У травні минулого року у Вінниці почали вибухати маршрутки. Тероризм перестав бути темою новин звідкись з-за кордону. Він перетворився на кошмар власних вулиць. Та, на жаль, не більше того. Навіть через рік ніхто з нас, виявляється, абсолютно не захищений від цього лиха. І насамперед законодавчо.
Дотепер ніхто не порушив питання про відповідальність влади за те, що скоїлося у Вінниці й, зрозуміло, не запитав у цієї самої влади про компенсації за втрату годувальників, близьких, просто за моральний чи матеріальний збиток. Нагадаю, що в Америці суми позовів до уряду від родичів жертв терористичної атаки 11 вересня обчислювалися десятками й сотнями мільйонів доларів. Складено «ціну» жертвам терору навіть у Росії. Не забути безупинних прес-конференцій у прямому ефірі іспанських міністрів про розслідування вибухів на вокзалі в Мадриді.
Вінничан підривали не раз. І жодної відповідної реакції влади. Мало того, у лютому керівництво прокуратури та УВС області заявило прямим текстом, що правоохоронні органи... не зможуть «через певні причини» назвати виконавців терактів. Та й осіб, що давали відповідні команди, хоча вони, мовляв, і не є таємницею для слідства.
Схоже, не настільки вже безгрунтовні наполегливі чутки, що машини з людьми у Вінниці підпалювали лише для того, щоб скомпрометувати когось із силовиків, які взяли під контроль ледь не весь помітний бізнес разом із доступом на місцевий ринок. Та так, щоб аж до Президента дійшло. Аж до його особистого втручання в стилі «Що там у вас коїться? Не можете розібратися, еп тить?!» Що й сталося. Одночасно з припиненням вибухів.
У цю версію, до речі, цілком вкладається надзвичайна наполегливість, із якою правоохоронці відхиляли саму можливість криміналу, списуючи те, що сталося, на безтурботність водіїв маршруток. Навіть виявивши в одній зі згорілих машин залишки вибухового пристрою, експерти віднесли це «господарство» на рахунок багажу якогось радіолюбителя-пасажира.
Після вибуху 6 травня в одну з міських газет прийшов анонімний лист. Його автор погрожував наступними вибухами: «Ну як? Вам сподобалося? Шість постраждалих, плюс один труп... Жертв буде набагато більше...Отже, готуйте труни, панове». Міліція передала анонімку на почеркознавчу експертизу, обмежившись коментарем, що міські психлікарні переповнені. Чергова маршрутка рвонула саме наступного дня...
Закон «Про боротьбу з тероризмом» в Україні є. Але ніяк законодавчо не закріплений статус постраждалих від терористичного акту.
У даному випадку йдеться про людей, чиї долі торішні вибухи в маршрутках розірвали навпіл: до терактів і після. До вибухів були плани, світлі мрії та чекання. Після них — дві смерті і 28 зламаних доль.
Більшості з них доведеться лікуватися все життя. Мають бути ще пластичні операції, вартість яких для середньостатистичних громадян відверто позамежна. Сьогодні всі їхні устремління зосереджені на тому, щоб хоч частково відновити здоров’я. І від кого ще, як не від держави, чекати їм допомоги й турботи — суми, необхідні на відновлення здоров’я, несумірні з зарплатами цих покалічених людей. А багато хто до того ж повноцінно працювати не зможе вже ніколи.
Та Кабінет міністрів визнати їх постраждалими внаслідок терактів відмовився. Мовляв, такого статусу в Україні взагалі немає. Оплата ж лікарняного за статтею «побутова травма», яку цим людям, не довго думаючи, і визначили причиною непрацездатності, становить «аж» 130 грн. Інакше кажучи, радійте й тому, що дають.
Ситуацію може змінити проект закону «Про реабілітацію громадян, які постраждали від терористичних актів», внесений на розгляд парламенту ще торік групою вінницьких депутатів (П.Порошенко, В.Скомаровський, Н.Одайник і М.Сокирко). Тобто міг би. Наразі «нагорі» інші проблеми.
— Відомо, чим останнім часом більше переймалися законодавці. Політична реформа, події в Мукачевому, — зітхнув один з авторів законопроекту, народний депутат України Володимир Скомаровський. — Адже будь-яка людина має бути переконана: якщо вже держава не може захистити її від тероризму, то має хоча б забезпечити її реабілітацію. Та Україна сьогодні взагалі не готова до ліквідації соціальних наслідків терактів. Всі постраждалі у Вінниці одним з перших своїх лих називають байдужість і відверте ігнорування посадовими особами їхніх проблем. Елементарні речі, що стосуються реабілітації та потребують якнайшвидшого рішення, перетворюються на нескінченний паперовий мотлох, обростають бюрократичними папками паперів. Знаєте, який пенсійний «максимум» визначили постраждалим? 160 грн. для жінки, що має дуже великий виробничий стаж. А дівчина, що була нареченою та готувалася до весілля, отримує лише 80 грн. Може вона прожити сьогодні на ці копійки з обпеченим обличчям і руками? Деяким і зовсім визначили 60—70 гривень.
Звичайно, подібна «діра» у вітчизняному законодавстві не може не шокувати. Навіть знаючи, що в Законі «Про боротьбу з тероризмом» передбачено норму, відповідно до якої Кабмін мав розробити механізм підтримки постраждалих від терористичних актів. Однак такої постанови, виявляється, немає дотепер.
Задля справедливості слід зауважити, що Кабінет міністрів України деякою мірою реабілітувався, видавши днями розпорядження про виділення 150 тис. гривень для надання допомоги 28 постраждалим і сім’ям двох загиблих унаслідок вибухів у маршрутних таксі у Вінниці, що відбулися 11 вересня 2002 року, 6 і 20 травня 2003 року. Нині питання в тому, як швидко надійдуть ці гроші. Ну і, звичайно, у подальшій долі вищезгаданого законопроекту. Тільки була б рада помилитися зі своїми сумнівами в його швидкому прийнятті й у первинному варіанті. Тобто без відстрочок-доробок, читай — скорочень.
Та, напевно, не всі пропозиції задовольнять урядових «хранителів» бюджету. Адже законопроект передбачає компенсації не лише жертвам терактів, а й постраждалим у ході так званих антитерористичних операцій. Зокрема й за межами України.