Українська Феміда відзначилася черговим неоднозначним рішенням. Головний обвинувач Бориса Колеснікова, його тезко Борис Пенчук, отримав вісім років із конфіскацією за статтями «вимагання» і «завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину». Суворість вироку, винесеного Ворошиловським районним судом м.Донецька, дає підстави говорити про те, що в даному випадку йдеться про персональну вендету. Тим паче що відтоді, як Колесніков залишив стіни Лук’янівського СІЗО, народний депутат не втомлювався повторювати, що видавець скандально відомої книжки «Донецкая мафия» відповість за все. І за всією суворістю закону.
Для нас же більш важливим є той факт, що деякі деталі цієї справи дозволяють дійти сумного висновку: українське правосуддя анітрохи не змінилося. У правоохоронній системі не побільшало професіоналізму, але залишилася готовність виносити рішення, які підходять під визначення «політичне замовлення». Так, серед українських громадян трапляються люди, не схильні прощати кривдників або ладні заради особистих амбіцій підставити ближнього свого. Але найбільше пригнічує те, що відомство пана Луценка часом займає позицію не об’єктивного арбітра, який визначає міру законності діянь «маленьких українців», а виступає швидше в ролі бюро послуг.
Обидві сторони демонструють готовність до подальшої боротьби на юридичних фронтах. «Крапку ставити у справі, напевно, рано. До цього часу не притягнуто до кримінальної відповідальності слідчого Шевцова (ГУБОЗ МВС України. — Є.Ш.), який затримував Колеснікова, слідчого Руденка, котрий висував обвинувачення і котрий сьогодні продовжує чомусь працювати у прокуратурі Київської області. Не вирішене питання про відповідальність того «великого» політичного діяча, який із парламентської трибуни кричав про відірвані ноги», — заявив одразу після оголошення вироку представник «біло-синього» нардепа Андрій Федур. Політичним діячем, нагадаємо, був міністр МВС Юрій Луценко. Крім цього, Партія регіонів також зробила офіційну заяву, в якій поставила вимогу притягти до відповідальності замовників фальсифікації, а не «слухняну маріонетку» Б.Пенчука.
Його адвокат Олександр Плохотнюк уже заявив про намір оскаржити вирок своєму підзахисному. «Рішення суду було прийнято без урахування висновків наукової експертизи, яка була проведена в інституті імені Корецького і доводила абсурдність обвинувачення Бориса Пенчука. Воно не враховувало також інших матеріалів, які були надані нами. Цим документам навіть не дали ніяких оцінок. Тому для того, щоб говорити про об’єктивність рішення Ворошиловського суду, немає жодних підстав», — вважає адвокат Бориса Пенчука.
Перебіг тривалого й скандального протистояння двох Борисів наше видання висвітлювало досить докладно. Коротенько нагадаємо основні етапи цієї історії.
Голову Донецької облради і за сумісництвом очільника регіональної організації ПР Бориса Колеснікова було затримано 6 квітня 2005 року за обвинуваченням у вимаганні. Його обвинувач Борис Пенчук стверджував, що восени 2002 року регіонал зі своїми компаньйонами погрозами і шантажем змусив його з батьком, Володимиром Пенчуком, продати «за безцінь» пакет акцій торговельного центру «Білий лебідь», який належав їм. Як доказ Пенчук — це випливає з винесеного вироку — надав свої пояснення та диктофонну касету, на якій нібито записано одну з розмов із погрозами.
Як відомо, справа проти Колеснікова розвалилася, і через чотири місяці регіонал благополучно вийшов на волю. Проте від самого початку цей інцидент став приводом для політичних заяв. Активісти та функціонери Партії регіонів організували масштабний рух «Свободу Борису Колеснікову!», видаючи свого однопартійця за жертву режиму. Перемігши на виборах 2004 року, команда Віктора Ющенка, навпаки, розпіарила затримання Колеснікова як реалізацію свого передвиборного гасла «Бандитам — тюрми!».
Сам Борис Пенчук на якийсь час зажив слави безкомпромісного борця з корупцією і на хвилі цієї слави намагався пройти в парламент за списками партії «Пора». Він також заснував фонд «Антикорупція» і випустив відносно невеликим накладом (5 тис. примірників) книжку «Донецкая мафия», активно розрекламовану як безпрецедентну історію істинного життєвого шляху хазяїв Донбасу. Насправді книжка є доволі цікавою, але відверто сирою компіляцією матеріалів низки документальних досліджень про бурхливі 90-ті роки на Донбасі та журналістських матеріалів про гучні справи на кшталт «справи Вередюка», справи про загибель Брагіна або «справи Александрова».
У вересні 2006 року видавець «Донецкой мафии» опинився в епіцентрі скандалу, пов’язаного з книжкою. Апеляційний суд Донецької області визнав Б.Пенчука плагіатором за позовом одного з авторів-документалістів, чиї матеріали були використані в «Донецкой мафии».
