У Верховній Раді України з’явилися проекти реформування судової системи, а по суті її подальшого знищення. За цими проектами Верховний суд України перетворюється на чиновницьку установу як додаток до кількох судових систем, що діють незалежно одна від одної. Все це поєднується з нищівною критикою суддів та нечуваним адміністративним тиском на суди. Б’ють усі рейтинги телепередачі, де переважно одні й ті самі особи огульно звинувачують суди в усіх смертних гріхах. І хто в перших рядах? Народні депутати. Тобто ті, хто найбільше завинив перед судовою системою, хто розвалив наше правосуддя непродуманими реформами, хто так і не спромігся запровадити суд присяжних і уперто не допускає представників народу до участі в судочинстві. Саме вони, народні депутати, ухвалили такі процесуальні кодекси, за якими рішення, наприклад, київської адміністрації або указ президента можуть бути оскаржені одночасно в далекій Турці Львівської області, у місті Луганську чи в будь-якому іншому місті, де проживає потенційний скаржник. Саме народні депутати ухвалили процесуальні закони, за якими одне й те саме питання може вирішуватися на вибір в окружному суді або у відповідному районному суді.
Досі трапляються випадки, коли Вищий господарський суд України та Вищий адміністративний суд України мають різні точки зору на питання, кому підсудний той чи інший спір через заплутаність процесуальних норм. Питається, чим завинив молодий суддя в якійсь Тмутаракані, який згідно із Процесуальним кодексом має вирішувати адміністративний позов проти президента або міністра юстиції? Чому не було передбачено, що спори проти найвищих посадових осіб вирішуються, наприклад, Верховним судом України або одним певним судом у місті Києві? Тим більше що в господарському процесі такий випадок передбачено. Жодною судовою реформою не виправити недоліків процесуальних кодексів, через які Верховний суд України втратив можливість контролювати судову практику на належному рівні.
Що вимагалося від законодавців, коли вони бралися реформувати судову систему? Зовсім небагато. Не знищувати наявну систему, а тільки перенацілити її на захист інтересів людини та держави Україна. Потрібно було запровадити на місцях посаду мирового судді, якого б обирало населення. Щоб він узяв на себе більшість дрібних, але важливих для людей справ і вирішував їх відповідно до максимально спрощеної процедури. І тільки у випадку, коли рішення мирового судді не задовольняло б якусь зі сторін, вона зверталася б до районних судів з їхнім складним і громіздким процесом. Мирові судді діють у США, мирові судді вирішують справи в Росії. Чому б не скористатися чужим досвідом?
Потрібно було також повернути до суду народних засідателів. Вони мали стати тим оком народу, яке пильнувало б, щоб окремі судді не позначали, не вникаючи в суть справи, своєму помічникові галочкою, на користь якої сторони той має писати проект рішення (хай вибачать мені шановні судді, я знаю, про що пишу). Потрібно було передбачити суд присяжних, тобто людей неупереджених і відповідальних тільки перед власною совістю, а не покладатися тільки на суддів — службовців, залежних не тільки від власної совісті. І, звичайно, передбачити таку систему відповідальності суддів, за якої вони самі могли б очищати свої лави від випадкових людей, котрі своєю поведінкою ганьблять суд.
Чи може існувати в демократичному суспільстві суд поза критикою? Існує точка зору, що Верховний суд не можна критикувати, адже він — остання інстанція, його рішення оскарженню не підлягають. Цей стереотип підтримують самі судді та юристи-науковці. Дозволю собі із цим не погодитися. Конституція України у статті 8 проголосила, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, тобто засади справедливості, розумності та добросовісності. Критика з погляду справедливості та забезпечення прав людини потрібна для правосуддя як повітря. Вичерпавши національні засоби захисту і не погоджуючись із рішенням Верховного суду України, можна звернутися ще й до Європейського суду. Отже, Верховний суд України по суті не є останньою інстанцією.
Колись існував жанр белетристики — судовий нарис, а на промови відомих адвокатів бомонд збирався, як до театру. Такі промови і такі нариси мали істотний суспільний резонанс. Усе це у минулому. Але вимога справедливості залишилася. Наведу кілька проблемних позицій наших судів у найпростіших житейських справах.
Приклад перший. У гр. Т. народилося двоє хлопців-близнят. Але, як це буває в житті, у нього з’явилася значно молодша жінка. Він вирішив піти з сім’ї до неї. Банальна ситуація. У Т. є понад півсотні земельних ділянок у престижному районі під Києвом, він володіє садибою в Києві загальною площею понад тисячу кв.м, він власник шести чи семи легкових автомобілів. Має паспорт громадянина Болгарії, а тому в будь-який час може виїхати за кордон. Це те, що на поверхні. Типовий український мільйонер, який може найняти не одного, а кількох відомих адвокатів. З адвокатами чи без них Т. розробив план з допомогою якого просто-таки насміхається з судової системи.
