«ВІЙСЬКОВА СПРАВА»

Непересічну кримінальну справу розглянув недавно Військовий суд центрального регіону в Києві. Відповідно до вироку, після 30 років бездоганної служби у Збройних силах засуджено за несумлінність до двох років позбавлення волі умовно Миколу Волкодава — генерал-майора медичної служби, кандидата наук, заслуженого лікаря України, першого заступника начальника Головного військово-медичного управління Міноборони, автора низки теоретичних досліджень, результати яких були впроваджені не тільки на відомчому, а й на державному рівні. Він також зобов’язаний відшкодувати збиток, заподіяний державі в особі ГВМУ в розмірі 5676 гривень.

Але це — не єдина особливість цієї справи. При уважному вивченні матеріалів і документів, на які є посилання в рішенні суду, може скластися враження, що генерал-майора притягнуто до відповідальності за невиконання функцій, які не входять у коло його посадових обов’язків.

«Не довіряй,
а перевіряй»

М.Волкодава визнано винним у тому, що в січні 1996 року він несумлінно поставився до виконання службових обов’язків першого заступника начальника ГВМУ і, довірившись своїм підлеглим — начальнику фінансово-економічного відділу ГВМУ І.Яковчуку та начальнику Центральної санітарно-епідеміологічної лабораторії МО України Ю.Затолокіну, підписав складене Яковчуком платіжне доручення. Йшлося про сплату 22705 грн. 44 коп. На думку суду, М.Волкодав наклав резолюцію про сплату, «не здійснивши належної перевірки документів, на підставі яких було оформлено платіжне доручення, як того вимагають п. 3 «Положення про фінансовий контроль у МО...» та обов’язки посадових осіб, котрі мають право підпису грошових документів. Суд ухвалив, що цим підписом і резолюцією підсудний безпідставно дозволив оплату засобів за договором, складеним Затолокіним. Як сказано у вироку, опісля постачальник не виконав своїх зобов’язань за договором, грошей не повернув, а засновник фірми-постачальника закрив рахунок підприємства в установі банку та зник.

У вердикті суду не вказано, яким чином лікар, один із керівників медичного відомства, мусив і загалом міг перевірити юридичні й фінансові документи.

Для довідки: М.Волкодав був керівником Головного управління Міністерства оборони, і йому на той момент підпорядковувалося близько 40 тисяч чоловік, зокрема 90 — безпосередньо в Головному військово-медичному управлінні. Здавалося б, ясно, що керівник такого рівня не може бути безпосереднім виконавцем конкретних фінансових операцій, оскільки здійснює керівництво опосередковано — з допомогою апарату управління.

М.Волкодав перевірив поданий йому на підпис документ так, як міг і мусив. А проводити оперативно-розшукові заходи з метою встановлення благонадійності фірми йому, мабуть, не під силу, та й не його це завдання.

Це якщо говорити про враження, можливо, суб’єктивні. Стосовно суто юридичних категорій, то «ДТ» попросило ознайомитися з матеріалами та прокоментувати цю кримінальну справу відомого київського адвоката Григорія Гінзбурга. Думка юриста в цій справі видалася нам цікавою, зокрема тому, що сам М.Волкодав вирішив обстоювати свою точку зору самостійно, не вдаючись до послуг захисника.

Григорій Гінзбург: «Я суджу про цю справу лише за копією вироку й касаційної скарги М.Волкодава, які ви мені дали. Мене як юриста вирок абсолютно не переконав. Він внутрішньо страшенно суперечливий і цілком нелогічний стосовно Волкодава.

Вважаю, що керівник його рангу виконує контрольні функції тільки через свій апарат. Особисто він не в змозі проконтролювати кожен договір, накладну тощо. Та це й не повинно входити в його обов’язки. Бо інакше навіщо йому апарат?

З другого боку, давайте дозволимо собі провести таку паралель. Президент Л.Кучма підписав указ, опублікований кілька днів тому, про вдосконалення діяльності органів виконавчої влади з питань інформування населення. Приміром, він дає там певні розпорядження місцевим властям, зобов’язуючи їх широко залучати до проведення інформаційної роботи, зокрема на платних засадах, громадські організації. Уявіть собі, що на місцях, скориставшись цим указом, хтось украде в держави певну кількість коштів. То що, Л.Кучму можна притягнути до відповідальності за несумлінність, звинувачуючи його в тому, що він не перевірив, чи чесні люди сидять на місцях, перш ніж дати таке розпорядження?

