Приватизація все ще залишається істотною ознакою нашого життя. Погляди енергійних приватизаторів дедалі частіше звертаються у бік житлового фонду. Адже справа, виявляється, дуже прибуткова. Вартість житлового фонду по Україні — 300 млрд. доларів. За даними журналу «Компаньйон» (№ 13 від 14—18.05.2001), фірма Citycan продає мансарду, яку вона побудувала на житловому будинку по вул. Басейній, по 1000 доларів за кв. м, а по вул. Костьольній — по 1100 доларів; фірма Blasig продає свою мансардну площу по вул. Ярославів Вал, 16? по 1800 доларів за один кв. метр. Капіталовкладень від держави на реконструкцію старих будинків практично немає, і починаючи з 1977 року в столиці під будівництво додаткових поверхів було віддано вже понад 600 будинків.
Ось ці факти вкупі з цифрами і надихають приватні фірми-інвестори на дуже активні дії, що часто-густо не відповідають чинному законодавству. Терпець мешканців зрештою увірвався, і 12 липня 2001 р. у столиці офіційно зареєстровано правозахисну організацію — Спілку власників житла
м. Києва, яку очолив народний депутат України Іван Салій. Заступник голови правління спілки Михайло Березовчук відповідає на запитання кореспондента «ДТ».
З допомогою спілки
ми захищаємося
— Михайле Олександровичу, з якою метою було створено Спілку власників житла
м. Києва?
— Усе почалося з моєї доповіді про кричущі порушення прав власників квартир на допоміжні приміщення. Доповідь було зачитано на семінарі працівників БТІ і ГоловАПУ Держбуду в м. Алушті в липні 2001 р. Повернувшись у столицю, ми виявили, що ні представники виконавчої місцевої влади, ні суди, ні республіканські органи нам допомогти не можуть. А проаналізувавши документи, на підставі яких санкціонуються незаконні дії, голови об’єднань співвласників житла тоді ще Старокиївського району швидко зрозуміли, що потрібно створювати не районну правозахисну громадську організацію, а міську, оскільки багато документів, які стосуються реконструкції житла, підписуються в міськадміністрації. З допомогою Спілки власників житла, юридичної особи, ми захищаємося і даємо бій фірмам-інвесторам, спираючись на законодавство.
Наша спілка вже має підтримку Держбуду, інших республіканських організацій, а також Міжнародного центру сприяння комунальним і житловим реформам в Україні, що використовує великий американський грант. Питання прав власників житла на допоміжні приміщення як одне з найбільш животрепетних питань було винесено на засідання правління спілки 26 вересня 2001 р.
— У чому ж, на вашу думку, полягає суть проблеми?
— У тому, що ж розуміти під допоміжними приміщеннями будинку і кому вони все ж таки належать. Допоміжні приміщення — це горища, підвали, колясочні, холи, вестибулі, ліфти, сходи, міжквартирні переходи тощо. Отож, мешканці приватизованих квартир вважають ці приміщення своєю спільною власністю (і вони цілком мають рацію, за ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»!), а фірми-інвестори і органи місцевої влади, які підтримують їх, — якоюсь розпливчастою комунальною власністю, що її можна «прихватизувати». У цьому — яблуко розбрату, основна причина нескінченних «приватизаційних війн» за додаткове житло в столиці України, що призводять до дуже великої соціальної напруженості, а в ряді випадків — до справжніх людських трагедій.
— Наведіть, будь ласка, конкретні приклади.
— Їх скільки завгодно. Кілька днів жителі будинку по вул. Дарвіна, 1, стояли в пікетах перед своїм будинком, захищаючи своє право на горище, яке районні «князі» передали будівельній фірмі-інвестору для спорудження двоповерхового пентхаузу, а простіше кажучи — для того, щоб зірвати дах будинку. Інвестор подав позов на голову правління об’єднання будинку, звинувативши його в організації простою. Суд задовольнив цей позов, арештувавши у голови квартиру й автомобіль. Воістину лихо спіткало триповерховий будинок по вул. Толстого, 8. Там двоповерхову надбудову робить певний український дипломат. Тричі міський суд скасовував рішення Старокиївського суду про те, що можна, мовляв, будувати без згоди мешканців, а старокиївські служителі Феміди затято стоять на своєму. В результаті ще однієї реконструкції в будинку на розі вул. Ольгинської та вул. Городецького горе-інвестори знесли дах, тож усю минулу зиму будинок простояв практично без покрівлі.
Можна навести низку прикладів, коли районні власті суперечать самі собі. Чого вартий лише випадок із будинком по вул. Лютеранській, 27—29. Спочатку право на реконструкцію мансарди було видано на законній підставі жителям будинку, а потім дозвіл на надбудову отримала фірма «Техно-Трек». За законне право мати свої підвали і зробити там комори борються мешканці будинку по вул. Городецького, 4. Ситуація ж на вул. Хрещатик, 23 (усім відомий магазин «Тканини») ледве не закінчилася трагедією. Приватна фірма за підтримки влади захопила хол, сходи, вестибуль, ліфт і влаштувала кафе «Київське». Я теж пив там каву, не відаючи, що це законна спільна власність мешканців будинку. Зрештою вони почали перемагати в апеляційному суді. За день до суду голову об’єднання було по-звірячому побито в центрі Києва, і він пролежав місяць у лікарні. Однак він сказав, що покладе своє здоров’я на перемогу над бізнесменами-здирниками.