Ось що сталося. Т. умовив свою дружину виступити поручителем узятих ним у банку кредитів. Одного — на суму 300 тис. дол., другого — на 46 тис. дол. Звісно, із цих грошей дружина не побачила ні копійки. Після цього Т. з допомогою фіктивних довіреностей, виданих начебто від імені дружини, продав усе спільно нажите майно жінці, до якої перейшов жити від дружини («ДТ» писало про цей випадок). Далі все було по-буденному просто. Кримінальну справу проти Т. порушили і тут-таки закрили. Це не дивина. Але жінка подала позов про стягнення аліментів на двох синів. Наче у відповідь банк учинив проти жінки позов у розмірі 270 тис. дол., оскільки Т. припинив платежі за кредитом. Спільне майно Т. «продав», кредит витратив, а жінка з двома дітьми, яку Т. з підконтрольного йому підприємства одразу звільнив, опинилася сам на сам із банком, правові позиції якого в цьому спорі є незаперечними.
Опинившись у такій ситуації, мати двох дітей плекала надію, що їй вдасться стягнути принаймні аліменти з підступного батька. Згідно зі статтею 182 Сімейного кодексу України суд, визначаючи розмір аліментів, ураховує матеріальне становище дитини та матеріальне становище платника аліментів. З дітьми зрозуміло. Мати втратила роботу і над нею «навис» кредит банку в 300 тис. дол.
Представник Т. в суді заявив, що той не має доходів. Були витребувані документи з банку, на підставі яких Т. отримав кредит. З банку надіслали довідку, що зарплата Т. становить 700 грн. Можна тільки подивуватися керівництву банку, яке видає кредити на суму понад 300 тис. дол. особі із зарплатою 700 грн. Запити в податкову службу нічого не дали. Власник десятків земельних ділянок, автомашин і нерухомості за даними податкової служби доходів не має. Справді, є екстравагантні мільйонери, які встановлюють собі символічну зарплату в одну гривню. Наш герой живе на 700 грн. А те, що в нього майна на десятки мільйонів доларів, суд не зацікавило, хоч відповідні докази було надано. Серед них і документ, з якого випливало, що, маючи зарплату 700 грн., Т. сплачує один з кредитів у розмірі тисячу доларів на місяць. Незважаючи на це, суд виходив тільки із зарплати 700 грн., а відтак присудив аліменти, згідно з якими на двох дітей Т. мав би сплачувати 300 грн. на місяць. Минуло півтора року, але до сьогодні Т. не сплатив жодної копійки.
Бідолашна жінка звернулася до апеляційного суду. Там урахували вимоги ст. 182 Сімейного кодексу й призначили аліменти у твердій сумі — кілька тисяч гривень щомісячно. Відповідь Верховного суду України була блискавичною, що вже дивно, якщо враховувати завантаженість вищої судової інстанції. Виконання рішення було зупинено, а потім і саме рішення апеляційного суду скасовано. Тепер мати двох дітей чекає, коли нарешті з бомжа-мільйонера виконавча служба стягне бодай ті 300 грн. на місяць.
З таким ігноруванням статті 182 Сімейного кодексу стає очевидно, що будь-який мільйонер, власник фабрик, заводів та пароплавів може встановити собі зарплату в одну або тисячу гривень і насміхатися з потуг суддів призначити аліменти на його ж дітей. Отже, це проблема не однієї конкретної справи, це проблема існування в Україні явища, яке законодавець хоч і передбачив, але суди його застосовують тільки в разі, якщо немає документа про доходи або заробітну плату. Така позиція судів заслуговує на критику. Якщо б цю справу вирішували з участю народних засідателів, судді було б дуже важко обґрунтувати в нарадчій кімнаті правильність своєї позиції, яка суперечить здоровому глузду.
Приклад другий. Мільйони акціонерів, яких називають «міноритарними», роками чекають на виплату дивідендів. Наше законодавство вимагає, щоб така виплата здійснювалася щороку. І суд повинен захищати їхнє право.
Успішне підприємство С. має двох акціонерів: Товариство «Сен-Мар» — 80% акцій і товариство «Штерн» — 20%. Щорічно підприємство С. отримує прибуток 10—15 млн. гривень. Підприємство «Сен-Мар», користуючись тим, що йому належить контрольний пакет акцій, протягом семи років відмовляло у виплаті дивідендів. Господарські суди першої і другої інстанції відмовляли в задоволенні позову, оскільки, мовляв, рішення ухвалено більшістю голосів. Вищий господарський суд скасував рішення, зазначивши:
«Відповідно до пункту 2 статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право на участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди). Матеріалами справи підтверджується прийняття рішення Загальних зборів засновників (Протокол №7 від 07.12.2005) такого змісту: «Не розподіляти прибуток Товариства, отриманий у 2004 році, між акціонерами, виплату дивідендів не проводити» (а.с. 38). Крім того, відповідно до зазначеного протоколу позивачу відмовлено у включенні до порядку денного зборів акціонерів питання про розподіл прибутку за 1998—2003 р.р. та виплату дивідендів за цей період (а.с. 36). Зазначеним протоколом підтверджується отримання відповідачем чистого прибутку 14336,3 тисячі гривень у 2004 році.