У цей час журналіст Сергій Кузін, чиє ім’я значиться на обкладинці як ім’я автора, заявив, що книжку видано без його згоди та відома і що виданий текст — лише робочий матеріал. Крім того, в інтерв’ю одному з донецьких видань ошуканий автор описав неоднозначний фрагмент своїх стосунків із Борисом Пенчуком: «На нашій зустрічі були присутні представники політради партії «Пора». І тут Борис Пенчук запропонував мені продати права на книжку «Донецкая мафия» Партії регіонів за 11 млн. доларів. Я запитую — чим він керується? Він каже, що вони ж у парламенті депутатів купують, а книжка становить для них набагато більшу небезпеку... При цьому керівники «Пори» схвально кивали головами. Він навіть дав мені телефон і сказав, щоб я відразу телефонував Колеснікову, призначав зустріч».
Ще через рік, у жовтні 2007-го, Б.Пенчук раптом відмовився від своїх обвинувачень на адресу Б.Колеснікова і почав казати, що він два роки брехав під тиском... міністра МВС Юрія Луценка! «Треба нарешті визнати, що навесні 2005 року в Києві у складі МВС було практично сформоване «злочинне угруповання нового типу». Це угруповання вирізнялося особливим цинізмом, безтурботністю, непідконтрольністю (відсутністю замовників) і... професіоналізмом. Основу цієї групи складали офіцери. Керував групою Юрій Луценко. Судячи з усього, Ю.Луценко вже тоді чудово зрозумів усі можливості, які особисто йому надавала посада міністра внутрішніх справ», — заявив в одному зі своїх прес-релізів екс-обвинувач Б.Колеснікова.
У підсумку бурхлива, але коротка кар’єра Бориса Пенчука закінчилася на лаві підсудних. Проте у вироку залишилися деякі нестиковки, і ці дрібні неясності формують досить безсторонню думку про українське правосуддя.
По-перше, у справі залишилася якась «невстановлена особа», у змові з якою нібито діяв Борис Пенчук. Ця «особа» поводилася не менш активно, ніж засуджений «правозахисник». Невідомий герой устиг дати показання проти Б.Колеснікова, подати проти нардепа цивільний позов, написати пояснення... і при цьому залишитися «невстановленою особою». Хоча кожний, хто мав справу з правоохоронними органами, чудово знає, що в міліції спочатку вимагають паспорт, а потім уже починають розмови на будь-які теми.
Єдиний варіант, коли можна було б ужити таке формулювання, — якби особа повідомила про себе певні відомості, які згодом виявилися б помилковими. Але офіційно цього не було визнано. Навіщо? Так зручніше — доки матеріали, як зазначено у вироку, «виділено в окреме провадження», призначити невстановленою особою можна кого завгодно.
Мало того, багатосторінкова розповідь про наповнену подіями історію стосунків опонентів наочно показує, як насправді просто було встановити істину й наскільки «прозоро» працює рідна міліція. Миттєво знайшлися всі учасники тієї самої угоди з купівлею-продажем акцій, які підтвердили відсутність тиску чи погроз. Знайшлися гроші, нібито недоплачені за торговельний центр «Білий лебідь». Та й касета якось несподівано виявилася фальшивкою...
Істина, скоріш за все, десь посередині. Я не насмілюся наполягати на тому, що немає ніякої «донецької мафії». Однак, оперуючи сухими рядками судових рішень, доводиться говорити обережно: існування цього явища офіційно не підтверджено.
А в справі «Пенчук проти Колеснікова» не можна поки що робити жодних висновків. Так, на сьогодні Б.Колеснікова повністю виправдано, а Б.Пенчука засуджено. Але, з іншого боку, видавця «Донецкой мафии» засуджено Ворошиловським судом Донецька, який «завдяки» деяким своїм неоднозначним рішенням зажив слави, подібної до репутації Басманного суду м. Москви або Печерського суду в Києві. Цей самий суд, нагадаємо, виправдав «чорного трансплантолога» Міхаеля Зіса, а українські націоналісти так і не змогли домогтися від тутешніх суддів скасування рішень муніципальної влади про «регіональний статус російської мови».
В усій цій історії залишається відчуття «половинчастості» рішень, які породжують риторичні запитання. Наприклад, чому панам правоохоронцям дозволено уперто робити вигляд, що вони ніяк не причетні до всіх цих фальсифікацій? Заяви про «замовників фальсифікації» ми поки що залишимо на совісті політиків, натомість запитаємо: для чого писалася стаття про «злочинне недбальство», якщо навіть у такій резонансній справі всі співробітники, які «прокололися», залишилися при своїх погонах? Де, як і коли міністр внутрішніх справ відповість за «відірвані ноги» та інші бездоказові обвинувачення, використані в передвиборній демагогії? Усі ці запитання ми ставимо сподіваючись, що колись усе-таки отримаємо відповіді.