Восьмирічна Оля збирала свої речі. Втім, які такі особливі речі можуть бути у вихованки дитбудинку? «Вихідний» одяг мала принести із собою мама. Залишалися милі дитячому серцю кимось колись подаровані або знайдені дрібнички: великий гарний гудзик, схожий на брошку, яскраві великі намистинки, небесно-блакитна стрічка, улюблений плюшевий заєць із пониклими від віку вухами... Ледве стримуючи радість, дівчинка перебирала свої скарби, думаючи, що подарувати на пам’ять подружкам, а що залишити собі. Сьогодні по неї нарешті приїде американська мама Черіл. Ще трохи, й Оля покине це сумне місце, де прожила останні чотири роки. Все погане залишиться позаду. А незабаром Оля, тепер уже Олівія Мей Сейбенз, разом із мамою й татом переступить поріг свого дому, де її зачекалися три брати й сестричка. Її сім’я...
Радість дівчинки затьмарював страх. Оля боялася навіть думати про те, що речі знову доведеться розкладати на місця, бо мамі знову не дозволять її забрати. Вже втретє… На оглядини знову почнуть приходити чужі тітки й дядьки, а діти насміхатимуться з дівчинки, приказуючи, що ніхто й ніколи ту не забере, бо її справжній дім - тут…
Історій про поневіряння іноземних сімей, які приїжджають в Україну з метою всиновити тутешню дитину, багато. Одну з них описала американка М.Шварц у своїй книжці «Гарбузова грядка. Міжнародна усиновлювальна поїздка самотньої жінки». Коли вона вручала книжку членам української делегації, що приїхали до США вивчати процеси всиновлення, її очі обпікали болем і ненавистю...
Необізнані з українським законодавством і без знання мови іноземці мусять цілком і повністю покладатися на сумлінність так званих довірених осіб, які супроводжують їх в Україні у процесі всиновлення, а заодно обдирають, як білку. Іноземні усиновителі кепсько розуміють, що відбувається насправді. Повернувшись додому (добре, коли з дитиною), вони лають українські закони і будують версії та здогади, які не несуть нічого доброго репутації нашої країни за кордоном.
Деякі історії просто шокують. Спробувавши поставити себе на місце потенційних батьків, можна тільки уявити, які розпач і безсилля вони відчувають, зіштовхнувшись із громіздкою українською бюрократичною системою; з корумпованістю чиновників, байдужістю людей, чиї серця мали б бути відкритими, оскільки вони працюють із дітьми. Дорослий може лише здогадуватися, що переживає дитина, котра тричі збирає, а потім розкладає на місця свої речі, потерпає від насмішок однолітків і відмовляється від зустрічей із потенційними опікунами в очікуванні тих єдиних мами й тата, до яких уже прикипіла душею.
А починалася історія вдочеріння восьмирічної Олі К. із Білгород-Дністровського дитячого будинку змішаного типу для дітей дошкільного і шкільного віку цілком гладко.
Грегорі і Черіл Сейбенз - віруючі люди. Вони давно хотіли всиновити дитину з України. Тут Грегорі працював у 1992-1994 роках, йому подобалася країна, в якій залишилися друзі та знайомі. Чекали тільки, доки свої діти трохи підростуть.
«Щороку в американські сім’ї приїжджають на оздоровлення діти з України, - розповіла Черіл. - Ми дізналися про це й подали в агентство заявку на прийом дитини. Спочатку хотіли перевірити, як упораємося з п’ятьма дітьми, тому в липні 2009 року до нас на канікули приїхала Оля. Багато американців потім хочуть усиновити дітей, яким на час дали притулок у своєму домі. Ми не стали винятком. Восьмирічна Оля навіть зовні схожа на наших рідних дітей. Крім того, вона ніби заповнила вікову нішу між синами-погодками (11, 10 і 9 років) і донькою семи років. Діти чудово ладнали одне з одним, хоча Оля не говорить англійською мовою. У серпні ми вже твердо вирішили вдочерити її. Звернувшись в одне з агентств з усиновлення, почали збирати потрібні документи. Саме в агентстві ми отримали контактні телефони людей, котрі супроводжували нас в Україні, - перекладача, водія, адвоката».
