У статті 127 Конституції України зазначено: «Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності». Це одна з наріжних позицій, що створює передумови для того, аби суддя міг бути справді незалежним. Та жодний закон не може змусити бути незалежним того, хто сам цього не прагне, оскільки залежність приносить суттєвіші дивіденди.
Теперішні вибори продемонстрували, що суддям також властиві політичні амбіції і вони зовсім не здатні боротися з цим. Представники третьої влади є у багатьох списках. От і голова Верховного суду України Віталій Маляренко пішов у відпустку, формально залишивши «контору» на своїх заступників. Мабуть, якби він сказав прилюдно, що «політиків нам не треба», як це безапеляційно заявлялося в період непримиренної боротьби за крісло голови Верховного суду, із натяком на головного конкурента Василя Онопенка, сьогодні судді не поспішали б прикрашати собою списки різних політичних сил поки не підуть у відставку. Та якщо сам В.Маляренко у списку — хто ж насмілиться дорікнути іншим?
По-людськи можна зрозуміти голову суду, який вже цієї осені відсвяткує ювілей, згідно з законом, «несумісний» із посадою, яку він обіймає. Треба думати про майбутнє. Тому сьогодні почесний п’ятий номер у списку Народного блоку Литвина має щільний робочий графік, розриваючись між передвиборними клопотами і робочим місцем, адже відпустка справжньому трудоголіку, ясна річ, на заваді не стане. І на серці неспокійно, чи все там гаразд у відсутності не начальника, звичайно, у суддів начальника бути не може, але першого серед рівних.
А там справді не все гаразд. Не тільки в кулуарних розмовах, а й навіть в офіційному документі — постанові розширеного засідання президії Верховного суду України констатується загальновідомий факт: «У судовій системі, зокрема й у Верховному суді, поглиблюються кризові явища». Та навіть це дуже відверте, як для суддів, формулювання — насправді евфемізм. Оскільки кризою можна назвати ситуацію у Верховному суді, який у буквальному значенні завалений матеріалами справ, у контексті чого запозичений із Заходу термін «доцільні терміни розгляду справ» стосовно вітчизняного судочинства вже навіть не смішить. Обізнані із ситуацією на периферії чудово розуміють, що про кризу судової системи говорити взагалі недоречно, оскільки питання самого існування судової системи видається дуже суперечливим.
Проте повернімося до Верховного суду, будівлі якого незабаром, мабуть, будуть поховані під завалами справ, не розглянутих ні в доцільні, ні в недоцільні, ні в анекдотичні терміни. І це — лише одна з безлічі наболілих проблем. Протягом ось уже п’яти років не вирішується питання щодо зменшення навантаження на Верховний суд України, пов’язаного з касаційними перевірками судових рішень місцевих суддів, що набрали чинності, і процедурою допуску скарг до касаційного розгляду. В останні роки Верховний суд працює в умовах наднавантажень. Станом на 1 січня 2006 року нерозглянутими залишилися понад 40 тисяч справ.
Далеко не вичерпним, але показовим штрихом, що характеризує цю проблему, є рішення Європейського суду з прав людини. В одній зі справ «Лещенко і Толюпа проти України» розгляд вітчизняними судами цивільного позову про компенсацію заподіяної шкоди розпочався 1993 року, а закінчився винесенням постанови Верховним судом 2003 року. Європейський суд зазначив, що основною причиною тяганини було кількаразове відправлення справи на новий розгляд. У іншій справі суди виносили рішення більше п’яти років, але так і не дійшли остаточного висновку — розгляд справи не було завершено. Ще в одній справі — про розподіл спадщини — розгляд позову розпочався у травні 1997 року, а на момент винесення рішення Євросудом у 2005-му справа все ще перебувала в суді першої інстанції, у районному суді м. Дніпродзержинська. При тому, що рішення суду першої інстанції двічі скасовувалося Апеляційним судом Дніпропетровської області, і справу відправляли на новий розгляд.
Станом на січень шість справ, програних державою Україна своїм громадянам стосовно порушення права особи на розгляд її справи судом протягом розумного терміну, обійдуться бюджету у 38 тисяч євро. Такою є сума компенсації, стягнена з України за порушення прав заявників у цих справах. І це — далеко не найбільша втрата нашої держави та її громадян у даному контексті...
Так, від однієї людини не залежить і не може залежати якісне функціонування цілої гілки влади. Та навіть якщо припустити, що єдина мета, з якою В.Маляренко іде в політику — здобуття втраченої і багаторазово оплаканої законодавчої ініціативи, прагнення впливати на прийняття законів з метою відродження судової системи, це наївно. Адже жоден депутат і навіть група народних обранців не зрівняється за своїм реальним впливом на стан справ у судах із головою Верховного суду. Наголосимо — на стан справ у судовій системі, а не тільки на рішення в окремих справах. Відсутність законодавчої ініціативи насправді — не така вже й нерозв’язна проблема для вітчизняної Феміди, яка вершить долі всіх і вся. І, зрештою, традиційно має у законодавчому органі в найкращому розумінні цього слова «своїх людей», яким близькі наболілі проблеми третьої влади.
Ситуація з невизначеним становищем першої особи Верховного суду легко може затягнутися до осені. До чого це призведе, побачимо. Однак те, що це стане одним із низки важливих чинників, які зумовлять вихід судової системи зі стану кризи та перехід у стан колапсу, особливих сумнівів не викликає.
Вже цього року Європейський суд із прав людини зобов’язав Україну виплатити 11 українцям 13 607 тис. євро за тривале невиконання рішень українських судів у їхніх справах. Такі рішення були прийняті у чотирьох справах. Ще в одній справі («Берестовий проти України») Європейський суд визнав порушення прав заявника, проте не задовольнив його прохання про відшкодування збитку. Всі заявники скаржилися на тривале невиконання різних судових рішень, відповідно до яких їм мали виплатити компенсації.
Дехто з них також скаржився на порушення його права на власність, а також права на ефективний засіб судового захисту. Зокрема Європейський суд зобов’язав Україну виплатити жителю Чернігова Леонідові Гапоненку 2 тис. євро як компенсацію нематеріальної шкоди. Крім цього, суд зобов’язав Україну виплатити компенсацію за нематеріальну шкоду і понесені витрати сімом жителям Чернігівської області в сумі 9 тис. євро, жителю Херсонської області — 1,8 тис. євро.