13 листопада 2000 р. на залізничному вокзалі м.Тернополя за кілька хвилин до відправлення потяга Будапешт—Москва було затримано групу пасажирів. У метушні ніхто не звернув увагу, чому молоді люди, раптово оточені кількома міцними хлопцями, спішно залишили перон — спецпідрозділ обласного УБОЗ діяв чітко та швидко. Одна з затриманих спробувала було обуритися, та відразу присмирніла, помітивши, як зіщулився Юрій Смирнов (відомий ще як «просто Саша», а за підробленим паспортом — П.В.Мізерний), який супроводжував їх. Четверта з компанії, молоденька, дуже симпатична дівчина теж явно занервувала. І було чого.
У свої 16 років Катюша Матвіюк (за підробленим паспортом — Інеса Бушуєва) пізнала всі принади життя. Кар’єра повії піднесла її майже на позахмарні висоти грошових доходів, коли зненацька на обрії (точніше, поруч із фігурою сутенерші) з’явився Юрій. Бувала душа злочинця з непогашеною судимістю здригнулася. Він викупив Катю, пообіцявши дістати інший «товар». Так склався тандем вербувальника та гінця Смирнова й Матвіюк.
Коли чотирьом мандрівницям загалом намалювали перспективи їх «працевлаштування» у Москві, бажання працювати в дівчат явно зникло, тим паче, що вони проходили свідками в справі про торгівлю людьми (ст.124.1 КК України). Прокурор Тернополя Володимир Псарюк, який виступив у судовому розгляді в ролі державного обвинувача, у розмові підкреслив, що за останні кілька років за даною статтею в Україні було порушено близько 20 кримінальних справ. Та лише дев’ять із них дійшли до розгляду в суді. І лише Тернопільський міський суд притяг обвинувачуваних до тюремного ув’язнення.
— Те, що Смирнов і Матвіюк були членами міжнародного злочинного синдикату, — розповів старший слідчий Тернопільської міської прокуратури Володимир Яхван, — стало зрозуміло на першому ж допиті. Синдикат мав досить розгалужену структуру з чітко визначеними функціями: вербувальник — гонець — сутенер. Вони були прекрасно поінформовані про дії правоохоронних органів: коли група увірвалася в одну з квартир за вказаною однією з потерпілих адресою, та виявилася порожньою, але не покинутою поспіхом, ніщо не нагадувало про її колишніх наймачів.
Недарма проституція займає другу сходинку у світі по прибутковості: при мінімальних капвкладеннях власник отримує максимальні доходи практично без ризику прогоріти. Діяли вербувальники зовсім просто. За словами самого обвинувачуваного Смирнова, за п’ять років він відправив до Москви не одну сотню «посилок» — дівчат. Без жодного проколу й провалу! Вихваляючись, у суді він заявив, що має валютні рахунки за кордоном, квартиру й навіть власну справу в Москві, прекрасний автомобіль. І все це завдяки дурним «хохлушкам».
Механізм пересилки був гранично простий. Приїхавши в одне з названих міст, Смирнов наймав у центрі квартиру з телефоном і давав у кількох рекламних газетах оголошення приблизно такого змісту: «Робота в Москві, зарплата —$200—400 на місяць. Молоді дівчата віком від 18 до 25 років! Від вас потрібна лише врода й бажання працювати». Вперше зустрічалися де-небудь у людному місці — оцінювали зовнішність «товару», заодно розповідали побрехеньки про роботу на фабриці з розфасовки чаю чи офіціанткою в одному з барів, ресторанів, кафе. Юрій—Олександр відрекомендовувався власником цілої мережі торговельних закладів, говорив, що дівчат з України вирішив запросити, оскільки багато чув про дешеву робсилу, працьовитість... і тому, що сам зацікавлений у нелегалах. «Податки вже надто високі виставила нам держава», — зажурено хитав головою новоспечений бізнесмен.
Психологічно спрацьовувало безвідмовно: у жертви розсіювалися останні підозри і, якщо вона проходила випробування «на фасад», при наступній зустрічі спокійно віддавала паспорт і проходила інструктаж. Юрій і Катя працювали, в основному, поодинці, всі разом могли зібратися вже на вокзалі, перед відправленням. Тут жінкам повертали паспорти й придбані авансом у рахунок майбутньої зарплати проїзні документи, знову інструктували, як поводитися у вагоні, під час митного огляду, повідомляли прикмети зустрічаючих.
На Київському вокзалі в Москві їх зустрічала Наташка («Птах»), без зайвих слів забирала паспорти і на таксі везла на квартиру, перетворену на кшталт робочого гуртожитку. Отут утомленим гостям повідомляли, що Саша їх продав по 100 «баксів» за душу, коли вони відпрацюють ці гроші, зможуть розпочати працювати на себе, хоча без сутенера повії навіть до краю тротуару підійти не дадуть — кожний метр у столиці давно вже поділений, не те що мікрорайон. Усюди своя такса й правила. Дівчат віддавали клієнту не менше ніж за 50 «зелених», робоча ніч триває доти, поки є попит. Залежно від категорії, наші Роксолани вишиковуються в шеренги, у центрі, біля пивбарів, на трасах.
Приміром, справжню Інесу Бушуєву, чиїм паспортом не побоялася скористатися юна Катя, після кількох місяців «експлуатації» відправили обслуговувати далекобійників. Поїхати заробити в російський стольний град студентку Інгулецького технікуму підбила подружка. Без докорів совісті та познайомила сироту з «потрібними людьми», посадивши Інесу в авто з трьома мужиками. Потім була досить крута, занадто весела ніч, а вранці майбутнього педагога повідомили, що тепер вона має поїхати в Москву, там їй повернуть усі документи. Майже рік Інеса вважалася зниклою без вісти.
У ході розслідування додому, в Україну, вдалося повернути лише десять жінок, доля багатьох інших залишається невідомою.