UA / RU
Підтримати ZN.ua

Вони повернуться?

Нещодавно прийнятий Польщею закон, який скасував отримання обов’язкового дозволу на працевлашту...

Автор: Лада Сафонова

Нещодавно прийнятий Польщею закон, який скасував отримання обов’язкового дозволу на працевлаштування для українських громадян, у найближчому майбутньому простимулює і так чималий потік трудової міграції до сусідньої країни. Хоча вже нині там перебуває приблизно кожен п’ятий із легальних заробітчан.

Крім Польщі, наші співвітчизники їдуть в основному в Росію (за офіційною статистикою, близько 37% тих, хто виїхав), де їх приваблює відсутність візового режиму. У Португалії приваблюють відносно пристойні заробітки та можливість отримати в’їзну візу до Італії чи Іспанії. Чехія симпатична схожістю менталітету й можливістю організувати згодом свій малий бізнес.

Їдуть сім’ями, селами, колишніми цехами заводів, що почили в бозі. Щойно в якомусь населеному пункті жаданого закордону з’являється хоч натяк на нову українську діаспору, принадність цієї місцевості в очах мігрантів зростає моментально.

Реальний стан справ, стверджують експерти, набагато песимістичніший, ніж офіційна статистика, хоча й вона невтішна. Лякають не великі цифри самі по собі, а їх «розшифровка». Адже більшість «заробітчан» — це працьовиті, працездатні люди віком від 25 до 40 років. Наші співвітчизники затребувані в будівельній, агропромисловій, лісогосподарській сферах. До речі, третина тих, хто влаштовується на підприємствах легкої промисловості, у патронажній сфері, — люди з вищою освітою, маючи яку вони, на жаль, не змогли знайти собі гідне застосування в Україні.

Водночас не всім нашим співвітчизникам світить за кордоном місце посудомийки чи муляра. На тамтешніх ринках праці сформувався цілком визначений дефіцит, і роботодавець готовий платити (хоч і набагато менше, ніж своїм співвітчизникам) фахівцям із України, які мають багатий досвід, набутий на великих вітчизняних підприємствах, стратегічних об’єктах, зокрема й на оборонному комплексі. Затребувані також ті, хто отримав освіту для роботи в інформаційній та технологічній галузях.

З великим прицілом на майбутнє в рамках реалізації «Загальноєвропейської міграційної політики» Європейський Союз розробив плани дозованого залучення висококваліфікованих фахівців із країн Східної Європи, а у вересні нинішнього року очікується директива про вихід у світ так званої голубої карти. Нововведення передбачає спрощену легалізацію статусу трудовим мігрантам, а також отримання дозволу на проживання на території країн ЄС членам їхніх родин.

Не чекаючи цього всеєвропейського «потепління», окремі країни поспішають самостійно зняти вершки, тобто рекрутувати найбільш тямущих українських фахівців, зекономивши при цьому на їхньому навчанні. Так, у Німеччині ще з 2000 року діє своя програма «зелена карта», затверджена федеральним урядом ФРН у сфері інформаційних і комунікаційних технологій. Її завдання — перекрити наявний дефіцит кадрів у галузі, особливо не розбазарюючи соціальні гарантії. Тільки на п’ять років дозволене працевлаштування в Німеччині українського IT-спеціаліста. А далі — як вийде.

Близьке знайомство з інтелектуальним потенціалом України відбувається у форматі безлічі виставок, форумів та семінарів, що проводяться під егідою зацікавлених іноземних фірм.

Багато спокус таять у собі популярні «мовні практики», які дозволяють студентам українських вузів цілком легально виїжджати у країни ЄС, а згодом уже нелегально намагатися там працевлаштуватися. Проте в Данії, Північній Ірландії, Фінляндії і в тій-таки Німеччині інтерес до наших «мізків» дуже вибірковий і чітко регулюється нюансами законодавства.

Крім того, безправ’я породжує готовність наших співвітчизників працювати за кордоном буквально за копійки, що, з погляду національних земляцтв, які вже там закріпилися, є безпардонним демпінгом вже усталених цін на ринку праці. На цьому ґрунті швидко виникають «неприязні стосунки», які починають регулювати криміналізовані «служби безпеки» конкурентів. Отже, потрапити в поліцейське зведення самодіяльному мігрантові особливих проблем не становить.

Не зменшують ризик і звернення до фірм-посередників, що спеціалізуються на рекрутинговому бізнесі. Як свідчить практика, всієї правди про те, що чекає на кандидата в закордонному вояжі, вони не розкривають ніколи.

Так, лише у столиці є кілька приватних структур, які займаються оформленням українських медиків на роботу до Лівії. Здебільшого це українсько-лівійські спільні підприємства. Занурюючи волонтерів у солодку патоку обіцянок, багато їх просто брешуть, розповідаючи про умови та рівень оплати праці.

