«Дай Боже пожити тобі у передвиборний період», — зозла бажають недругові у посттоталітарних державах. В Україні цей афоризм набув особливого змісту. З кожним місяцем, що наближав нас до президентських виборів-2004, тодішня верхівка державних органів все більше втрачала надії, що Леонід Данилович піде на третій термін і забезпечить їй тривале перебування при владі і безбідне життя. Високі посадовці докладали титанічних зусиль, щоб забезпечити собі сите майбутнє на випадок відходу від влади. Упродовж 2004-го державне майно розпродувалося направо й наліво. Незаконне відчуження посадовцями ДУСІ важливих будівель — готелів «Україна», «Дніпро» в Києві, санаторіїв «Форос», «Зорі України» та інших у Криму; передача керівниками ФДМ приватній фірмі «Лемтранс» з Донецької області майже чотирьох тисяч державних вантажних вагонів — ці передвиборні оборудки стали хрестоматійними. Однак великі «переходи» об’єктів державної власності в приватну тривали по всій Україні і чимало з них не набрали найширшого розголосу. Поблизу Карпат, в місті Івано-Франківську, власника тоді змінювали сім військових містечок з багатим арсеналом майна — адміністративним будинком військової частини, гарнізонним Будинком офіцерів, військовим шпиталем, господарськими будівлями, казармами, лазнею, їдальнею та багато чим іще. Їхні управлінці та клієнти досі не можуть розплутати клубок великої та нечистої справи.
24 вересня 2004 року Міністерство оборони, яке здійснювало оперативне управління державним майном семи військових містечок в Івано-Франківську, уклало з місцевою «Прикарпатською фінансовою компанією» договір міни (обміну) нерухомого військового майна на житло для віськовослужбовців та членів їхніх сімей. Від приватної фірми угоду підписав її директор з усіма повноваженнями — О.Бахматюк, від міністерства… виконуючий обов’язки начальника відділу відчуження майна А.Старченко.
Щоправда, у Законі «Про правовий режим майна у Збройних силах України» чітко вказано, хто приймає рішення про відчуження військового майна. Розпорядником його долі є Кабінет міністрів, який керується поданням Міністерства оборони. Подібні норми закладені в інших законах — «Про Збройні сили України», «Про Державний бюджет України на 2004 рік». А уряд, власне, і не вносив майно згаданих містечок до переліку об’єктів, які підлягають продажу чи обміну.
На наступному етапі відчуження військового майна Міноборони оголосило переможцем конкурсного відбору оцінювачів івано-франківську фірму «Ека-Захід», яка й провела експертну оцінку містечок. «Експерти» дійсно попрацювали до сьомого поту. Чотирьохповерхову будівлю Будинку офіцерів вони записали в документах як двоповерхову і оцінили в 1,265 млн. гривень, тобто вдвічі дешевше, ніж визначив її вартість інший експерт — приватний підприємець на кілька місяців раніше.
Наполовину від залишкової вартості — до 722 тисяч гривень — подешевішали після роботи «експертів» понад два десятки об’єктів військового містечка №55. Майже на 300 тисяч гривень схуд в ціні інший нецивільний «острів» — №13. Отут стоп. Бо знову не мовчить законодавство. Порядок передачі військового майна в обмін на житло, затверджений урядовою постановою від 28 грудня 2000 року, передбачає відчуження за ринковими, але … не нижче від залишкової вартості майна та реалізаційних витрат, якщо інше не погоджено з Мінекономіки. (п.14). Проте ціну згаданих військових містечок з Мінекономіки погоджено не було. Що засвідчено у листі Мін'юсту від 14.09.2004.
Не зупинила «відчужувачів» ще одна правова перешкода. Будинок офіцерів занесений до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення, і тому його продаж чи обмін повинен бути погоджений із представництвом Державною службою охорони культурної спадщини в області. І знову — провал. Вся відповідь начальника управління культури Івано-Франківської облдержадміністрації Романа Іваницького на запит помічника військового прокурора 26-го гарнізону зводиться до того, що до «культурних охоронців» ніхто за дозволом не звертався. Так само з порушенням Закону «Про охорону культурної спадщини» відчужили й іншу пам’ятку архітектури державного значення — Палац родини Потоцьких, в якому ще донедавна знаходився військовий шпиталь.
Позови Генпрокуратури залишилися…
без розгляду
Договір обміну уже став частинкою буття прикарпатського краю. Майно семи військових містечок «експерти» оцінили у 5, 554 млн. гривень. Воно вийшло навіть дешевшим (на 1200грн!), аніж вартість отих 75 квартир в Івано-Франківську та Коломиї, що їх мала передати військовослужбовцям приватна структура.