Американське агентство розписало сім’ї стандартну процедуру всиновлення в Україні й розповіло, які кроки вони мають зробити. За словами Черіл, усе саме так і було, за винятком того, що планувати свій час в Україні вони не могли. Посередники то пропадали на кілька днів, то несподівано з’являлися й казали: «Ідемо туди-то й туди-то», - нічого до пуття не пояснюючи. Це дуже дратувало: в сім’ї Сейбенз не було жодної інформації про те, що відбувається насправді.
За півтора року, які тривав процес удочеріння, вони витратили понад 50 тисяч доларів США. Приблизно половина цієї суми - витрати на транспорт, харчування і проживання у встановлених посередниками місцях. Наприклад, за те, щоб відвезти родину в Білгород-Дністровський, вони попросили 300 доларів, а орендована квартира коштувала 100 доларів на добу. Половина грошей пішла на «доброчинні внески», призначення яких посередники далеко не завжди пояснювали сім’ї.
«Довірені особи» спочатку дуже нервували, коли Грегорі й Черіл намагалися підключити до справи знайомих, які добре знали англійську мову й хотіли щиро допомогти, і категорично відмовлялися навіть зустрічатися при «сторонніх». Але, коли процес усиновлення став затягуватися й ускладнюватися, посередники, побачивши в цьому вигоду для себе, радо переклали свої функції на добровольців.
«Уперше ми приїхали в Україну в грудні 2009-го, пробули до січня, але так і не дочекалися суду, - продовжує розповідати Черіл. - Здавали документи. Тоді запровадили нові правила - надавати результати перевірки сім’ї Інтерполом. Якщо хочеш усиновити дитину, принцип презумпції невинності діє з точністю до навпаки: тебе підозрюють у всьому, і ти мусиш довести, що ніколи ніде не проштрафився.
У квітні 2010-го ми повернулися ще на місяць, до засідання суду. Зокрема тому, що інспектор служби у справах дітей почала показувати Олю українським сім’ям, які хотіли взяти її під опіку, хоч ми оформили заборону на показ дитини, оскільки вже розпочато процес її вдочеріння».
Узагалі, в законодавстві України ніде не застережено, що дитину не можна показувати іншим сім’ям, якщо вже розпочато процес її всиновлення. Більше того, на іноземне всиновлення українську сироту мають віддавати лише тоді, коли вичерпано всі можливості влаштувати її в сім’ю на батьківщині. Таке правило діє в усіх країнах, які підписали Конвенцію ООН про права дитини або ж працюють відповідно до Гаазької конвенції. Якщо українська сирота перебуває під опікою в дитячому будинку сімейного типу (ДБСТ) - одна з форм сімейного виховання в Україні, - то вона вже не підлягає іноземному всиновленню. Цю норму узаконили для того, щоб ДБСТ не стали «розплідниками», які готують дітей для іноземного всиновлення. З одного боку, такі спроби справді були. З іншого - всиновлена дитина має у сім’ї всі права, зокрема й майнові. А ось де житиме той, кому по досягненні повноліття (або 23 років - після закінчення вузу) доведеться залишити ДБСТ?
Так чи інакше, але підшукувати Олі українську сім’ю було обов’язком органів опіки та піклування. Проте за чотири роки перебування дівчинки в дитбудинку ніхто ніколи нею не цікавився. Включно з її біологічними батьками, що були позбавлені батьківських прав і перебували на примусовому лікуванні від алкоголізму. Інспектор служби у справах дітей С.Рохнянська стала проявляти активність тільки тоді, коли сім’я Сейбенз почала процес удочеріння Олі. Дівчинкою зацікавилися відразу кілька сімей. Кожен такий візит Оля, яка вже говорила про Грегорі й Черіл «мої американські тато й мама», сприймала болісно, а потім категорично відмовилася від таких знайомств. Інспектори служб у справах дітей намагалися організувати зустріч Олі з біологічними батьками. На запитання про це дівчинка відповідала: «Від чоловіка тхнуло цигарками. Жінки, яка моя мама, я не знаю. А брати не хотіли бути там».
