Визнання документів, виданих на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) Російською Федерацією або її проксі-формуваннями, означало б легітимацію влади Росії на цих територіях. Така втрата суверенітету не лише була б антиконституційною з погляду українського законодавства, а й продемонструвала б загарбникам в усьому світі поблажливість європейської країни до ворога.
Водночас у статті 3 Конституції України зазначено, що життя людини, її честь та гідність є найвищою соціальною цінністю нашої держави. Ця гуманістична норма в перекладі з «юридичної» означає, що держава та її органи у своїй діяльності зобов’язані насамперед орієнтуватися на збереження людського життя та гідності. А тому Україна як держава не ігнорує потреб своїх громадян, які перебувають на окупованих територіях або повернулися з них, беручи до уваги певні документи, отримання яких було екзистенційним питанням виживання.
Тож які документи, видані на тимчасово окупованих територіях, і за яких обставин визнає Україна та що мають робити громадяни для їх ратифікації органами державної влади?
Насамперед варто визначити, які території є окупованими. Відповідно до чинного законодавства, перелік окупованих територій затверджує Мінреінтеграції за погодженням із Міністерством оборони на підставі пропозицій відповідних обласних і Київської міської військових адміністрацій. Цей перелік є у відкритому доступі та періодично оновлюється.
Отже, окуповані території — це ті, де тривають активні бойові дії або ті, що частково або повністю не перебувають під контролем України.
Варто зазначити, що 27 березня 2014 року ООН не визнав проведення референдуму в Криму, засудивши окупацію території суверенної держави Україна, а на підставі резолюції Генеральної асамблеї ООН від 19 грудня 2016 року Російську Федерацію визнано державою-окупантом та на неї покладено обов’язки щодо забезпечення гуманітарних потреб населення на окупованих територіях.
Особливості правового статусу громадян на цих територіях встановлено законодавством України. Передбачено зміни територіальної підсудності справ судів, розташованих у районі проведення антитерористичної операції, а також визначено гарантії дотримання прав, свобод і законних інтересів населення на ТОТ як основу гуманітарної, соціальної та економічної політики. Також ідеться про права та свободи внутрішньо переміщених осіб.
Постає питання: як можуть бути дотримані права та інтереси громадян, якщо після виїзду з окупованих територій останні не зможуть довести навіть факт народження дитини, оскільки Україна не мала б визнавати видане на ТОТ свідоцтво про народження?
За загальним правилом, згідно із Законом України від 18 січня 2018 року, діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації РФ у Донецькій та Луганській областях суперечить нормам міжнародного права, є незаконною. Тому будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків.
Та очевидно, що такі питання балансу між національними інтересами держави та індивідуальними правами її громадян в умовах збройного конфлікту досліджувались і до війни в Україні. 1971 року Міжнародний суд ООН сформував так звані намібійські винятки. Це принцип міжнародного права, згідно з яким суди мають брати до уваги документи, видані окупаційною владою, якщо нехтування ними спричинить серйозні порушення або обмеження прав громадян.
Європейський суд з прав людини розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туреччини», «Кіпр проти Туреччини» та «Мозер проти Республіки Молдова та Росії» ЄСПЛ зазначає, що «зобов’язання ігнорувати, не брати до уваги дії наявних de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеке від абсолютного. Для людей, які проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити стерпнішим і захищенішим фактичною владою, включно з судами; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають стосунок до зазначеного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, зокрема й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, які проживають на цій території, всіх прав щоразу, коли їх обговорюють у міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».
Отже, за загальним правилом, влада не визнає документів, виданих окупаційними органами, крім тих, невизнання яких призводить до серйозних порушень або обмежень прав громадян (якщо таке визнання істотно не порушує національних інтересів держави). Тобто, наприклад, документи, що підтверджують реєстрації народжень, смертей і шлюбів на окупованих територіях, Україна визнаватиме.
Ці принципи не залишилися виключно в книжках і деклараціях європейських органів. Перше судове рішення в Україні, в якому було використано «намібійські винятки» для державної реєстрації актів цивільного стану на тимчасово окупованих територіях України, було ухвалено 20 серпня 2015 року Попаснянським районним судом Луганської області у справі про визнання свідоцтва про смерть.
Міністр юстиції України Денис Малюська також зазначив, що для розвитку «намібійських винятків», сформульованих Міжнародним судом ООН і розвинутих у практиці ЄСПЛ, уряд запровадив механізм підтвердження автентичності медичних довідок, виданих на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей відповідними закладами охорони здоров’я та судово-медичними установами. Ключовий принцип «намібійських винятків» полягає в тому, що для захисту невід’ємних прав людини врахування окремих документів, виданих окупаційною владою, є допустимим.
