Цього дня він перебував в особливому настрої. Воно й зрозуміло: Новий рік нового тисячоліття зустріли, що називається, із розмахом — вино лилося рікою, виголошувалися пишномовні тости, кохана жінка (нині вже майже дружина), хитрувато примружуючи очі, загадково усміхалася: «За нове, зовсім нове життя!». А хто ж, як не вона, колишній слідчий, а нині успішний адвокат, знає ціну цієї фрази, у якій був значно глибший зміст, ніж це могло здатися присутнім.
Так, нині вже все позаду: і переїзди з місця на місце, і зміни житла, і це гидотне відчуття холодку при зустрічі на вулиці з пильним поглядом чергового «стража». В кишені лежав новенький паспорт, де на фотографії вже не заявлений у розшук Олександр Лавренін, а зовсім інша особа. Подільники? Одних уже немає, а інші далеко. Знайомі? Адже це ж не провінційний Кам’янець-Подільський, де всі знають одне одного до сьомого коліна, а Харків, вважай, друга столиця України, де для нього відкривалися небачені можливості. І будьте впевнені, він — молодий, гарний, що знає ціну життю, використає їх розумніше, ніж братуха Хмарук (царство йому небесне!). І хоча життя — штука складна і не завжди прогнозована, непорушне правило, «хто не ризикує, той не п’є шампанського», поки що не давало збоїв. Так думають багато хто, але зовсім мало хто можуть дозволити собі наплювати на всі ці нісенітниці про честь, чесність, любов до ближнього.
Сидячи за кермом свого новенького авто, Лавренін розслаблено філософствував: адже він, зрештою, не примітивний убивця. Просто в кожного повинна бути своя планка. Настав час ставати не одним із лідерів, а справжнім лідером. Для цього в нього є все — розум, спритність, хитрість...
Ці міркування, здається, трохи відволікли від дороги. Он вже й даішники жезлами махають: перевищення швидкості. Та Бог з ними, штраф — справа наживна. Його навіть потішає «інтелігентна розмова з невдачливим водієм». Знали б, кого зупиняють...
Недбало подав документи. Старший лейтенант уважно перечитав їх. А його колега, чомусь невдоволено постукавши по шині, попросив відкрити багажник. Олександр подумки усміхнувся (нічого, мовляв, цікавого для себе там не знайдете) і з виглядом пригніченого, але законослухняного громадянина вийшов із кабіни. І раптом — як грім з ясного неба! — відчув, як чіпкі сильні руки блискавичним рухом з’єднали зап’ястя сталевим браслетом: «Гру закінчено, Лавренін. Ви затримані за підозрою у розбійних нападах і вбивствах на території України й Росії». Такого розвитку подій він явно не чекав. Спочатку намагався зобразити благородне обурення: «Як ви смієте? Моє прізвище...», але співробітники Харківського УБОЗу не дали йому можливості договорити: вони в обличчя знали того, за ким полювали вже протягом тривалого часу.
Все почалося ще 1994-го. Щоправда, попервах група однодумців, яка по-діловому почала освоювати новий вид бізнесу, не вдавалася до крайніх заходів. Виготовлення, збереження і збут наркотиків і без того давав чималі прибутки. А «Одеса», тобто Ігор Хмарук, який уже побував у місцях не дуже віддалених, розумівся на цьому і зумів організувати виробництво на широку ногу. І поступово до старого арсеналу послуг, що надавала «фірма», додалися додаткові — здирства, розбої, вбивства. Бувало, звісно, що хтось із братії попадався на гачок правоохоронців, але «святе місце» довго не пустувало. І нова команда (а останнім часом до неї входили такі орли, як Юсиф, Козловський, Бернадський, Подушак і вищезгаданий Лавренін) з успіхом продовжувала почату Ігорем Вікторовичем справу. Збільшувалися прибутки, збільшувалися можливості. А гра з міліцією в «сищиків-розбійників» лише додавала азарту.
І все б нічого, якби не прикрий випадок, який дещо затьмарив цю ідилію... Звідкись не візьмися з’явилися в Кам’янці-Подільському конкуренти — якесь угруповання Степанова, в якому, як з’ясувалося, теж стволи не іржавіють та й швидкохідний «Форд-Сієрра» завжди під рукою. Так що діяти потрібно було, не зволікаючи, поки «зона впливу» не перейшла до чужих рук. «Найважливіше, — розмірковував «Одеса», — вбити відразу двох зайців: самозванців ліквідувати, а їхнім добром поживитися». На тому й порішили. І вже наступного дня вирушили до Цибулівки, де, за даними розвідки, дислокувалися «колеги». Та останніх на місці не було, й обшук хатинки не потішив: якихось три тисячі «зелених» — не бозна-що. Так що зробили засідку. І недарма. Коли на третій день утомлені від «трудів праведних» нові експропріатори вистрибнули зі своєї іномарки, хмарівці атакували їх несподіваним набігом із кущів. Конкурентів били, топтали, годували наркотиками, катували, допитуючись про «загашники», застосовуючи такі витончені знущання, які б навряд чи спали на думку навіть середньовічним інквізиторам. А наприкінці, щоб остаточно деморалізувати теплу компанію, Костецького, який спробував опиратися, холоднокровно застрілили. Але зброї, дорогоцінностей і якихось ще грошей на місці розбірки й справді не було. Тому Хмарук наказав заштовхати інших «братух» у багажник і їхати до річки. Там, зупинившись біля обриву, Фільченка і Степанова спокійно розстріляли, а Конькова, на якого не вистачило кулі у «Вальтері» (а іншу зброю «світити» не хотілося), вирішили разом із трупами завантажити у «Форд-Сієрру» і скинути з чотирнадцятиметрової висоти.