Тобто повинен існувати не тільки прямий причинний зв’язок, а й провина. Злочинна несумлінність передбачає, що винний не передбачив можливості суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але повинен був і міг їх передбачити. М.Волкодав підписав платіжне доручення, подане йому на основі договору, укладеного одним полковником і підтвердженого, отже перевіреного, іншим полковником, фінансистом. Суд визнав, що він довірився цим посадовим особам, не провівши належної перевірки. Передусім, у чому причина втрати цих 22 тисяч гривень? У тому, що керівник фірми (до речі, зареєстрованої місцевою владою за закордонним паспортом, та ще й чужим, чого ніяк не можна було робити), із котрим було укладено договір, виявився шахраєм. Як нам відомо тепер, це вельми поширене явище.

І за два роки слідчі органи не зуміли встановити особистість зловмисника, знайти його. А начальник медичного управління, підписуючи цю накладну, виходить, мусив це зробити?

М.Волкодав зробив усе, що він мав зробити, й перевірив усе, що він міг перевірити. Зокрема те, що угода вигідна — необхідні для армії ліки закуповувалися на 30% дешевше, ніж зазвичай. Він не міг і не повинен був передбачати настання таких наслідків. Оскільки документи не викликали підозр і вони були такими подані йому двома посадовими особами, не довіряти яким він не може. Адже йдеться не про якогось, скажімо, писаря чи якихось сторонніх людей.

Загалом несумлінність полягає в тому, що людина недбало чи несумлінно ставиться до своїх обов’язків. Тільки в такому разі можна говорити про кримінально карану халатність. Якщо людина чудово працює, обіймає посаду близько року, говорити про те, що в даному випадку вона зробила це через нехлюйство або через недобросовісність, не можна. М.Волкодав не міг ні передбачити, ні уникнути тих наслідків, про які йдеться у вироку. Суд так і не вказав, у чому конкретно полягала його несумлінність або недобросовісність. Суд не вказав також, як, на його думку, генерал-майор мав здійснити цю перевірку.

Тож я вважаю, що такі вироки взагалі шкідливі. Певною мірою — це результат нашої радянської ментальності: якщо притягнутий до відповідальності, то вже й винний. А винесення виправдувального вироку — унікальна рідкість. І це просто неподобство».

У вироку можна знайти низку нестикувань і суперечностей. Так, приміром, фірму, з якою було підписано договір про закупівлю препаратів, не раз названо фіктивною. І це попри те, що в тому ж документі встановлений такий факт: із цією фірмою вже укладався подібний договір і його було виконано в повному обсязі. То про яку ж фіктивність фірми можна говорити?

Микола Волкодав: «В основу рішення про притягнення мене до відповідальності покладено не фактичні обставини справи, а «докази», штучно створені шляхом вульгарно-спрощеної інтерпретації юридичних документів, які регламентують повноваження посадових осіб військово-медичної служби. Висновки суду зроблено без урахування справжніх організаційно-управлінських відносин між посадовими особами Міністерства оборони України, які забезпечують децентралізовану закупівлю медичних засобів.

Головна помилка суду полягає в тому, що він розглядав мою посаду та мої обов’язки як дублера начальника фінансового відділу ГВМУ або навіть виконавця середнього рівня.

Посилання на те, що я не перевірив належним чином договір, помилкове. Я перевірив його в межах своїх можливостей. Тобто переконався, що постачальником є юридична особа; що на договорі стоїть її печатка; що гроші має бути проплачено безготівково через установу банку, що платіжне доручення підписав (а отже, перевірив) фахівець-фінансист полковник Яковчук І.П., який до того ж запевнив мене, що документи не викликають жодних сумнівів. Підкреслюю, я знав про особливу вимогливість і навіть прискіпливість Яковчука І.П. до оформлення таких документів, і я цілком довіряв своєму начальнику фінансового відділу.

У мене не було ніяких підстав не довіряти двом полковникам — чесним і дуже досвідченим офіцерам, які багато років займаються фінансово-господарською діяльністю, тоді як я на посаді, пов’язаній з підписанням фінансових документів, на той час перебував трохи більше одного року.

Отже, у суду не було жодних підстав стверджувати, що я не повинен був довіряти Затолокіну й Яковчуку та мав перевірити (перед підписуванням) усі документи на рівні рахівника. Крім того, суд не зазначив у вироку, яку саме перевірку я зобов’язаний був виконати, щоб уникнути втрати грошей, перерахованих за договором. Але ще важливіше те, що немає таких нормативних актів, відповідно до яких, я був би зобов’язаний по службі виконувати докладну та глибоку перевірку легітимності контрагента, з котрим Затолокін укладав договір».