Далеко не так лояльно українська Феміда та державні органи ставляться до операцій із нерухомістю на тимчасово окупованих територіях.
У питаннях визнання права власності українських громадян на нерухоме майно, придбане чи отримане до окупації, проблем не виникає. Держава визнає, що через окупацію фактично втрачено можливість розпоряджатися цим майном, проте не заперечує права власності.
Водночас якщо громадянин продає своє майно на окупованих територіях і має єдине бажання — отримати за нього хоч якісь гроші, то і продавець, і покупець у такому разі мають розуміти: будь-яка угода, укладена на окупованій території та посвідчена окупаційними органами нотаріату, є нікчемною.
Отже, держава визнає права на нерухомість і операції з нерухомістю, здійснені до окупації території з дотриманням чинного законодавства. Водночас будь-які договори, що їх, наприклад, могли б надати окупанти на підтвердження купівлі/продажу майна, що перебуває у власності внутрішньо переміщених осіб, будуть лише папірцями.
Така позиція держави цілком раціонально балансує між збереженням індивідуального права на власність та національними інтересами щодо нелегітимації окупаційної влади.
Набагато менш однозначною й навіть контроверсійною є позиція держави щодо визнання освітніх документів на окупованих територіях. Очевидно, що сучасна освіта складається не лише з умовно «аполітичних» точних наук, а й із правознавства, захисту України (або іноземних аналогів цього предмету), літератури, державної мови, позанавчальних активностей, а головне — з національної та світової історії. Не потребує пояснення скепсис щодо вмісту шкільних або інших освітніх програм на ТОТ, а тому очевидно, що Україна не мала б визнавати документи квазіформувань «ЛНР/ДНР» про здобуття освіти.
Водночас в Україні наразі чинним є Закон «Про визнання результатів навчання осіб, які проживали на тимчасово окупованій території України», згідно з яким документи таки визнаються! Проте, зауважимо, лише частково. Так, діти, які отримали свідоцтво про базову загальну освіту на ТОТ і хочуть продовжувати навчання вже в українській школі, мають, попередньо звернувшись до контактних центрів, скласти два іспити і пройти процедуру визнання результатів навчання.
Ба більше, Закон визнає результати вищої освіти (в обсязі не більш як 75%). Тобто з дипломом, виданим у Донецьку після 2014 року, працевлаштуватись одразу не вийде, доведеться щонайменше рік навчатися в іншому виші. На другому (магістерському) рівні документи про здобуття освіти не визнаються взагалі, крім освітніх програм підготовки магістрів медичного, фармацевтичного та ветеринарного спрямування. Тобто гіпотетично десь в Україні може працювати лікар, який навчався в школі на окупованих територіях, а також здобув там ступінь спеціаліста у вищому навчальному закладі.
Автор цього закону — народний депутат України, член комітету Верховної Ради з питань освіти Роман Грищук — зазначив, що норми дозволяють визнати знання, які люди здобули, а не документи. Така заява є щонайменше контроверсійною, оскільки de facto дає змогу визнати такими, що відповідають вимогам до освіти в Україні, знання, здобуті під час навчального процесу, повністю контрольованого державою-окупантом.
Очевидно, що стимулювання молоді з окупованих територій до навчання є важливим, проте цей процес не має ставити під удар ні загальну політику держави щодо невизнання порушення свого суверенітету, ні якість спеціалістів, які після завершення навчання потрапляють в українське суспільство з правом провадити ту чи ту діяльність. Інакше ми ризикуємо побачити на посаді викладача історії особу, котра десять років навчалась у школі й університеті окупованого Донецька, а потім протягом року склала академічну різницю.
Україна є єдиною європейською державою, яка в ХХІ столітті стикнулася з проблемою підтримки сотень тисяч своїх громадян на окупованих територіях. Загалом державна політика є цілком послідовною, узгодженою зі світовою позицією щодо невизнання легітимності окупації, виданих в окупації документів або реалізованих правовідносин.
Водночас Україна докладає зусиль для збереження прав та інтересів своїх громадян без шкоди для свого суверенітету. Проте є недопрацьовані нормативно-правові акти, деякі — видані навіть після повномасштабного вторгнення, що все ж таки цієї шкоди завдають.
У таких умовах, беручи до уваги правовідносини, що зберігаються або можуть з’явитися в майбутньому між Україною та РФ, як-от обмін військовополоненими, пораненими, ексгумаційні заходи щодо повернення тіл, санкційні та репараційні обтяження тощо, подальший розвиток національної правової системи в контексті комунікації з державою-агресором та її органами на окупованих територіях має бути послідовнішим і досконалішим з погляду невизнання влади агресора.