Судово-правова реформа, про яку в Україні у зв’язку зі зміною влади заговорили з новою силою, для нашої країни життєво необхідна. Зрозуміло —якщо ми справді хочемо жити у цивілізованій країні. На останніх (а вони, власне, були й першими) парламентських слуханнях із питань проведення судово-правової реформи неодноразово і цілком, на мій погляд, обґрунтовано підкреслювалося, що проблема незалежного, безстороннього та справедливого суду — найактуальніша з величезної кількості проблем, які сьогодні є в нашій країні. Адже без такого суду не може бути правової держави і демократичного суспільства. Суд — та інституція, котра визначальним чином утверджує в державі Право, а в суспільстві — Справедливість. Суд є суспільною установою, у якій людина може знайти Правду. Рішення суду — це правова істина в останній інстанції.
На сьогодні в Україні немає суду, який би повною мірою забезпечив реалізацію зазначених вище постулатів. Не завжди судді при здійсненні правосуддя підкоряються тільки закону і діють відповідно до правових приписів. Далеко не всі судові рішення є втіленням Права та Справедливості. У громадській свідомості міцно вкоренилася думка, що вирішення справи в суді залежить не так від обставин справи, як від статусу (посадового та матеріального) її сторін.
З такою оцінкою правосуддя в нашій країні багато хто, передусім представники судової влади, не погодиться і скаже, що не такий уже й критичний стан справ у цій сфері. Згоден — багато що змінилося впродовж останніх років, і змінилося на краще. Однак мова про інше. А саме про те, що сьогоднішня ситуація у сфері правосуддя не відповідає критеріям правової держави.
Один із відомих українських політиків, виступаючи на вищезгаданих парламентських слуханнях і оцінюючи стан вітчизняного правосуддя, зазначив, що він неодноразово говорив представникам Ради Європи, аби вони не оцінювали нашу судову систему за своїми мірками. Адже в них одна система життя, а в нас — інша. Така позиція видається помилковою у принципі. Справді, розбіжності у правових та судових системах різних країн неодмінно є — вони обумовлені історичними особливостями країни, рівнем розвитку демократії, економіки, особливостями територіального устрою, форми правління тощо. Але засади незалежного правосуддя однакові всюди. Вони забезпечують здійснення судами своїх повноважень виключно на правових підставах, рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, самостійність і незалежність суддів. Якщо їх запроваджено в життя (нехай і з національними особливостями) — правосуддя є, якщо ні — правосуддя немає.
Три помилки вітчизняних влади та суспільства
Досить критична, як на мене, ситуація у сфері здійснення правосуддя обумовлена двома дуже істотними помилками тих, хто значною мірою визначає цю ситуацію, — основних носіїв політичної влади в Україні, а також однією — самого джерела влади, народу (суспільства).
Перша помилка полягає в тому, що судову владу політичні небожителі сприймали і значною мірою продовжують сприймати як третю за своєю значимістю після законодавчої та виконавчої (а точніше, навпаки — після виконавчої та законодавчої). І відповідним є ставлення до її проблем, у тому числі пов’язаних із її реформуванням. Насправді ж судова влада за своєю природою, характером рішень та впливом на суспільне життя не є третьою, як законодавча та виконавча, відповідно, першою та другою. Вона, як і дві інші, є лише окремою в єдиній органічній системі державної влади. Судова влада виокремлюється лише у зв’язку з виконанням нею специфічної функції — здійсненням правосуддя. Виконання цієї функції робить судову владу у певному сенсі вирішальною, оскільки її слово у застосуванні закону є останнім.
Це обумовлює відповідні місце та роль суду в суспільному житті. Це має обумовлювати й відповідне ставлення до формування цієї влади та забезпечення її діяльності. Видається, що нова політична влада ще не повною мірою зрозуміла реальну роль і значення судової влади у функціонуванні держави та житті суспільства, які зводяться до того, що в принципі суд може змінити рішення будь-якого органу чи посадової особи у будь-якій суспільній сфері. Такий висновок можна зробити з огляду на рішення, які приймаються (а точніше — не приймаються) з реформування судової системи, зміни принципів та механізму формування суддівського корпусу, очищення судової влади від тих суддів, які скомпрометували себе замовними рішеннями у судових справах, які причетні до зловживань суддівською владою тощо. Хоча давно мала б це зрозуміти, оскільки, власне, вона й відбулася як політична влада значною мірою завдяки суду, а саме відомим рішенням Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року (яким було призначено повторне голосування 26 грудня 2004 року) та 20 січня 2005 року (яким результати цього голосування були визнані легітимними). До речі, якщо нам колись доведеться говорити про справді незалежний та неупереджений суд у нашій країні (а це має статися якнайшвидше), то точкою відліку його появи можна буде вважати 3 грудня 2004 року — день, коли було постановлено відоме правове судове рішення, яке змінило не тільки хід президентських виборів, а й, будемо сподіватися, напрям та характер розвитку України.
