Одній громадянці В. захотілося приватизувати частину загального коридору площею 18,5 м2 «із віконним прорізом у стіні для природного освітлення міжквартирного простору». За її словами, було дозволено за певних умов передати цю частину коридору в платне користування. Державне комунальне підприємство з утримання будинків і споруд (ДКП) одного зі столичних районів, знаючи, що коридори загального користування, відповідно до законів України, в оренду не здаються, усе ж пішло назустріч громадянці В. і уклало з нею договір оренди нежитлового приміщення. Така назва документа дозволила обминути чинні закони і прислужитися прохачці.
Послуга виявилася ведмежою, бо нежитлових приміщень на поверсі, де вона купила дві квартири, узагалі немає, і В. виявилася орендарем неіснуючого об’єкта з уявними правами. Перегородивши цегляною стіною загальний коридор, який є допоміжним приміщенням, що належить сусідам, громадянка В. позбавила їх природного освітлення і змусила людей похилого віку пробиратися до своїх квартир у повній темряві.
Голова райдержадміністрації (РДА), дізнавшись про це з листа мешканців, створив комісію, щоб, ознайомившись із ситуацією на місці, та зробила об’єктивні висновки. На підставі висновків комісії глава РДА своїм розпорядженням №176 від 26.12.2000 р. скасував дозвіл на платне використання гр. В. спільного коридору і покарав винних за безвідповідальне ставлення до службових обов’язків. Інцидент здавався вичерпаним. Але громадянка В. звернулася до суду, вважаючи, що діями посадової особи порушено її права «орендаря».
Суддя (назвемо його М.), нехтуючи статтями ЦПК і постановами пленуму Верховного суду України, не підготував справи до судового розгляду й відбувся в протоколі формальними фразами — «вивчені матеріали справ ...», «визнавши підготовку справ до судового розгляду завершеною...»
Сумніваючись в об’єктивності розгляду скарги суддею, представник сусідів громадянки В. звернувся до М. із проханням включити його до складу учасників процесу в ролі третьої, зацікавленої особи на боці відповідача, щоб він міг відстоювати права свої і сусідів. Але суддя відповів: «При розгляді скарг треті особи до процесу не залучаються» (знову свавілля та обман). Намагаючись подолати такий опір судді, Є. направив йому кілька письмових заяв, у яких обгрунтовується правомірність дій голови РДА і безпідставність скарги гр. В., із проханнями захистити права людей, порушених незаконною приватизацією частини громадського коридору. Однак суддя, користуючись своїм становищем, не відповів на ці заяви, відмахнувся від «атак» настирного гр. Є. і удався до іншого прийому, що виправдав себе в обраній М. технології — затягуванні розгляду скарги гр. В.
М., щоб неодмінно задовольнити її прохання й обминути закони, направляє розгляд скарги в таке річище, яке протиправними діями дозволяло б йому досягти поставленої мети. Як він це робив, видно з тексту ухваленого судом рішення. У його мотивувальній частині, спираючись на виступ заявниці і на те, що цьому ніби не суперечила представниця відповідача, суддя констатує: умови договору 350/301 виконано в повному обсязі — оплачено оренду, а влаштування перегородки в коридорі відповідає чинним протипожежним нормам і санітарним вимогам. При цьому він посилається на листи, які цього абсолютно не підтверджують.
Все це, піднесене М. як вихідна позиція, не відповідає дійсності. Договором №350/301 влаштування стінки в коридорі не передбачалося, санепідемстанція і 1-й загін держпожежохорони району у своїх висновках № 1594 від 13.06.2000 і № 1/14к від 23.06.2000 р., наявних у справі, не допускали її спорудження; представниця відповідача у своєму виступі заявляла, що «надання в користування площ загального користування діючим законодавством не передбачене» і — «що скарга гр-ки В. не підлягає до задоволення...»
Зазначена в розгляді справи відправна «позиція» М. є примхою, побудованою на фальсифікації, і цю дію судді лише свавіллям уже не назвеш. Далі за текстом ухвали суду М., користуючись цього разу відповідями «свідків», установлює, що стінка в коридорі нікому не заважає і навіть корисна, тому прав сусідів не порушує. Тут суддя, окрім перекручування дійсності, знову дозволяє собі стверджувати, ніби права громадян установлюються не офіційними актами, а визначаються суб’єктивною думкою свідків… Після такого відкриття з галузі юриспруденції, на тій же сторінці рішення суду М. все ж визнає, що в результаті перегороджування коридору стінкою, один із сусідів, гр. В., позбавлений природного освітлення. Однак суддя не побажав рахуватися з тим, що це поширюється на всіх сусідів, оскільки вони користуються одним коридором і мають рівні права. Що в такому визнанні превалює — самовілля судді чи відсутність логіки, ганебності такого вульгарного «правосуддя» не міняє. І, нарешті, квінтесенцією такого «судового» свавілля став вихід, сформульований у рішенні суду так: «Оскільки саме з підстав порушення прав мешканців квартир — сусідів гр-ки В. було видано розпорядження № 76 від 26.12.2000 р., що не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні, суд вважає за можливе задовольнити дану скаргу В.Г.І.» (По імені та по батькові. — О.Ю.).
Така абракадабра варта того, щоб простежити за «польотом» думки М. Обгрунтовано визнаючи на стор.8 рішення суду, що права сусідів на природне освітлення порушені, він у своєму акордному висновку заявляє, ніби це не знайшло підтвердження на судовому засіданні в показаннях свідків. Такий поворот думки не підлягає здоровому глузду, оскільки права громадян від суб’єктивних думок «свідків» виникати чи припинятися не можуть.
Зіставлення викладеного з таким вердиктом суду, який виніс М., абстрагуючись при розгляді скарги гр-ки В. від законів і порушуючи присягу за всіма її вимогами, дасть підстави думати, що він учинив це, в основному, з двох причин — особливої симпатії до громадянки В. і глибокої впевненості у власній безкарності.