«Операцію», таким чином, можна було вважати завершеною. І хоч значних матеріальних вигод вона не принесла, але моральні... Вотчину було збережено в повному обсязі, поле для подальшої діяльності розчищено.
Хмельницькі гангстери, мабуть, навіть гадки не мали, що зекономлена на Конькові куля стане для них фатальною, тому що той, як це не дивно, не загинув, не потонув, а якимось дивом сплив на поверхню ріки, де його побачили рибалки й, витягнувши з крижаної води, надали першу допомогу. І хоча тепло вогнища врятувало від смерті, та аж ніяк не від в’язниці, це була єдина ниточка, що не тільки прискорила розслідування справи, а й дала можливість оперативникам знешкодити банду в найкоротші терміни. Кістяк угруповання через місяць постав перед судом, де кожний одержав по заслугах. Правда, Лавреніну й «Одесі» на якийсь час вдалося уникнути долі подільників. Але одного дня убозівці таки вичислили місцеперебування Хмарука...
Багатоповерховий будинок — досить людне місце. Щоб ніхто зі сторонніх не постраждав, потрібно було діяти особливо професійно. Тому до складу опергрупи ввійшли найдосвідченіші — майори міліції В.Мишко, В.Мазяр, капітан міліції А.Онищук, співробітники відділення швидкого реагування УБОЗу молодші сержанти Д.Мадич та А.Ткачук. Оточення і захоплення злочинця було блискавичним, але останній, усвідомлюючи, що йому «світить» вища міра покарання (яку тоді ще не було скасовано), вистрілив собі у скроню. Так закінчилася безславна кар’єра хмельницького супермена...
У глибині душі Лавренін навіть зрадів такому повороту подій. По-перше, він єдиний, кого не впіймали. По-друге, в «загашнику» залишився цілий арсенал зброї. По-третє, із других ролей він міг перейти на чільні. До того ж є з кого формувати свій полк: хоча б колишні однокурсники по індустріальному технікуму Терещенко, Лапузін, Шевчук, «другани» останнього Гусаков і Стасюк, брат дружини Алексєєв. Та й мало хто ще підвернеться? Головне — правильний розподіл функцій, дисципліна, беззастережна покора йому, натхненнику й організатору, який багато чого навчився за ці роки і знає, як втілити мрії в реальність. От тільки б менти заспокоїлися. А на світі є ще чимало точок, де можна застосувати свої таланти.
І новий ватажок почав цю ідею розвивати, збираючи (до речі, без особливих зусиль) під власні прапори «лицарів з великої дороги». І справа заладилася. Про інтенсивну «роботу» й успіхи нового угруповання можна судити хоча б за оперативними повідомленнями ВВС, що потім фігурували й в обвинувальному висновку:
«7 лютого 1997 року скоєна крадіжка з квартири В.Атаманюка»;
«1 квітня 1997 року — розбійний напад на студію звукозапису, звідки вкрадено відеоапаратуру й інші цінності на суму 26793 гривні»;
«21 травня 1997 року — спроба викрасти автомобіль БМВ-525 у жителя Хмельницького С.Канди»;
«24 травня 1997 року — розбійний напад на квартиру О.Назаренка з нанесенням останньому тілесних ушкоджень і заволодіння майном на суму 2327 гривень»;
«25 травня 1997 року — підрив дверей квартири Д.Повара».
І цей перелік можна було б ще довго продовжувати...
Співробітники Хмельницького УБОЗу прагнули не просто «дістати» Лавреніна, вигодованця Хмарука, а й усю його банду. Проте під час спроби затримати ватажків на вулиці Привокзальній оперативники в чомусь прорахувалися, й Лавренін із Гусаковим в упор розстріляли майора міліції М.Фошина і старшого сержанта В.Мельника, а майора міліції В.Бородія тяжко поранили. Після цього викрали автомобіль, що стояв на вулиці, виштовхнувши з нього водія, і вкотре щезли в невідомому напрямку. Але на цей момент «опери» вже мали у своєму розпорядженні достатній обсяг інформації. Та навіть їх, досвідчених і бувалих, той арсенал автоматів, пістолетів, тротилових шашок, патронів, вибухових пристроїв, оптичних прицілів, електродетонаторів і багато іншого, знайденого під час обшуку на квартирі в матері Гусакова й у підвальному помешканні в одного з родичів Лавреніна, вразив. Неважко уявити, скільки ще лиха могли завдати громадянам ці «іграшки», якби їх не знайшли. А далі за справу взялося слідство (допити, очні ставки, експертизи), і незабаром майже всі члени банди та «співчуваючі їм» постали перед судом. Але ось що вражає — якась магічна сила і цього разу допомогла Лавреніну втекти. Він зник. Розчинився. Заліг на дно.
Чотири роки пошуків, здавалося, вже ні до чого не призведуть. Орієнтировки, телетайпограми, факси до інших міст — і безуспішно. Повна невідомість. А тим часом, змінивши ім’я й оточення за допомогою своєї нової пасії, Лавренін уже виношував не менш грандіозні, ніж колись, життєві плани, збираючись прибрати до рук ще неохоплений ним повною мірою «схід».
Але сталося зовсім несподіване. Таки ж ця примовка про вірьовку, яку скільки не плети, справді, правдива!
Від редакції: Всі дати, імена, події, що описуються, — достовірні. Змінено тільки прізвище «головного героя», оскільки зараз Лавренін перебуває під слідством.