Відтоді як Вищий арбітражний суд України став Вищим господарським судом, із ним щось трапилося. Ні, серйозного, звісно, нічого не сталося — просто замість захисту платників податків старший арбітраж (котрий уже ніби й не арбітраж) почав їх чомусь ретельно «підставляти». Принаймні складається саме таке дивне враження.
А щоб не бути зовсім голослівними, подивимося, що накоїв у нас ВАС, перейменований у ВГС, за будь-які (навмання узяті) два дні — скажімо, за 25 і 26 липня. Ну коли ж іще обговорити все, що наробили влітку, як не восени?
I. 25 липня
Отже, у перший із цих випадково взятих днів пленум ВГС ухвалив постанову, гідну ввійти в арбітражно-господарську історію найчорнішою її сторінкою. А починається чорне там, де бере початок великий і багатопідпунктний пункт 7 ухвали від 25 липня.
СП
Підпунктом 7.1 липневий (2002 р.) пленум ВГС у черговий раз підтвердив курс Української держави на припинення іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. Пленум зазначив: якщо колишні судові рішення чомусь ігнорували виданий після них (!) закон, то вони можуть бути переглянуті... за нововідкритими обставинами!
Історія така. Коли держава, досхочу наївшись інвестицій (особливо — якщо хто пам’ятає — «кваліфікаційних»), раптово і різко вирішила скасувати всі свої гарантії, пов’язані з неоподаткуванням створених СП, деякі нахабні інвестори насмілилися відсудити собі ці гарантії назад. Законодавець, звісно, відповів цим нахабам гідно — уніс ще восени 99-го такі поправки в декрет «Про акцизний збір», що ті, хто відсудив, опинилися в ще гіршому становищі, аніж звичайні платники: їх зробили «податковими агентами» із набагато мерзенно-гидотнішим статусом, аніж у нормальних.
Однак державний натяк зрозуміли не всі. Для тих, хто не вгамувався, і було у лютому 2000-го прийнято спецзакон (№ 1457-III) щодо недискримінації вітчизняних виробників пільгами для СП. Закон цей заднім числом (!) скасував не лише пільги, а й ті документи, із яких вони прийшли.
Виникла лише одна заковика: як виконати вимоги поправки, що увійшла до тексту цього закону в грудні 2001 року і зобов’язувала не виконувати колишні судові рішення в тій їхній частині, котра стала суперечити закону? Як бачимо, ВГС із заковикою впорався чудово — вказавши, що ухвали судів можуть бути просто-напросто переглянуті з тих самих «нововідкритих обставин», якими, вочевидь, вважає Закон, котрий заднім числом усе поміняв.
Можна було, між іншим, так і написати: «за нововідкритим законом». Тільки не треба потім ремствувати, що Україна перебуває у світовому рейтинг-листі інвестиційної привабливості десь у середині восьмого десятку, поступаючись за обсягом інвестицій навіть В’єтнаму, причому в кілька разів. Та й ті інвестори, котрі чомусь залишилися, — настільки ж дивні, як і їхні інвестиції. Зате — ніякої дискримінації вітчизняних...
Суперечне
Підпункт 7.3 ухвали пленуму присвячено «суперечним угодам», тобто таким, що — за термінологією статті 49 чинного (!) Цивільного кодексу України — укладено «із метою, явно суперечною інтересам соціалістичної (!) держави і суспільства». Зверніть увагу: у ЦК не сказано, що ця держава — Україна. Виходить, коли деяка угода суперечить інтересам хоч би якої соціалістичної держави, наприклад Північної Кореї, то вона може бути визнана недійсною — із стягненням у бюджет усього по ній отриманого — за статтею 49 ЦК (поміняти яку, як і самий ЦК, депутатам за 10 років не було часу). Отже, будь-яка «несоціалістична» (тобто підприємницька) угода може виявитися «суперечною».
Як же високий суд обходить цей делікатний момент? І знову ж — простіше від простого: викидає при розлапкованому цитуванні слово «соціалістичної» — і все гаразд! А далі — за текстом, у якому ВГС уже від себе додає, що мова, виявляється, йде про існуючий суспільний лад. Одне з двох: або існуючий у нас зараз лад — соціалістичний (а все інше нам просто здається), або ВГС трошки витлумачив ЦК (щоб не сказати інакше), розуміючи, що депутати до нього (Кодексу, а не ВГС) доберуться ще не швидко.
Воно, безумовно, чудово і прекрасно, ось тільки чому б державі не ініціювати все ж поправки до самого Кодексу? Адже коли визнати, що, підправивши його самостійно, ВГС вчинив добре і законно, то як ми зможемо тоді заперечувати проти інших ВГСівських тлумачень — настільки ж «законних», але при цьому ще й поганих?
Чи не привчає нас ВГС просто не звертати на законодавство уваги? Але як далеко ми в такому разі зайдемо, якщо дурні закони-кодекси не змінювати станемо, а ігнорувати?!