Цікаво, що, на думку суду, офіцери Головного фінансово-економічного управління невинні в тому, що не перевірили договору, бо «ніякими правовими нормами така перевірка передбачена не була». Не беруся судити, наскільки правильно й логічно це стосовно офіцерів ГФЕУ. Але щодо М.Волкодава, то в документах, на які посилається суд, мотивуючи його винність, я справді не знайшла пункту, який би чітко вказував на обов’язок генерал-майора здійснювати такі перевірки. Позаяк у п.3 «Положення про фінансовий контроль МО... та обов’язки посадових осіб, котрі мають право підпису грошових документів» йдеться про загальні положення стосовно організації фінансового контролю в МО СРСР у напрямі попереднього контролю шляхом перевірки «кошторисно-планових, договірних, розрахункових та інших документів у процесі фінансового планування, фінансування, нарахування грошового забезпечення та зарплати...», а також — наступного контролю шляхом документальних ревізій і перевірок фінансово-господарської діяльності за обліковими й звітними даними. Крім того, що ці принципи мало спільного мають з обвинуваченням М.Волкодава, очевидно, зокрема, що йдеться про контроль у Міноборони взагалі, але не вказується, до обов’язків яких посадових осіб цей контроль входить.

Невчасні думки?

Незважаючи на те, що вирок М.Волкодаву передбачає міру покарання нижчу від найнижчої межі, передбаченої відповідною статтею КК, можна, мабуть, сказати: з генерал-майором повелися суворо. Зокрема тому, що притягнення до кримінальної відповідальності посадової особи такого рівня в нашій державі вкрай малоймовірне без «політичної волі» на досить високому рівні.

Чому? Відповісти на це запитання складно. Але деякі припущення, на нашу думку, небезпідставні. Наведені нижче цитати до справи, як-то кажуть, не пришиєш. Але для нас вони цікаві, оскільки журналіст, як і суддя, прагне дослідити будь-який факт всебічно й об’єктивно. Численні публікації генерал-майора присвячені стану здоров’я захисників Батьківщини й конкретним, досить радикальним пропозиціям, спрямованим на поліпшення існуючого — вельми сумного, слід зазначити, становища.

Люди поінформовані, з котрими довелося спілкуватися у зв’язку зі згаданою кримінальною справою, стверджують, що окремі публікації М.Волкодава удостоїлися честі бути прочитаними Президентом, у якого викликали цілком адекватну реакцію, тому високим посадовим особам було «поставлено на вид». І цілком можна припустити, що від початку ця кримінальна справа — реакція інших посадових осіб, котрі найбезпосереднішим чином причетні до Збройних сил України. Правда, реакція неадекватна.

Не можна також виключити, що підлив олії у вогонь і той факт, що у своїх останніх публікаціях М.Волкодав замахнувся, зокрема, на святая святих — централізовані закупки для потреб армії. Крім того, він не просто відкрито називає загальну захворюваність військових безпрецедентно високою, а й пропонує низку системних, радикальних змін усієї структури, науково обгрунтовуючи доцільність таких змін. Його кандидатська дисертація так і називається «Наукове обгрунтування основних напрямів реформування системи охорони здоров’я військовослужбовців Збройних сил України».

З оприлюдненого Миколою Волкодавом:

«Оцінка початкового рівня системи охорони здоров’я військовослужбовців дає підстави зробити висновок про неефективність його характеру як у медичному, так і в соціально-економічному плані. На кожну тисячу солдатів протягом 1996 року хворіли — 1102 людини, працевтрати яких досягли понад вісім тисяч днів.

Реально оцінюючи ефективність усіх ланок, що забезпечують здоров’я військовослужбовців, можна дійти невтішного висновку — охорона здоров’я в армійському середовищі зводиться до компенсації збитків у вигляді витрат на лікування. Відсутня науково обгрунтована політика у сфері охорони здоров’я військовослужбовців.

Якщо умови військової служби негативно впливають на стан здоров’я військових, особливо строкової служби, то чи повинна здійснюватися корекція системи охорони здоров’я, чи суспільство свідомо допускатиме ці втрати? Проблеми охорони здоров’я військових сягнули такого рівня, що необхідність радикальних змін її організаційної структури, економіки, фінансування та управління очевидна. Необхідні радикальні заходи для захисту основного права військового — на охорону здоров’я».

