Нема такого закону, який був би хороший для всіх.
Катон Старший, римський письменник і державний діяч
Не помиляється той, хто каже, що за своєю природою влада статична: для того, щоб вона почала рухатися, її необхідно підштовхнути. Вітчизняне судочинство також дуже довго перебувало в спокої. Виповнюється майже три місяці по тому, як набрав чинності Закон «Про судоустрій і статус суддів». Та замість того щоб розкручувати маховик судової реформи, його авторам доводиться відбивати численні атаки противників змін.
Причому це вже не внутрішньополітичні баталії, чия мета применшити значення новацій, переважна більшість яких вистраждана українським суспільством: чесними юристами, некорумпованими суддями і громадянами, котрі стикалися із судовою практикою. На превеликий жаль, маємо справу з давньою традицією вітчизняної опозиції: виходячи з вузькополітичних інтересів, змальовувати чорною фарбою будь-які дії чинної влади. І не лише вдома, а й за кордоном.
Останніми днями зусібіч лунає, ніби Венеціанська комісія у своєму висновку на закон №2253-VI піддала остракізму замалим не всі його положення. Спробую аргументовано показати загалу, що це не вся правда.
Отже, висновок Венеціанської комісії можна умовно поділити на три частини: те, із чим нас привітали європейські експерти; те, до чого висловлено слушні зауваження; те, що порушує природу нашого чинного законодавства.
Експерти зазначили: під час доопрацювання закону ми врахували рекомендації щодо здійснення правосуддя, зокрема, на основі положень міжнародного права.
Нас щиро привітали із запровадженням автоматизованої системи документообігу, що передусім зробить прозорішим механізм розподілу справ між суддями. Зауважили, що в законі посилено незалежність судової гілки влади шляхом надання Вищій раді юстиції повноважень призначати суддів на всі адміністративні посади, крім Верховного суду.
Прозорою і справедливою названо процедуру призначення на посаду суддів, схвалено організацію підготовки суддів у самій судовій системі. До прогресивних віднесли той факт, що саме закон визначає вичерпний перелік документів, які вимагаються від кандидата на посаду судді. Європейці схвалили і те, що ми звузили повноваження Верховної Ради щодо обрання суддів безстроково.
Визнано також, що скасування військових судів є незаперечним позитивним моментом у реформуванні судової системи, як і ліквідація територіальних кваліфікаційних комісій суддів. Венеціанська комісія назвала істотним досягненням запровадження підзвітності Державної судової адміністрації з’їзду суддів країни.
Зрозуміло, було висловлено і низку зауважень. Приміром, нам дорікають, що юрисдикція Верховного суду обмежується питаннями, пов’язаними з неоднаковим застосуванням лише норм матеріального права. А тим часом це питання дискусійне, оскільки розширення повноважень ВСУ може призвести до повернення ситуації, коли ми мали фактично дві касаційні інстанції, як це донедавна було, приміром, у справах адміністративного та господарського судочинства.
Ще одне суперечливе зауваження: сторони не мають прямого доступу до Верховного суду. Нам рекомендують забезпечити такий доступ у справах про порушення Україною міжнародних зобов’язань, і з цим можна погодитися. Але слід зазначити, що раніше, коли рішення про прийняття до розгляду тієї чи іншої справи приймалося безпосередньо суддями ВСУ, важко було зрозуміти, якими мотивами вони керувалися, крім особистих уподобань.
Щодо обмеження недоторканності суддів, то, знов-таки, згадаємо наші реалії. Сьогодні ще важко повністю виключити можливий тиск на суддів з боку владних структур.
Погоджуюся, що слід привести склад Вищої ради юстиції у відповідність до міжнародних стандартів. Нам слушно рекомендують, щоб більшість, чи принаймні половина членів цієї ради, була суддями, обраними власне суддями через відповідні органи суддівського самоврядування.
Справді, можна критикувати повноваження ВРЮ щодо призначення голів судів та їхніх заступників, поки її діяльність не приведено у відповідність до європейських стандартів. Хоча зауважу, що чинний закон дає їй це право з конкретним обмеженням: такі призначення здійснюються лише за поданням відповідної ради суддів.
Маємо взяти до уваги і в майбутньому переглянути відповідну норму закону на предмет порушення принципу поділу гілок влади через наявність представника міністра юстиції у Вищій кваліфікаційній комісії.
З огляду на викладене, допитливий читач сам може дати відповідь на запитання: «Чи справді Венеціанська комісія піддала «нищівній» критиці Закон «Про судоустрій і статус суддів?»