Взагалі, останні президентські вибори виявили одну дуже важливу, з погляду державотворення, закономірність — посилення впливу судової влади на процес формування законодавчої та виконавчої влади. Загалом, така закономірність, із позиції права та демократії, позитивна. Водночас, світовий досвід свідчить, що реакцією на неї з боку інших гілок влади може бути прагнення посилити свій вплив на судову владу при її формуванні та функціонуванні. А це вже шлях не до, а від права і від демократії. Україна з добрий десяток років уже йшла цим шляхом...
Висновок про те, що нова політична влада ще не зовсім зрозуміла справжні роль, значення і можливості судової влади, базується ще й на тому, що вона всерйоз не зайнялася проблемами формування суддівського корпусу — цей корпус нині формується тими ж суб’єктами і за тими ж принципами, що й раніше. Системних змін у цій сфері не відбулося.
У результаті — частина суддівського корпусу залежить від конкретних представників колишньої владної верхівки та бізнесу. Новопризначені судді, за усталеною традицією, «зобов’язані» тим, хто здійснював їх підбір, рекомендацію, не кажучи вже про відверте протегування при проходженні процедури призначення. Значна частина останніх, у свою чергу, була (та й, поза сумнівом, залишилася) виразником інтересів чільних представників колишнього кланового режиму. У сприятливій для себе обстановці (нова влада їх не турбує — вона зайнята іншими проблемами) вони сьогодні «тихою сапою» формують під себе суддівську владу, яка, як уже зазначалося вище, в аспекті застосування права є вирішальною. Тому надзвичайно легко можна прогнозувати, що суспільство може отримати в недалекому майбутньому від такої ситуації. Як мінімум — системний дисбаланс трьох гілок влади (за принципами та способами діяльності, цілями тощо). Як максимум — по-перше, відверте протистояння різних гілок влади при вирішенні принципових питань, породжене конфліктом суспільних та корпоративних (приватних) інтересів, по-друге, «війну судів» — коли з одного і того ж самого предмету спору різні суди (або навіть і один) постановляють абсолютно різні за своїм змістом рішення. Доходить до абсурду, коли один суд відверто «перебиває» рішення іншого (відомий випадок, коли з одного і того ж питання в один і той же день вісім різних судів постановили рішення). Сьогодні це спостерігається при вирішенні багатьох економічних та кадрових питань, завтра — це виразно виявиться у виборчому процесі.
Друга помилка — намагання виконавчої влади (хоч і не тільки її) використати судову владу у своїх інтересах. Відповідні нормативні, фінансові, організаційні ресурси у виконавчої влади для цього є. І попередня вітчизняна влада їх досить ефективно застосовувала, прагнучи мати залежний та керований суд. Слід зазначити, що судді цим намаганням не дуже й опиралися: поставлені в матеріальну та фінансову залежність, вони «прихилялися» до тієї гілки влади, від якої залежав їхній добробут. Крім того, визначення своєї позиції за філософським принципом «покірного доля веде» фактично оберігало їх від усіляких неприємностей за відхід від основних засад здійснення правосуддя.
Тенденції та цілі діяльності «головної» (виконавчої) влади останніх років у сфері правосуддя були очевидними і цілком для неї прагматичними. По-перше, досягти посилення фактичної залежності судової влади від виконавчої. По-друге, мати «своїх» суддів та «свої» суди, які б за будь-яких обставин ухвалювали потрібні їй рішення. До речі, ці тенденції стали проявом більш загальних суспільних тенденцій щодо протиправного розв’язання конфліктів, передусім пов’язаних із перерозподілом сфер впливу, заволодінням чужою (переважно — державною) власністю тощо.