Системний аналіз норм права дозволяє зробити висновок про те, що право акціонерів на отримання частини прибутку товариства (дивідендів) кореспондується з обов’язком акціонерного товариства виплачувати його акціонерам, і такі виплати, в будь-якому випадку, повинні відбуватися один раз на рік за підсумками календарного року».
Рішення були скасовані. Однак у подальшому в задоволенні вимог було повторно відмовлено. Під час нового перегляду справ Вищий господарський суд проігнорував свою ж вимогу про те, що дивіденди мають виплачуватися один раз на рік, і залишив рішення про відмову у виплаті дивідендів без змін. Верховний суд України не знайшов підстав для прийняття справи на перевірку. Отже, право на дивіденди є, але захистити його неможливо у зв’язку з існуючою судовою практикою. То чого ж варте право, яке не можна захистити в суді?! Звичайно, судді можуть послатися на недосконалість законодавства. Але ж принцип верховенства права в тому й полягає, щоб захистити інтерес, якщо він є правом особи, — навіть за недосконалого закону. Таким чином мільйони акціонерів втратили можливість запровадження судової практики, яка б захищала їхні інтереси. Знову маємо типову справу, вирішення якої для суспільства є надзвичайно важливим.
Третій приклад. Підприємство «Квест» уклало договір про продаж трьох будинків на березі моря за 10 тис. грн. Навіть намет на цьому місці коштує в сезон значно більше. Особливість цієї оборудки в тому, що підприємство «Квест» не було власником цих будинків. Оскільки інвентарбюро відмовляло в реєстрації будинків, покупець подав до суду позов про визнання права власності на ці будинки. Справжній власник ні сном ні духом не відав, що його майно продають. Суд першої інстанції відмовив у позові, апеляційний суд задовольнив вимоги і визнав право власності за продавцем, який купив будинки від особи, яка їхнім власником не була. Звичайно, такі дії несуть у собі ознаки кримінального діяння. Попри це, Вищий господарський суд залишив рішення в силі з посиланням на те, що позивач є добросовісним покупцем. Нагадаю статтю 658 Цивільного кодексу, за якою право продажу належить власникові. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває права власності лише у випадку, якщо власник не має права його витребувати. Стаття 388 Цивільного кодексу стверджує, що власник може витребувати майно, якщо воно вийшло з його володіння поза його волею, як було в зазначеному випадку.
Тим часом рішення про визнання права власності було залишено в силі. Верховний суд не знайшов підстав для передачі справи на вирішення її колегією суддів. За такою схемою чимало наших громадян залишилося без квартири або без будинку чи земельної ділянки. А суд лише мав перевірити, чи був продавець власником і чи мав право продавати квартиру. Отже, справа типова, аналогічні схеми використовуються в рейдерських атаках. У даному випадку Верховний суд України займає правильну позицію і скасовує рішення, якщо в ньому не враховано вимог ст. 388 та ст. 658 Цивільного кодексу про те, що добросовісний покупець може стати власником тільки у випадку, якщо продаж відбувся не поза волею дійсного власника.
Проблема — у навантаженні на суддів, які не встигають вирішувати навалу скарг, що надходять до Верховного суду. Через це виникають помилки — залишаються у силі рішення, які суперечать правильній позиції самого Верховного суду. Три справи з практики одного адвоката. Але за ними проблеми, які становлять публічний інтерес, а тому вони заслуговують на увагу суспільства. Звичайно, подібних прикладів можна б було навести значно більше. Отже, потрібна не критика суддів, а критика правових позицій судів. А вона потребує відповідного рівня знань. Потрібна критика організації судової системи та законодавства, яке регулює судовий процес і утруднює роботу суддів, заважає судам відправляти правосуддя. І якщо десь і трапляються випадки хибних дій з боку окремих суддів, то неприпустимо огульно поширювати такі факти на всю судову систему.
У тій судовій системі, якої вже немає, публікація в пресі могла бути підставою для витребування справи головою Верховного суду або його заступниками та внесення протесту на незаконне рішення. Цього права голову Верховного суду та його заступників позбавили і водночас завалили суд десятками тисяч справ, які ця інстанція просто фізично не в змозі перевірити. З одного боку, влада хоче, щоб судді Верховного суду чітко витримували єдність судової практики, а з іншого — створюють паралельні судові системи, які діють незалежно одна від одної та відбирають у Верховного суду повноваження контролювати діяльність цих судових систем. Така в нас судова реформа. Але реформаторська сверблячка не притлумилася, і тепер на черзі ще абсурдніші зміни, які заслуговують на окрему розмову.