховною Радою України Закону «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», який набрав чинності 5 жовтня 1999 року. Зокрема ст.16 цього закону передбачала процедуру легалізації профспілок шляхом реєстрації у державних органах, що по суті означало отримання попереднього дозволу держави на профспілкову діяльність. Конституційний суд України 18 жовтня 2000 року визнав такими, що не відповідають Основному Закону, положення статті 16 у частині встановлення таких умов легалізації профспілок, які фактично пов’язують початок їхньої діяльності з моментом реєстрації у відповідних органах, оскільки це рівнозначне вимозі про попередній дозвіл на утворення профспілки. Комітет свободи асоціацій та Комітет експертів Міжнародної організації праці (МОП) дійшли висновку, що Закон «Про профспілки…» порушує 87-му Конвенцію МОП «Про право на свободу асоціацій». 5 червня ц.р. парламент України нарешті ухвалив Закон «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», привівши таким чином Закон «Про профспілки…» у відповідність до Конституції України та міжнародних норм. Нова редакція 16-ї статті закону тепер визначає, що «легалізуючий орган не може відмовити в легалізації профспілки, об’єднання профспілок».
Щоправда, у разі невідповідності поданих документів профспілки, об’єднання профспілок зазначеному статусу, легалізуючий орган пропонує профспілці надати додаткову документацію, необхідну для підтвердження статусу.
Чи не означатиме «додаткова інформація» тяганину і чи не застосовуватимуться інші законодавчі гачки проти профспілок, покаже практика. У кожному разі, незалежні профспілки тепер можуть зітхнути з полегшенням, хоча розслаблятися не слід, бо у працедавців та влади є величезний набір інструментарію для чинення перепон у діяльності вільних (незалежних) профспілок. Кілька років, упродовж яких Закон «Про профспілки...» приводився у відповідність до Конституції, влада та працедавці використали для того, аби загальмувати розвиток незалежного профспілкового руху. Втім, наївно гадати, що працедавці і влада відмовляться від подальшого тиску на профспілки, адже їм аж ніяк не хочеться звітувати перед профспілкою про те, що зроблено і що робиться для поліпшення соціально-економічного становища людей найманої праці, про те, як відбувається приватизація, чи адміністрація виконує свої обов’язки тощо.
Опонентам незалежного профруху вигідно покладатися на традиційні, або ж, як їх інакше називають, офіційні профспілки (Федерацію профспілок України), з якими вони, як правило, не мають проблем, коли йдеться про узгодження принципових питань. Попри конституційну рівність усіх профспілок (ст.36 Конституції України), влада і працедавці сприяють лише «своїй» «офіційній» профспілці, а «бунтівникам і правдолюбцям» із «незалежних» доводиться обстоювати свої права якщо не в судових засіданнях, то на акціях протесту. Про союзницькі зв’язки працедавця й офіційних профспілок супроти профспілок незалежних свідчать безліч фактів. Тут політика досить проста. Працедавець завдяки такому альянсу пробує не допустити на підприємстві діяльності профспілки, яка б принципово обстоювала інтереси людей праці і виступала щодо нього повноправним партнером у переговорах на предмет умов праці та зарплати. Керівництво ж офіційної профспілки, завдяки прислужливій позиції щодо працедавця, прагне досягти соціального миру і спокою (благополуччя) для себе (це притому, що працівникам не виплачуються вчасно зарплати і вони низькі!?), а також не допустити діяльності на підприємстві конкурентів в особі незалежних профспілок (або обмежити їхню діяльність). Тож невипадково на вже згадуваній шахті «Краснолиманській» профком Профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) разом із керівником шахти ведуть боротьбу із профспілкою НПГУ, яку очолює Л.Кожух. Голова профкому ППВП шахти навіть подав позов до суду з вимогою заборонити діяльність на підприємстві профспілки НПГУ.
Інтереси людей праці значною мірою програють від того, що представники профспілок, офіційних і незалежних, не можуть виробити спільної позиції із соціально-економічних питань у Національній Раді соціального партнерства при Президентові України. Тут, з огляду на більшу чисельність та прихильність урядової сторони й працедавців, офіційна профспілка має перевагу, а позиція, яку висловлюють незалежні профспілки, залишається непочутою.
Поки що роботодавці і представники влади солідарні в тому, щоб незалежні профспілки не ставали як на підприємствах, так і в масштабах країни силою, здатною, відповідно до законодавства, здійснювати свою діяльність. Це означало б, що без відома і без участі профспілки не повинен видаватися практично жоден наказ, який торкається соціально-економічних інтересів працівника, що економічна політика підприємства перестане бути сферою діяльності певного кола осіб, котрі мають на підприємстві суто шкурні інтереси. Цього бояться і цього не хочуть допускати ні адміністрація підприємств, ні місцева, ні державна влада.
Що реально може і здатна зробити профспілка — засвідчує позитивний досвід польської «Солідарності». Тут визволення країни від тоталітаризму, від економічного лихоліття відбувалося під гаслом забезпечення соціальних прав. Оцінюючи ситуацію в Україні, один із лідерів «Солідарності», колишній її голова Маріан Кшаклєвський зазначив, що якби суспільний рух в Україні за демократизацію відбувався через розбудову незалежних (вільних) профспілок, то Україна мала б більший поступ. У державах, в яких немає такого механізму впливу на владу, найчастіше політична система, на його думку, скеровується в напрямі олігархізації, яка починає виявляти перевагу над системою демократичною.
«Те, що сталося з Калюжним, — наголошує голова КВПУ М.Волинець, — є наслідком, а головна ж причина, з якої починаються конфлікти, — це несвоєчасно виплачена зарплата, велике безробіття, пограбування підприємств, — чи це шахта, чи текстильна фабрика, чи металургійний комбінат». На його переконання, пограбування насамперед здійснюють люди влади і силових структур.
Тож ми з вами в Україні є свідками, а дехто — й учасником цієї боротьби, про яку згадували М.Кшаклєвський та М.Волинець. Профспілки у ній беруть участь, як мовиться, на передовій. Жаль лишень, що боротьба ця без правил, оскільки не діють закони. Тому невідомо, що може бути, якщо на каменюку, запущену «диким капіталізмом», «революційний пролетаріат» відповість таким самим чином. Про це варто замислитись кожному, хто думає безпечно відсидітися у тіні своїх капіталів, а не там, де насправді повинен сидіти.