Протягом останніх 15—20 років спостерігався перехід до, так би мовити, цивілізованих форм і способів вирішення таких конфліктів: спочатку вони всуціль вирішувалися з допомогою відвертих кримінальних елементів (рекетирів та кілерів), потім такі функції стали переходити до силових структур, зрештою — активно був задіяний суд. Перевага вирішення таких питань із допомогою суду очевидна — зовні рішення має цивілізований та законний характер і наділене найвищою юридичною силою (за його невиконання настає кримінальна відповідальність). Для суспільства, держави та громадян такий спосіб найнебезпечніший — вони фактично позбавляються можливостей змінити, по суті, протиправне рішення правовим шляхом.
Упродовж останніх років судова влада зазнавала безпрецедентного, як на сучасну європейську цивілізацію, втручання. На словах проголошувалися правильні гасла щодо незалежності та об’єктивності суду, насправді ж робилося все, щоб перетворити його на придаток до виконавчої влади, на інструмент досягнення політичних, бізнесових та інших приватних цілей. Рішення суду у багатьох резонансних справах, які цікавили впливових політиків, бізнесменів тощо, можна було легко спрогнозувати, виходячи з інтересу зазначених осіб. Тобто суду відводилася роль оформлювача рішення, яке по суті приймалося в іншому місці й іншими особами. При чому в окремих випадках, втілюючи сторонню волю у своє рішення, суд навіть міг не обтяжувати себе дотриманням передбачених законом формальностей (як, наприклад, повідомлення сторін у справі про засідання суду, розгляд непідсудних певному суду справ).
Та й виконавча влада, коли це зачіпало її корінні інтереси, не дуже церемонилася з судами. Досить згадати «переформатування» нею системи судів загальної юрисдикції, до якого вона вдалася, щоб не допустити неприйнятного для себе рішення Мукачівського міського суду на виборах міського голови м. Мукачевого. Не добившись контролю над цим судом, ті, хто на тоді у виконавчій владі фактично визначав більшість керівних рішень, вдалися до безпрецедентного кроку — реорганізували міський та районний мукачівські суди в один, що дозволило не лише зробити заміну непокірного керівництва міського суду й нейтралізувати інших суддів, а й значною мірою взяти під контроль ситуацію у цьому регіоні. Щоб приховати справжні політичні наміри такої реорганізації судів, влада пішла далі — через кілька тижнів вона, несподівано навіть для голів апеляційних судів, організувала і провела таку реорганізацію в масштабах усієї країни. Але найцікавіше те, що всі представники судової влади, чиїми руками робилася ця політична акція, чудово розуміючи дійсний її підтекст і мету, навіть «не заїкнулися» на широкий загал про недопустимість відвертого використання суду в політичній боротьбі. Хоча у приватних розмовах дехто з них називав таку реорганізацію повним безмір’ям.
Власне, з меркантильної точки зору самої виконавчої влади, «приручення» суду не є помилкою. За ситуації, коли корупція стала системним елементом управління державою, а зловживання владою — нормою, мати «свій» суд чи, щонайменше, «свого» суддю першим особам держави, області, міста чи району стало не тільки престижно, а й життєво необхідно. Адже незалежний і неупереджений суд не тільки ставив би їх на місце, а й визначав би міру відповідальності за зловживання владою. Система влади, яка вибудовувалася в Україні з часу здобуття нею незалежності, та справедливий суд були несумісними речами.
Натомість нова влада (про суспільство годі й казати), якщо виходити із задекларованих нею принципів функціонування, життєво потребує існування незалежного й неупередженого суду. Без нього вона не зможе бути чесною і демократичною, не зможе досягти поставлених цілей. Цілком очевидно, що спочатку (тобто й сьогодні) такий суд з певних причин може виявитися для окремих представників нової влади не зовсім бажаним. Однак слід чітко усвідомлювати, що без такого суду принцип верховенства права ніколи не запанує у нашому повсякденному житті.
Третя помилка полягає в тому, що протягом останнього десятиліття українське суспільство не приділяло належної уваги проблемам формування судової влади. Воно цікавилося, обговорювало і брало активну участь у формуванні законодавчої та виконавчої влади шляхом участі у виборах. Водночас призначення суддів фактично залишалося поза суспільним контролем — вплив громади на такі рішення був просто мізерним.
