Юрій Луценко в наметовому містечку |
Юрій Луценко — людина з біографією. Його батько був головою Рівненського обкому партії. Сам Юрій Віталійович після закінчення Львівського політехнічного пройшов шлях від майстра до головного конструктора заводу. У Києві він обіймав посаду заступника міністра науки і технології, а за часів прем’єрства Валерія Пустовойтенка був помічником глави уряду з промполітики. На взятих висотах можна було розслабитися, і система сама писала б біографію, але Луценко це право зберіг за собою. Він пішов помічником до Мороза і провів з ним усю передвиборну кампанію. Ставши лідером руху «Україна без Кучми» і редактором антипрезидентських «Граней», він разом із Чемерисом розбивав наметове містечко на Хрещатику, сперечався з міліцією і не випускав з рук мегафона на мітингах. Сьогодні колишній заступник міністра є одним з найвпливовіших людей соцпартії, з неї ми й розпочнемо нашу розмову з Юрієм Луценком.
— Злі язики твердять, що соцпартія одержала 200 тисяч доларів за участь у голосуванні за прем’єра. А незлі — запевняють, що партії заплатили мільйон. У чому полягає правда?
Це тільки чутки. Хоча я і не народний депутат, а був активним прихильником саме такого голосування. І можу поставити на кін усю свою політичну кар’єру й заявити: ні грошей, ні кадрових обіцянок соціалісти за це голосування не розраховували одержати й не одержали. Справжньою причиною нашого голосування було чітке розуміння розроблюваного президентським оточенням плану підготовки до запровадження інституції держсекретарів. Необхідність цього запровадження мала бути красиво прикрита наявністю в країні виконуючого обов’язки прем’єр-міністра. І цього аргументу ми Кучму позбавили. Президент не одержав бажаного: або призначення в.о. (а ним мав бути не Кінах, а, скоріш за все, Дубина), або можливіcть після кількох невдалих спроб затвердження прем’єра в парламенті провести на цю посаду людину, котра проводила б набагато небезпечнішу для України, з погляду економіки й політики, лінію. Такими людьми могли бути і Тигипко, і Азаров, і Дубина, й інші, досі не засвічені претенденти. На наш погляд, Анатолій Кінах цілком адекватний моменту. Це бліда тінь Валерія Павловича Пустовойтенка, він просто гратиме роль прем’єра, але при цьому Президент принаймні не зможе прикриватися недієздатністю парламенту, відсутністю повноцінного, з правової точки зору, глави уряду. Цього козиря ми йому не подарували.
— Аргументація про прагнення поламати президентські плани, щиро кажучи, виглядає дещо натягнутою. Невже не можна було попрацювати над формулюванням переконливіших аргументів на користь голосування?
— Уявімо собі ситуацію: ми не голосуємо, Кінах пролітає, наступного дня призначається в.о., вводяться держсекретарі, Президент розповідає всьому світові про те, що парламент, де зосереджено всі основні партії, недієздатний, країна на грані економічного краху, і тільки глава держави залишається єдиним гарантом стабільності. Цього аргументу ми не могли дати людині, котра не має ні політичного, ні морального права керувати країною далі. Тож наші дії абсолютно логічні.
— Чи не здається вам, що, голосуючи за Кінаха, соціалісти виявили певну недалекоглядність? Адже до моменту парламентських виборів ваші обгрунтування такого кроку встигнуть забутися, зате пам’ять народна збереже сам факт підтримки, наданої морозівцями ставленику Президента.
— Партії, котра провела стільки боїв проти Кучми, ніяке голосування щодо локальних проблем не страшне. Мало того, я категоричний супротивник дій під вибори. Це недолугий шлях. І мені здається, саме такий шлях привів колись справді потужну, перспективну Комуністичну партію до того стану, у якому вона опинилася сьогодні. Постійне піклування про чистоту своїх білих рукавичок, дотримання цілком непорушних догм зразка минулого століття, мені здається, привело Компартію до спаду. Тож я абсолютно не боюся постати перед виборцем і пояснити свої дії. Більше того, постійне перебування в позиції «Ми не відповідальні за цю владу, нехай вона робить, що хоче» — одна з серйозних стратегічних помилок як догматичних лівих сил, так і лівоцентристів, котрих я представляю. Ми, зрештою, повинні цю владу брати. Йдеться не про випадок із Кінахом, йдеться про вибори, особливо про місцеві вибори. Комуністи мали багато владних посад на місцевому рівні, але не втримали їх. І мені здається, що не дуже хотіли втримати. Позиція «Баба Яга завжди проти», як на мене, нерозумна принаймні щодо людей.