Адмінарешт
По приклади ж іронічного ставлення ВГС до законності далеко ходити не треба. Нещодавно «на підставі законодавства» він відзначав неможливість розгляду справ про продовження строку адмінарешту активів платників податків (не плутати з арештом самих платників!). Та ось у рішеннях липневого (2002 р.) пленуму зазначається — це ми вже про підпункт 7.4, — що розглядати ці справи (відповідно до того ж законодавства!) госпсуди, виявляється, усе ж можуть! Але — аби при цьому суд встиг укластися у 48 годин.
Ось вже й вирішення кревної — для платника! — справи залежить не від її суті, а від того, чи (не) встигне суддя за 48 годин... Чи не пов’язано це (випадково) із проблемами недостатнього фінансування суддівського корпуса — у сенсі переведення судів на такий легесенький госпрозрахунок?
Ні, не хочеться припускати поганого. Певне, просто між листом і пленумом у ВГС помінявся погляд на законодавство. І, зрозуміло, не лише з цього питання.
Непрямі методи
Підпункт 7.5 тієї ж постанови наказує нижчестоящим судам керуватися непрямими методами оподаткування (тобто такими, що використовують все, окрім податкової звітності), коли платник не подає суду доказів, що підтверджують звітність.
А ось закон «Про порядок погашення...» (відомий ще як № 2181), усвідомлюючи рекетирсько-варварський характер запроваджених ним же — як виняток — непрямих методів, наказує в підпунктах 4.2.3 і 19.3.6 вимагати на етапі судового розгляду доказів не від платника податків, а саме від податківців, які застосували непрямі методи.
При прочитанні ж «7.5» від ВГС складається враження, що непрямими методами мають керуватися не податківці, зобов’язані доводити в суді слушність застосування цих методів, а безпосередньо самі судді! Виходить, ВГС непрямо (а то й прямо!) провокує «непряме» беззаконня?!
Конфлікт інтересів
Втім, у підпункті 7.6 ВГС «здав» платників ще крутіше. Він прямо написав, що правило про «конфлікт інтересів» (п/п. 4.4.1 того ж закону № 2181), відповідно до котрого за будь-яких протиріч у нормативних актах платник — подібно покупцю — завжди правий, господарськими судами застосовуватися не повинен! Мовляв, це правило — лише для податківців, а не для суддів! Разюче, але постанова, у якій така протизаконна ахінея міститься, називається «Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про податки». І що ж буде однаковим, якщо податківці мусять захищати платників, а суди — податківців? Чи просто усі захищатимуть один одного? А навіщо тоді ходити позиватися?
Закон же справді однаковий і для податкових органів, і для судових, не розуміючи судову однаковість як щось окреме від однаковості податкової. А тому він говорить про застосування правила «конфлікту інтересів» при будь-якому апеляційному узгодженні — тобто як при адміністративному оскарженні (податківцям на податківців), так і при судовому. Але закон говорить одне, а ВГС пише зовсім інше, кидаючи платників напризволяще.
І де ж тоді шукати правду? А вже така дика позиція ВГС гірше від усіх незаконних наказів і листів ДПАУ, разом узятих! Бо робота ДПАУ — грубо кажучи, «дерти», а робота судів — об’єктивно захищати від несправедливості. А якщо ДПАУ свою роботу виконує і навіть перевиконує, суди ж від захисту ухиляються, то чого тоді очікувати в системі взаємин «держава — платники»?!
Нещасні курсові
На цьому тлі вже не дивно, що в підпункті 7.8 усе тієї ж страшної постанови пленум відійшов від старої позиції ВГС з відбивання курсових різниць, що набігли на заборгованості, які не потрапили в податковий облік (наприклад, за кредитами). Тепер ВГС, як і ДПАУ, вважає, що таким курсовим різницям вже нема місця у витратах, які зменшують податок із прибутку.
Добре, що перш ніж поміняти свою позицію (яка, до речі, висловлювалася протягом двох років!), ВГС устиг переконати в слушності свого старого (правильного) підходу Конституційний суд. Тож чергова крапка, яку у цій справі поставив ВГС, дасть Бог, не остання.
І не треба запитувати, а «із коли» діє «новий порядок». Адже ВГС не нову норму вводить, а роз’ясняє стару! Отже, усе воно і раніше так було, просто ми про це не знали. Як, утім, і ВГС.
Кримінал
Ну а про те, що господарські суди припиняють провадження, коли податкові міліціонери встигли порушити кримінальну справу, ми знаємо вже давно. ВГС у підпункті 7.9 лише у черговий раз це підтвердив. Отож, якщо міліція поквапиться, то ніякий госпарбітраж нам уже не допоможе: він чекатиме, чим закінчиться розгляд карний.