Нові часи, які настали після перемоги помаранчевої революції, внесли свої штрихи в «договірну історію», проте істотно не вплинули на її хід. У березні 2005-го позов до Господарського суду міста Києва подав заступник генерального прокурора України. Вказавши на порушення цілої низки законів та інших нормативно-правових документів та представляючи інтереси держави в особі Верховної Ради і Кабінету міністрів у суді, він просив визнати договір міни недійсним з моменту його укладення і зобов’язати сторони повернути все одержане… Позитивні відгуки на позовну заяву подали представники Верховної Ради та Кабінету міністрів. Однак суд своєю ухвалою залишив заяву заступника генпрокурора… без розгляду. На думку суддів, «прокурор неправильно визначив орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. А таким органом є Міністерство оборони». Окрім того, «неправильно було визначено позивача за вимогами про захист інтересів держави, що є порушенням п.1 ч.1 ст.81 Господарського процесуального кодексу». Отакої! На такі ж підстави посилалися служителі Феміди в Київському апеляційному господарському суді та Вищому господарському суді України і залишили ухвалу першої судової інстанції без змін. Генеральний прокурор Олександр Медведько з цим не погодився і направив у Верховний суд касаційне подання на постанову ВГСУ від 28 грудня 2005 року. Високий позивач мотивує свої дії тим, що заступник генпрокурора звертався до суду в інтересах держави і діяв в межах повноважень, наданих йому Констутуцією, Законом «Про прокуратуру» та Господарським процесуальним кодексом і просить скасувати усі попередні судові вердикти і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова найвищої судової інстанції держави суттєво впливає на відновлення справедливості у питаннях власності.
Круто задумано,
але ким?
Підготовка до «військово-квартирної операції» тривала, з усього видно, не день і не місяць. Її ініціаторами були люди вельми впливові, і не лише у прикарпатському краї. Ще в середині 2004 року тодішній голова Івано-Франківської облдержадміністрації Михайло Вишиванюк звертався до Міністерства оборони з пропозицією — авжеж! — обміняти майно отих військових містечок на житло для військовослужбовців. Тодішній керівник військового відомства добро дав. А директор Департаменту капітального будівництва та управління фондами Міноборони С.Веліжанський зобов’язав начальника Івано-Франківської квартирно-експлуатаційної частини підполковника М.Генсицького терміново оформити «свідоцтва про право власності на військове майно». Уявляєте, звідки коріння справи, якій позаздрив би сам Остап Бендер!
Вже на вечірній зорі свого керівництва областю, у неспокійні грудневі дні 2004-го, пан Вишиванюк заявляв івано-франківцям, що в жодному разі не допустить «такого розвитку подій, щоб майно військових містечок було продано приватній фірмі». Губернатор, мабуть, нізащо не хотів визнавати, що історичний договір міни було укладено ще у вересні і військове майно перейшло у власність «Прикарпатської фінансової компанії», якою керує добрий знайомий довголітнього керівника області і одного із фундаторів Аграрної (нині — Народної) партії України Олег Бахматюк. Секрет спадковості партійних лідерів на Івано-Франківщині шукати не так вже й складно. Цей відомий підприємець, окрім виконання обов’язків першого радника голови правління НАК «Нафтогаз України», очолює ще й обласний виборчий штаб Народного блоку В.Литвина. А днями його обрали головою обласної організації Народної партії. Справді, навіщо ж віддавати партійну владу чужим?
Військове майно змінює власника
Повернемося у грудень 2004 року, тривожний для мільйонів українців і, як виявилося, досить успішний для частини представників івано-франківського бізнесу. Товариство «Прикарпатська фінансова компанія» продає адмінбудинок колишньої військової частини «Прикарпатській нафтовій компанії». Міське бюро технічної інвентаризації демонструє надзвичайну оперативність: вже наступного дня видає свідоцтво про право власності на будівлю, і тепер в адмінбудинку швидкими темпами проводяться ремонтні роботи.
Директор «Прикарпатської фінансової компанії» Олег Бахматюк в інтерв’ю тижневику «Галицький кореспондент» не приховує вагу свого бізнесу для міста і області: «… можна буде використати можливості Бахматюка чи когось іншого для залучення до регіону фінансових ресурсів…» («ГК», — 2006. — №4.) Можливо, фінансові потоки таких бізнес-структур і затоплять Івано-Франківськ, але це не означає, що соціальні проблеми військовослужбовців будуть враховані. Уже не діє згадуваний військовий шпиталь. В даний час люди в погонах, ветерани Великої Вітчизняної війни, яких в області проживає понад 50 тисяч, на лікування або для підтвердження свого стану здоров’я змушені їхати за 150 кілометрів — в Чернівці або до Львова. Будинок офіцерів теж давненько сумує за офіцерами. Бо ще наприкінці 2004 року озброєна охорона «Прикарпатської фінансової компанії» виставила колектив закладу на вулицю, опломбувала кабінети. І офіцерський колектив досі працює дистанційно, по своїх будинках. А в суто офіцерському залишився єдиний діючий орендар — товариство «Модус-С», який займається громадським харчуванням і надає благодійну допомогу малоімущим — безкоштовно харчує людей похилого віку. Але і його майбутнє — під великим знаком запитання, бо недавно нові власники знеструмили весь будинок, незважаючи на те, що електропостачання там розділене, і заклад харчування самостійно оплачує спожиту електроенергію.
Чи вселилися військовослужбовці зі своїми сім’ями в отих обумовлених договором 75 квартир і чи хоч трохи насолоджуються життям? «Никак нет!», — скажемо по-військовому. Бо за фактом незаконного відчуження військового майна Генеральна прокуратура торік порушила кримінальну справу і наклала заборону на отримання квартир.
Через надзвичайну зайнятість міський голова Зиновій Шкутяк не знайшов час поспілкуватися з кореспондентом «ДТ». Його прес-секретар Ігор Пасічняк прокоментував ситуацію дуже лаконічно: «Військові містечка, які перейшли у приватну власність, залишили місту багатомільйонні борги з оплати житлово-комунальних послуг і плати за землю. Нові власники не стали їх правонаступниками. Від цієї операції місто отримало лише головний біль…»