— Погодьтеся, сьогоднішній ступінь активності опозиційного руху непорівнянний із зимовими подіями. Бій закінчено, чи це тільки тимчасова тиша?
— Я сказав би, що це перша зупинка маршрутки, яка везе нас до нового суспільства. Зупинка, зумовлена цілком природними причинами: нашим людям, доведеним до злиднів, потрібно посадити картоплю та зібрати врожай на зиму. І ми не можемо вимагати від них продовження вуличних баталій тоді, коли вони повинні забезпечити елементарне виживання своїх родин. Це по-перше. По-друге, опозиція вже виконала низку своїх завдань. Можливо, комусь це здаватиметься занадто сміливим, але я сказав би, що ми сьогодні живемо в іншій країні, ніж до листопадового виступу Мороза. Цей виступ був не тільки вироком нинішньому режиму, а й стартом змін. І хоч що б там говорили, вони відбулися. Можна стверджувати, що ми зламали абсолютизм пана Кучми, і запровадження інституції держсекретарів є проявом останніх конвульсій влади. Ні для кого не таємниця, що сьогодні всі — від керівника маленького підприємства до значного олігарха — планують своє майбутнє з урахуванням неминучого краху Кучми. Крім того, було серйозно пошкоджено поліцейську систему управління державою в зв’язці МВС, СБУ, Податкова адміністрація, поховано плани втілення в життя квітневого референдуму, сценарій «Кучма-3», ідею прем’єра-силовика. Зате реанімовано ідею самостійності регіонів, демократизації економіки, відвойовано маленьку територію свободи слова. І найголовніше, ми одержали цілком нове суспільство, яке прокинулося від летаргічного сну. Після тієї інформації, яку воно отримало, ми вже не маємо п’ятдесятимільйонного загону будівників світлого майбутнього. Нині вони поки що самовиживають, зокрема й за рахунок картоплі, але вже починають самоорганізовуватися.
До речі, минулого тижня відбулося весілля хлопця й дівчини, котрі познайомилися в наметовому містечку. Опозиція — це не тільки погляди, це доля.
— І все-таки, далі буде?
— У опозиції є розуміння необхідності поновлення руху, уже з середини літа. І є два шляхи. Перший — цивілізований. Це загальновизнаний шлях, на який постійно підштовхує Кучму світова демократична спільнота, шлях суспільного діалогу з опозицією. Суспільний діалог у прямому телевізійному ефірі, врахування думки опозиції в напрямі реконструкції системи влади. Вона неминуча.
І другий шлях — нашенський, партизанський. Коли й далі влада робить вигляд, нібито в Україні немає ніякої опозиції, коли продовжується замовчування її точки зору, вона змушена буде вдатися або до референдуму, або до плебісциту, або просто до інформування людей. Можна йти через телебачення, можна йти через стукання у двері, але і те, й інше, просто одне раніше, інше пізніше, приведе до зовсім нової України. Пам’ятаєте казку про Кощія Безсмертного, котрого теж усі не любили, але ніяк не могли добити? Так от, «яйце» Кучми — у телевізорі, а «голочка життя» — у прямому ефірі. Якщо ми зуміємо дійти до людей шляхом прямих теледебатів, таких, які свого часу Леонід Кравчук не побоявся провести з опозиційним Рухом, ви не впізнаєте країну вже через день.
— Але якщо країна не заклякла з роззявленим ротом після оприлюднення записів майора Мельниченка, то чому ви настільки впевнені в чудодійній силі телеефіру?
— Будь-яку інформацію суспільство перетравлює протягом двох-трьох місяців. Пам’ятаєте, на початку, за соціологічними опитуваннями, лише три відсотки підтримували опозицію, потім шість. А потім раптово ця цифра підскочила до сорока. Суспільство перетравило й засвоїло отримані дані.
Звісно, ми чекали швидшого результату. Але ключ до радикальних змін ситуації лежав у кишені Петра Симоненка. Він його не дістав. Комуністи теж повинні були вийти на вулиці. Нехай навіть не з нами. Але цього не сталося. Другий ключ, певне, був у руках Росії. Був такий момент, коли одного мовчання Кремля вистачило б, аби все склалося інакше. Я звісно не можу радити лідерам Російської Федерації, але вважаю, що, підтримуючи Кучму, вони не просто борються з американським впливом на Україну, а підтримують злочинну владу, яка жодного разу жодної домовленості з Росією, включаючи дніпропетровські, не дотрималася. Сьогодні від дій російського керівництва залежить, чи збережеться в України та її населення той високий авторитет особисто Путіна й росіян як братерського народу, чи його істотно зімнуть уламки режиму Кучми, який наближається до неминучого краху.