За численними свідченнями українських «заробітчан» у Лівії, посередники вимагають за весь пакет послуг від 800 до
2 тис. доларів США, що, погодьтеся, для середньостатистичного вітчизняного медика сума чимала. При цьому працівники фірми палко переконують медпрацівників, що залатати діру в сімейному бюджеті, утворену з їхньою допомогою, кандидатові вдасться впродовж одного місяця — мовляв, ідеться лише про суму однієї заробітної плати. Насправді це далеко не так.

Почнемо з того, що найчастіше рекрутингові фірми «забувають» належним чином легалізувати в Україні пакети документів, надані кандидатами на роботу. Внаслідок цього лівійська сторона може не визнавати кваліфікацію наших медиків, отже й занижувати заробітну плату до 150—180 доларів США. Працюючи в лівійських медустановах, наші громадяни фактично перебувають у цій країні нелегально, не маючи можливості без тих-таки посередників повернутися на батьківщину.

А тому, мабуть, зовсім неспроста останнім часом почастішали випадки, коли лівійські правоохоронні органи порушують кримінальні справи стосовно українських медиків, звинувачуючи їх у нібито допущених лікарських помилках. Такі справи розглядають, як правило, не менше року, що, незалежно від результату, неймовірно пригнічує психіку наших безправних у таких ситуаціях співвітчизників.

До речі, ще в 90-ті роки у Лівію виїжджало на заробітки багато медиків із європейських країн колишнього соцтабору. Ось вони й випробували на собі дію цього відпрацьованого механізму. Про це багато повідомлялося у ЗМІ ряду країн. Бачачи, що охочих безплатно потрудитися в системі охорони здоров’я Лівії в цих країнах більше немає, фірми-посередники плавно перемістилися до України.

Наша країна впевнено перетворюється на джерело дешевої сили для зарубіжжя. Слабкою втіхою може служити те, що ця робоча сила — кваліфікована, і за багатьох сумлінних заробітчан не соромно. За них прикро.

Тим часом міграційне скорочення населення України набирає темпів і може сягнути 200 тисяч чоловік на рік. Соціологічні опитування невтішні: кожен третій хоче спробувати щастя за кордоном. При цьому майже всі з опитуваних хотіли б виїхати разом із сім’єю.

Європейці вже прикинули, що легалізація потоку трудових мігрантів, зрозуміло, з попереднім «просіюванням» крізь сито жорсткого відбору, принесе національним бюджетам істотний приріст ВВП.

Наші фахівці теж скрупульозно підрахували, що якби потенційні «заробітчани» залишилися вдома й отримували тут хоча б 500 гривень заробітної плати на місяць, це дало б щорічний приплив бюджетних надходжень у вигляді прибуткового податку з фізичних осіб понад 1 млрд. гривень.

Про точність розрахунків можна сперечатися, але уявлення про масштаби проблеми вони дають. Відповідно до положень Стратегії національної безпеки України, затвердженої указом президента України від 12 лютого 2007 року, довільний відтік за межі держави інтелектуальних і трудових ресурсів, зокрема й у формі трудової міграції, визначений як одна із загроз економічній безпеці нашої держави — складовій національної безпеки України.

Для будь-якої країни втрата людських ресурсів у вигляді трудової міграції і прямо, і побічно свідчить про істотні проблеми в економічній облаштованості держави, невирішеності соціальних питань. Коли на валізах сидить велика частина нації, причому найпродуктивніша і найбільш креативна її частина, це не може не викликати тривоги з приводу майбутнього країни в цілому.

Як соціальне явище трудова міграція породжує і масу супутніх проблем. Наприклад, вона підживлює корупцію серед представників органів влади та управління, співробітників правоохоронних органів. Обмежені в правах у країні перебування «заробітчани» завжди були зручним об’єктом для іноземних спецслужб. На плечах трудових мігрантів жирує добре структурований криміналітет, якому саме й невигідна легалізація процесу «трудового десантування» українців за кордон.

Хоча, на перший погляд, відповіді на всі ці запитання лежать насамперед у площині діяльності правоохоронних органів, кардинального вирішення проблеми вони не забезпечать. Експерти одностайно стверджують, що лише підвищення середнього рівня статків, рішучі кроки з подолання усіх форм безробіття, ліквідація основних передумов корупції серед держслужбовців можуть поліпшити ситуацію, що склалася.

За всіма прогнозами, у найближчому майбутньому пропозиція нелегальної робочої сили, що вихлюпується Україною на ринки зарубіжжя, зростатиме. Водночас зросте і попит на неї з боку тіньового сектора економіки закордонних країн.

З огляду на те, що трудова міграція ще впродовж тривалого періоду часу залишиться одним із визначальних чинників суспільного та економічного життя нашої країни, усі державні інститути, правоохоронні органи просто зобов’язані взяти під особливий контроль повернення цих, хай і не надто оптимістичних для нації, процесів у цивілізовані та правові рамки. На чільне місце слід поставити чітке розуміння того, що наші співвітчизники виїхали тимчасово. І, коли ситуація в країні стане благополучною, вони обов’язково повернуться, причому з конструктивним, європейським досвідом, і цей досвід успішно інтегрується в українські реалії.