У результаті діяльність державних органів, відповідальних за формування суддівського корпусу, виявилася не лише не прозорою для суспільства, а й — не надто ефективною. На сьогодні в Україні не існує дійової системи щодо підбору суддівських кадрів. Ця діяльність фактично позбавлена конкурсної основи, наукових засад. Суддями стають по-різному, у кожній області своя практика пошуку та відбору претендентів на суддівські посади. Кваліфікаційні комісії суддів застосовують різні підходи до підбору суддів. Це посилює суб’єктивний чинник, який збільшує ймовірність підбору «свого» судді і знижує роль об’єктивних критеріїв придатності особи до суддівської діяльності.
Взагалі, діяльність кваліфікаційних комісій суддів та Вищої ради юстиції, на які законом покладено обов’язок забезпечення формування корпусу професійних суддів — відбір та рекомендування осіб на посаду професійного судді, визначення рівня професійної підготовленості професійних суддів, розгляд питань про дисциплінарну відповідальність судді та звільнення судді з посади за порушення ним присяги, потребує кардинальних змін. Річ у тому, що члени кваліфікаційних комісій суддів і більшість членів Вищої ради юстиції виконують свої повноваження на громадських засадах. Отже, вони об’єктивно — за браком часу й виходячи з того, що ці питання не є предметом їхньої основної службової діяльності, — не можуть приділяти належної уваги цим питанням. У тому числі проводити серйозне вивчення кандидатур на посаду судді, залучатися до ґрунтовних перевірок скарг на неправомірність дій та рішень суддів тощо. Великою проблемою в діяльності цих органів стало навіть забезпечення кворуму на їхніх засіданнях. Минули ті часи, коли, скажімо, для забезпечення кворуму й потрібного результату адміністративним способом «зганяли» членів Вищої ради юстиції на засідання з розгляду важливих для виконавчої влади чи окремих її представників питань (як, наприклад, було, коли вирішувалося питання про звільнення з посади за порушення присяги судді Ю. Василенка).
Очевидно, що діяльність цих органів має бути побудована на інших засадах, які б забезпечували формування суддівського корпусу на професійній основі, передбачали обов’язковий конкурс на заміщення посади судді, ретельну перевірку фахового рівня кандидатів та їх особистості, ґрунтовне вивчення справ про допущені суддями порушення тощо. Законодавчі та суспільні запобіжники мають також унеможливити використання зазначених органів як засобу розправи над неугодними суддями, що в минулому спостерігалося неодноразово.
Оскільки роль суду загалом та діяльності кожного судді зокрема в суспільному і державному житті істотно підвищилася, то потрібно істотно підвищити вимоги до судді та його відповідальності.
Основа судової реформи — її концепція
Слід відверто і чесно сказати: протягом останнього десятиліття в Україні не було і немає цілісної науково обґрунтованої концепції проведення судової реформи. Здійснювалися неузгоджені, часто-густо непродумані, безсистемні заходи, які голосно іменувалися реформами. Це ж саме стосується й так званої малої судової реформи, яку на початку літа 2001 року робили в пожежному порядку, оскільки спливав встановлений Конституцією п’ятирічний термін для законодавчого визначення певних положень у сфері судочинства, і «запускали» її в дію фактично заднім числом. Проведені заходи реформування не досягли мінімально необхідних для правової держави стандартів судового захисту прав людини.
Відсутність зазначеної концепції стала наслідком в основному небажання політичного керівництва виробляти таку концепцію і відповідно до неї створювати незалежний та неупереджений суд. Бо, як уже зазначалося, особисті й корпоративні інтереси вищого керівництва держави обумовлювати зовсім іншу спрямованість діяльності у цій сфері — мати ручний та керований суд.
Як на мене, то філософія всієї судово-правової реформи має зводитися до одного постулату: суддя є найвищою посадовою особою у державі. Зрозуміло, у тому сенсі, що саме суддя (суд) остаточно вирішує соціальний конфлікт і виносить остаточний вердикт у розумінні й застосуванні закону за наявності соціального спору (конфлікту). Йому ніхто не має права вказувати, як вирішувати справу. Суддя нікому не підпорядкований крім закону. У правосудді діють два суб’єкти: суддя і закон. Все решта має працювати на належне забезпечення діяльності судді. Сьогодні багато моментів суддівської діяльності не тільки не сприяють, а й заважають здійсненню правосуддя. Крім статусу судді, визначальний характер у судово-правовій реформі повинні мати ще дві речі— доступність правосуддя для громадян та можливість оперативного і дієвого виправлення судової помилки.