Не завжди закон
як дишло...
— Якою мірою права мешканців закріплено законодавчо, і на які закони спираються фірми-інвестори?
— Ви поставили найголовніше запитання. Права власників приватизованих квартир на допоміжні приміщення випливають із п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Вже за цим законом їх не можна продати окремо від будинку, як не можна продати труби, стіни чи дах. Є ще цілий ряд підзаконних актів, у яких ідеться про те ж саме. Юридична група Спілки власників житла м. Києва проаналізувала аргументи наших супротивників. Що ж є головним узагальнюючим чинником їхньої позиції? А те, що фірми-інвестори зациклені на другорядних ознаках володіння власністю, а саме: у кого перебуває будинок на балансі, обслуговується він мешканцями чи жеком тощо. Все це аж ніяк не питання власності. Я можу володіти майном, але можу його не обслуговувати — і ніхто не має права забрати в мене це майно! Часто інвестори посилаються на ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», де сказано, що до комунальної власності належить досить-таки багато речей — дороги, газони, будинки, споруди і... житловий фонд. Їхні слова повторюють працівники держадміністрацій, котрі не бажають розлучатися з допоміжними приміщеннями. Але вони не дочитують (точніше, не хочуть цього робити) ст. 60 до кінця, де до комунальної власності зараховано лише «рухомі й нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності».
— І який же закон мається на увазі?
— Відповідь міститься у «Прикінцевих та перехідних положеннях» Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», де зазначено, що Кабінет міністрів має подати на розгляд ВР спеціальний закон про комунальну власність, у якому і буде чітко розписано, що саме до неї належить. Та ось халепа — наші депутати навіть не внесли його на перше читання! Тому варто керуватися лише діючим законом, тобто все тим-таки Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». До речі, саме він усе ж таки відповідає на запитання, де інвестору-бізнесмену можна будувати кафе без шкоди для жителів будинку — аж ніяк не в допоміжних, а в нежитлових приміщеннях. Статус останніх визначено у ч. 9 ст. 8 Закону про приватизацію: «Нежитлові приміщення житлового фонду, що використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального і побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються в комунальну власність відповідних Рад народних депутатів».
— У чому ж різниця між допоміжними і нежитловими приміщеннями?
— Її, знову ж таки, досить чітко видно зі ст. 131, 132 Цивільного кодексу України, де сказано, що «складовою частиною речі є все те, що не може бути відділене від неї без пошкодження і істотного знецінення речі. При переході права на річ складові частини її не підлягають відділенню. Приналежністю є річ, призначена служити головній речі і зв’язана з нею спільним господарським призначенням». Тож хоч як крути, а закон один, і не завжди він як дишло.
Про інвестиційний контракт і кримінальний аспект
— Що таке інвестиційний контракт, яким часто-густо користуються фірми-«реконструктори»?
— Це ще один виверт у нестримних спробах підвести законодавчу базу під захоплення приватної власності. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» читаємо, що права інвесторів захищені державою. Тому коли фірма захоплює допоміжні приміщення, але при цьому має статус інвестора, її правова позиція начебто посилюється. А нічого подібного! Уважно прочитавши Закон «Про інвестиційну діяльність», дійдемо висновку, що суб’єктами такої діяльності з правом підписувати інвестиційний контракт можуть бути лише учасники інвестиційної діяльності й інвестори. Хто такі учасники? Це просто підрядчики, які виконують роботу, простіше кажучи — будівельники. Природно, що учасником інвестиційної діяльності райдержадміністрація бути не може, як не може бути й інвестором. Бо за Законом «Про інвестиційну діяльність» органи місцевої влади можуть інвестувати лише бюджетні і позабюджетні гроші, але в жодному випадку — не комунальну власність. А це означає, хоч як дивно, що ні райдержадміністрація, ні райради взагалі не можуть бути суб’єктами інвестиційної діяльності і не можуть підписувати інвестиційні контракти. А те, що вони підписують, треба назвати значно простіше — договір про спільну діяльність, договір купівлі-продажу тощо. Але вони підписують «інвестиційні контракти», намагаючись підвести базу під елементарний грабунок.
— Чи є конкретний шлях протидії незаконним захопленням допоміжних приміщень, якщо за ними стоять владні структури?
— Цей шлях було знайдено ще в Давньому Римі, коли «відкрили», що між владою і людьми мають стояти громадські організації, або, як їх називають, неурядові структури. Люди, котрі хочуть відстояти свою власність, можуть об’єднатися в організацію, схожу на нашу, і запропонувати рішення для влади. Саме це ми й зробимо. Я вважаю, що Закон «Про приватизацію державного житлового фонду» має бути доповнений рішенням Київради про те, що будь-яку реконструкцію будинків можна проводити лише з письмового дозволу всіх жителів будинку чи об’єднання співвласників, якщо його створено.
Довідка
Михайло Олександрович Березовчук обраний головою об’єднання співвласників будинку по вул. Пушкінській, 2—4/7, створеного з метою відстояти будинок від незаконної «реконструкції» після того, як фірма «Сільгосп-Контракт» за підтримки Старокиївської райдержадміністрації, купивши горище як невід’ємну частину будинку, спробувала зробити з нього двоповерхову мансарду. (Матеріал у «ДТ» №30 від 29 липня 2000 р. — «Розповідь про те, як горище ділили».)