А платники, дурненькі, сподіваються, що спочатку їхню правоту доведе господарський суд, і тоді, мовляв, карний розгляд стане безглуздим. На великий жаль, ВГС розсудив навпаки: рятувати платників при відкритій кримінальній справі він не збирається, «здаючи» всіх на милість Кримінального кодексу й тих, хто з ним пов’язаний. І вже від Кримінального кодексу відбитися (заперечуючи слідчому) буде набагато складніше, аніж доводити очевидне «господарникам».
Такий ось у головного перейменованого арбітражу вийшов документик від 25 липня. Прямо скажемо — ...
Ні, прямо не скажемо. Навіщо? Краще перейдемо до другого з довільно обраних днів — до 26 липня.
II. 26 липня
Цей день видався у ВГС так собі. Усього лише одна маленька провокація (вільна або мимовільна — питання окреме), та й то — не нова, а стара, і до того ж не вперше повторена.
$ та ін.
Із завзяттям, гідним кращого застосування, ВГС не помічає постанови Кабміну від 18.12.98 р. № 1998, котра запам’ятовується дуже просто: номер і рік — збігаються!
У цій постанові уряд заборонив використовувати у внутрішньоукраїнських розрахунках негривневі ціни. Мовляв, «$» — немає такої літери! А ВГС каже — є! Бо заборони він не помітив і нічого про неї не знає. От ВГС і пише, що законодавством така заборона не встановлена. Але ж кабмінівські постанови — хоч і не закони, але в законодавство усе ж входять! Тож плювати на них держоргану не годиться. Чесніше вже було б сказати, що законодавство в нас велике і чого в ньому немає, а що є — ВГС просто не пам’ятає.
Так ні, знову — листом від 26 липня № 01-8/870 (п. 1) — суд підштовхує народ до порушень, щоб потім було за що штрафувати!
Між іншим, Держінспекція з контролю за цінами на запити відповідає в тому ключі, що оштрафує за повною програмою, хоч би які листи ВГС показували ціновим інспекторам. Постанова ж Кабміну ніким не скасовувалася!
Найцікавіше, що у разі чого підтримають інспекцію і господарські суди: навряд чи хтось із них наважиться прийняти рішення, що урядова постанова не діє, оскільки ВГС про неї не знає!
До речі, якщо комусь цікаво, а що, власне, за «повна програма» загрожує тим, хто послухається «доброго» ВГС, нагадаємо: за статтею 14 закону «Про ціни і ціноутворення» весь необгрунтовано отриманий виторг вилучається в бюджет, причому з дворазовим (!) штрафом. У результаті, таким чином, при вилученні відбувається множення на 3. Що ж саме буде множитися — усе, що отримано в «екв. у.о.», чи тільки «курсова різниця» (останнє, зрозуміло, законніше) — це вже як на кого подивляться...
А ось чи спеціально ВГС усіх «підставляє» — питання, звісно, цікаве. Може, й не спеціально.
А що, це набагато краще?
Резюме
Між іншим, у голову лізуть недобрі думки. Дивіться самі. Спочатку держава обіцяє: шалені пільги іноземним інвесторам; торжество законності; нерозгляд справ про продовження адмінарешту активів; презумпцію невинуватості платника при використанні непрямих методів; винесення при законодавчих протиріччях найсприятливіших для платників рішень; включення у витрати будь-яких курсових різниць із відповідним зменшенням податку з прибутку; захист у госпсудах від несправедливості; відсутність покарання — усупереч волі Кабміну — за ВКВшні ціни.
Природно, підприємці цьому всьому вірять і — кличуть іноземних співзасновників; сподіваються на правову державу; не остерігаються продовження адмінарешту активів; відмовляються визнавати опосередковані донарахування; впевнені у своїй правоті, попри протиріччя одне одному (і самим собі!) нормативних актів; включають у витрати курсові різниці, зменшуючи оподатковуваний прибуток; покладаються на захист у господарському суді; спокійно виставляють, анітрохи не вагаючись, ціни в у.о.
А вже тільки потім держава роз’яснює, що її, виявляється, не так зрозуміли і насправді вона мала на увазі, що: вічні пільги — дуже короткострокові; законність застосовується іноді так, як коли б була протилежною; адмінарешти активів можуть подовжуватися госпсудами; гарантії, пов’язані з захистом прав при опосередкованих донарахуваннях, дуже умовні; правило про «конфлікт інтересів» судами взагалі не застосовується; курсові різниці відносяться на витрати далеко не завжди; госпсуди пасують перед судами «нормальними»; ціни в у.о. таки заборонені і ведуть до триразового вилучення (причому не цінника, а «неправильного» виторгу).
Воно, може, якоюсь мірою пояснюється тим, що обіцяли інколи не ті гілки влади, які згодом ці обіцянки «роз’ясняли». Та якщо свідомої провокації й не було, то все одно: як, скажіть, вести бізнес у країні, де держава не може розібратися з усіма своїми гілками?!