«Організаційна структура військово-медичної служби не відповідає цілям її діяльності. Військово-медична служба не може ефективно використовувати свій потенціал через неможливість задіяти економічні механізми управління, поки зберігатиметься централізоване фінансування окремих служб замість фінансування з розрахунку на одного військового в рік.

При наявній системі фінансування закупівельних матеріалів отримати навіть приблизні дані про бюджет медичного забезпечення у Збройних Силах не спроможний ніхто. Тоді виникає риторичне запитання: хто й з допомогою яких механізмів нами керує?»

«Вплив умов військової служби на стан здоров’я військовослужбовців вивчався на базі ракетної армії, особовий склад якої піддавався негативній дії на організм компонентів ракетного палива (гептил, аміл) і ядерних боєприпасів. Встановлено, що контакт із ними, тривалий вплив радіації в дозах, які перевищують припустимі рівні, обумовили зростання рівня загальної захворюваності військових із 275% 1992 року до 700% 1995 року, тобто в 2,5 разу.

Оцінка діяльності системи охорони здоров’я військових на прикладі Київського гарнізону виявила аналогічні для ВР України закономірності впливу особливостей військової служби на рівень і структуру захворюваності військовослужбовців. При цьому головними чинниками високої захворюваності військовослужбовців строкової служби визначені: високий (1026 випадків захворювань на 1000 осіб) рівень загальної патологічної ураженості призовників; незадовільне матеріально-побутове забезпечення військовослужбовців (15% проб води не відповідали вимогам ГОСТу за бактеріологічними показниками, 12% казармених приміщень не відповідали санітарно-гігієнічним нормам); організаційні недоліки у визначенні ролі й місця військово-медичної служби ВР України в загальній системі збереження та зміцнення здоров’я військовослужбовців.

Найвищий рівень захворюваності був у солдатів Будівельних військ (1834), при призові яких існують нижчі вимоги до стану здоров’я, і військовослужбовців Війського-Морських сил (1722,7) із найнесприятливішими санітарно-гігієнічними умовами роботи).

Встановлено, що на першому місці в структурі загальної захворюваності солдатів та офіцерів були інфекційні та паразитарні хвороби (37,6 і 54,3%), на другому місці серед солдатів — хвороби шкіри й підшкірної клітковини (21,8%), серед офіцерів — хвороби нервової системи та органів (чуття) (8,4%) при найвищій загальній захворюваності офіцерського складу у військах Протиповітряної оборони.

Результати досліджень засвідчили також неефективне використання наявних ресурсів медичної служби, ...неадекватність амбулаторної допомоги, що підтверджувалося погіршенням обсягу та якості медичного забезпечення військовослужбовців».

«Частини та заклади військово-медичної служби ВР України як елементи системи охорони здоров’я, побудовані за старою функціонально-організаційною структурою колишньої Радянської Армії, за умов суверенної України виявилися неадекватними зростаючим потребам охорони здоров’я та медичного забезпечення військових, особливо строкової служби, загальна захворюваність яких у досліджуваний період не мала тенденції до зниження й перебувала на досить високому рівні (1157,4 на 1000 осіб).

На відміну від лікарень Міністерства охорони здоров’я, де керівники цих закладів розпоряджаються бюджетом, начальники військових госпіталів ніколи не знали розміру й структури бюджету. Значна частина матеріальних засобів закупається централізовано й надходить до лікувальних закладів за нерозціненими накладними. Замість бухгалтерського обліку здійснюється неповний облік матеріальних коштів; розмір і структура бюджету нерідко обумовлені
суб’єктивними чинниками; нормативна база охорони здоров’я відсутня. При наявній системі фінансування неможливо визначити оптимальну структуру бюджету, істотно впливати на противитратні механізми».

М.Волкодав: «Рішення про притягнення мене до суду, відповідно до чинної практики, узгоджувалося з Міністерством оборони і посадовими особами військової юстиції. Генералів судять нечасто. Я глибоко переконаний, що безпосередньою причиною такого рішення були мої публікації у відомчих засобах масової інформації «Народна армія», «Наука й оборона». Метою публікацій була спроба привернути увагу керівників усіх рівнів до необхідності функціонально-структурних змін в організації охорони здоров’я та забезпеченні боєздатності військовослужбовців. І єдиним способом змусити мене відмовитися від поглядів на структурну реорганізацію військово-медичної служби є звільнення зі Збройних сил України у зв’язку зі «скоєним посадовим злочином».

Незабаром справу розглядатиме Військова колегія Верховного суду. І на нього М.Волкодав покладає останню надію.