А ось те, що в Олі був контакт із родиною Сейбенз, підтвердила і директор дитбудинку Ольга Форнальчук у Білгород-Дністровському міськрайонному суді Одеської області, який виніс 14.12.2010 року позитивне рішення про можливість удочеріння сім’єю Сейбенз Олі К., а також про видачу дівчинці нового свідоцтва про народження на ім’я Олівії Мей Сейбенз. Однак представник органу опіки та піклування Білгород-Дністровської міськради Одеської області проти удочеріння заперечувала, оскільки це призвело б до роз’єднання сім’ї. Було подано апеляцію.
Про те, що в Олі є два брати (14 та 17 років), Грегорі і Черіл Сейбенз дізналися, приїхавши до Києва. Згідно зі статтею 210 Сімейного кодексу України, рідних братів і сестер не можна роз’єднувати при їх усиновленні. Проте в окремих випадках, якщо вичерпано всі можливості для влаштування дітей на виховання в одну сім’ю або є обставини, котрі роблять це неможливим, вони можуть бути роз’єднані. У Департаменті з усиновлення сім’ї Сейбенз сказали, що в даному разі наявність старших братів не стане перешкодою для вдочеріння Олі, оскільки діти роз’єднані вже давно. Вони ніколи не перебували в одній дитячій установі. Хоч інспектор служби у справах дітей зобов’язана була координувати процес і стежити за тим, щоб діти писали одне одному й час від часу могли зустрічатися, цього не відбувалося. Крім того, старший брат дівчинки перебував під вартою в Ізмаїльському слідчому ізоляторі й опісля був засуджений до позбавлення волі з відбуванням покарання умовно. Молодший брат перебуває у Центрі психолого-педагогічної корекції при Фонтанській загальноосвітній школі соціальної реабілітації Комінтернівського району Одеської області. Навряд чи возз’єднання з такою сім’єю було б в інтересах Олі. До того ж жоден із братів не стоїть на обліку для всиновлення. Узявши до уваги всі ці обставини, Апеляційний суд Одеської області 18 березня 2011 року відхилив апеляційну скаргу виконкому Білгород-Дністровської міськради, залишивши рішення міськрайонного суду без змін.
Здавалося, в цій довгій історії можна було б поставити крапку. Проте коли Черіл Сейбенз прийшла в дитбудинок із новим свідоцтвом про народження, щоб у присутності директора та інспектора служби у справах дітей забрати Олю, там на неї чекав представник Білгород-Дністровської міжрайонної прокуратури Одеської області. Він передав їй листа, в якому йшлося, що прокуратура має намір оскаржити рішення двох попередніх судів у суді вищої інстанції, і на цій підставі забороняє видачу Олі сім’ї Сейбенз. У батьків відібрали свідоцтво про народження дитини, і вони залишили дитбудинок у повній розгубленості.
Дивні почуття переживаєш, коли закон нібито повністю на твоєму боці, але ти не можеш домогтися його виконання, нічого при цьому не порушивши. Повноваження інспектора служби у справах дітей і прокурорської служби було явно перевищено. (Страшно навіть уявити, з якими труднощами невдовзі можуть зіштовхнутися іноземні всиновителі у регіонах, коли, згідно з адміністративною реформою, буде ліквідовано центральний орган - Держдепартамент з усиновлення, який досі хоч якось координував роботу органів опіки та піклування в цих питаннях. Поки що невідомо, кому буде передано його повноваження). Якими інтересами ці люди керувалися, й чому такими твердокам’яними виявилися їхні серця, залишається лише здогадуватися. Адже навіть у випадку подачі касаційної скарги чекати нового суду дитина могла разом із батьками, не залишаючи при цьому країну. Проте змінити ситуацію сім’я була безсила. Директор дитбудинку (про яку в сім’ї залишилися найкращі спогади) боялася взяти на себе відповідальність за видачу дитини: «Я не юрист». Утім, вона й не могла цього зробити, оскільки інспектор не склав акт про передачу. Ця дивна історія могла б зайти в глухий кут. Лише завдяки оперативному реагуванню управління з питань звернень громадян при адміністрації президента України Олівії Сейбенз не довелося втретє розкладати речі на місця й знову терпіти насмішки ровесників, - батьки нарешті змогли забрати її з дитбудинку. Як з’ясувалося, прокурорська служба так і не подала в суд вищої інстанції касаційну скаргу. Термін її подачі
сплив 8 квітня. А 15 квітня сім’я Сейбенз вирушила в Америку, перед від’їздом з України замовивши в церкві службу - за пом’якшення сердець...