— Усю енергію опозиції спрямовано на руйнування, як ви кажете, «прогнилого режиму, до основи». А потім? Ви не боїтеся, що плодами перемоги, як це нерідко буває, скористаються зовсім не ті, хто їх вирощував?
— Ми цілком усвідомлюємо, що сьогодні вкрай посилилися й пішли в атаку так звані клани. І саме вони сьогодні можуть перехопити роль Президента, зацементувавши ту саму злочинну систему, ту саму напівдиктатуру, але вже у вигляді, скажімо, семибоярщини. Ми розуміємо існування такої небезпеки. Саме тому Соцпартія, не боючись заплямувати своє біле вбрання, підтримувала Ющенка. Не тому, що він такий чудовий реформатор. Я думаю, що прем’єр Ющенко був явищем радше інформаційним, ніж політичним і економічним. Але він вперше в цій країні спробував зруйнувати рентну економіку, коли люди одержують доходи залежно від наближення до тіла.
— І яким же чином ви збираєтеся уникнути усвідомлюваної небезпеки?
— Проблему можна розв’язати, з моєї точки зору, тільки негайним висвічуванням нової ролі регіонів. Тільки посилення регіонального впливу може зупинити наступ олігархів. Якщо бізнесова еліта регіонів одержить достатню свободу та вплив на місцях, згодом ми забудемо про так званих олігархів. До речі, це загальна помилка, що вони в нас такі вже всемогутні. Елементарні зміни в державній системі в бік посилення регіонів, тільки не кланів, що контролюють регіони, а реальної економіки, чистого бізнесу, виб’ють грунт з-під олігархів.
— Чому ви не виявляєте особливої ревності в тому, щоб у «касетному скандалі» було поставлено крапку хоча б шляхом остаточного результату експертизи плівок?
— Ні я, ні всі мої колеги по руху не потребують експертизи. Ми чуємо голоси й зіставляємо їх із реальними фактами.
— Але якби авторитетні експерти підтвердили те, у чому ви всі переконані, для всієї громадськості...
— Ми були б їм вдячні. Але побоююся, що й це не змусить пана Кучму піти собі. Можу навести неспростовний доказ цього. Я в розмові з представником президентського оточення висловив припущення, що на плівках є записи, які підтверджують факти незаконного продажу зброї іншим країнам. Ця людина, серйозно оцінивши загрозу національній безпеці, поспішила передати почуте на той бік фронту. Через кілька днів звідти передали: «Та нехай друкують, Деркача доб’ємо»... Моральні критерії людини настільки нікчемні, що чекати від нього реакції на американську, віденську, яку завгодно експертизу нерозумно.
— І після цього ви продовжуєте вважати, що Президент піде у відставку після позитивного для вас результату референдуму?
— Ми недавно зустрічалися з внучатим племінником Антуана де Сент-Екзюпері, й він сказав ключову фразу: «Ля революсьон контіню», що означає —«Революція триває». І справді вона триває. У формі оприлюднення роздруківок записів Мельниченка, у формі усвідомлення необхідності змін, у формі референдуму як методу достукатися до людей, у формі всеукраїнського опитування.
Референдум чи опитування — це спроба відняти в Президента один з аргументів, яким він козиряє: нібито його підтримують 16 мільйонів українців.
— Ви говорите про намір із середини літа відновити свої масові акції. А вас не лякає те, що літо в політичному плані традиційно вважається в нас мертвим сезоном?
— Літо не буде мертвим. Воно, певне, не досягне напруження лютого, але ми зробимо все, аби не дати Кучмі та його прибічникам самозаспокоїтися. Принаймні ми неодмінно проведемо альтернативне святкування Дня незалежності України. Причому це буде всеукраїнська акція. Неодмінно нагадаємо Леоніду Даниловичу дату підписання Декларації про суверенітет. Не забудемо День Конституції, і день народження Леоніда Даниловича відзначимо. Загалом, акцій буде багато. Повірте, і в силу виховання, і в силу моєї біографії я не найяскравіший приклад вуличного хулігана. Але в опозиції, яку не пускають на телеекрани, немає іншого виходу, крім епатажності.
Хоча нехай і мізерний, але таки є шанс налагодити суспільний діалог. І ми на нього не втрачаємо надію. Нехай Леонід Данилович не сідає за стіл сам. Його можуть представляти інші. Єдина умова — прямий телеефір. Мені здається, це було б економніше з погляду інтересів країни. Нам, взагалі-то, було б вигідніше перед виборами нагнітати ситуацію, ви ж самі розумієте. Але для країни був би кориснішим цивілізований діалог. Адже тим чи іншим шляхом влада виконує вимоги опозиції: немає Кравченка, немає Деркача, незабаром не буде Потебенька. Але навіщо це робити в таких муках, якщо є коротший і простіший шлях?