Голова суду — не начальник для судді
Одна з найважливіших проблем, які мають бути розв’язані у процесі реформування судової системи, — забезпечення реальної процесуальної незалежності судді. На мій погляд, найбільша загроза незалежності судді сьогодні обумовлена не стороннім тиском з боку інших органів та посадових осіб, а внутрішнім впливом, який можуть здійснювати стосовно суддів голови судів та, певною мірою, їхні заступники.
Цей вплив, зокрема, може здійснюватися шляхом розподілу справ до розгляду тим чи іншим суддею. У чому тут, як мовиться, родзинка? У тому, що судові справи бувають різні — за складністю, за можливістю «вийти» на потрібних людей чи одержати відповідні соціальні дивіденди завдяки їх розгляду. Скажімо, розглянув один суддя справу про порушення вимог несумісності депутатського мандата з посадою керівника іншого державного органу і ухвалив «правильне» для відповідача рішення (хоча й очевидно не правове). В результаті — діти судді вчаться у вузі, яким сумісник також керує. І всім добре — і відповідачу, і судді. Правда, праву зле, бо воно було у даному випадку проігнороване. Натомість, бувають справи, стосовно яких ще до початку їх слухання очевидно, що їх розгляд судді нічого привабливого не обіцяє — тільки морока та спалювання нервових клітин.
На сьогодні такий розподіл переважно здійснюють голови судів чи голови судових палат. Причому кожен із зазначених посадовців у багатьох випадках не проти контролювати розгляд певних справ. Натомість при незалежному розподілі справ усувається суб’єктивний чинник, який ставить суддю у залежність від голови суду чи судової палати, а голова суду, своєю чергою, позбавляється підстав для впливу, фактично ж — незаконного втручання у здійснення правосуддя. Коли кожному судді справи розподілятимуться за певною законодавчо визначеною системою, яка виключає розподіл справ конкретною посадовою особою, то усувається підґрунтя зловживання цим правом та залежності судді від адміністрації суду, істотно звужуються можливості для забезпечення головою суду ухвалення «потрібного» комусь чи йому самому рішення.
Крім того, набула поширення негативна, а по суті— протиправна практика так званого узгодження суддею рішення у справі з головою суду. Як свідчить практика розгляду справ про порушення суддями закону, це може проявлятися у різних формах — від так званої поради голови до його прямої вказівки щодо рішення у справі. За деякою практикою, суддя перед ухваленням рішення у справі обов’язково має «завітати» до голови, щоб доповісти йому про обставини справи і своє бачення її вирішення. При цьому голова може внести корективи у таке бачення. Практика може складатися й демократичніше: голова запрошує до себе суддю лише стосовно тих справ, які його цікавлять. Щодо решти справ — суддя може здійснювати правосуддя на власний розсуд. Фактично у таких випадках ідеться про прямий або завуальований вплив на суддів при здійсненні правосуддя, який із різних причин (переважно через фактичну залежність судді від голови суду) сприймається суддями як належне і про який стає відомо поза межами суду, як правило, в результаті виникнення конфліктів між головою суду та конкретним суддею. (Торік «ДТ» писало про такий конфлікт між одним із колишніх суддів Подільського районного суду м. Києва та головою цього суду).
З позиції закону, зазначене чи подібне до нього вивершення голови суду над суддею неприпустиме. У процесуальному плані судді, незалежно від того, обіймають вони адміністративну посаду чи ні, — рівні. Голови судів та заступники голів судів наділяються повноваженнями лише щодо організаційного керівництва діяльністю суду, яке спрямоване на забезпечення діяльності судді, а не на його підпорядкування їм.
Нещодавно на одному поважному міжнародному зібранні суддів, яке проходило у Києві, прозвучала теза про необхідність у процесі реформування судової влади посилити роль голови суду. При цьому не уточнювалося, в чому саме це посилення має виявитися. Однак, за будь-яких обставин, навряд чи таке посилення ролі допустиме. Оскільки посилення ролі голови суду — це неодмінно послаблення ролі судді у здійсненні правосуддя. У сучасному вітчизняному варіанті посилення ролі голови суду, по-перше, посилить його вплив на результат рішень у судових справах, по-друге, дасть можливість посилити контроль та вплив на здійснення правосуддя опосередковано через голів суддів тими, хто безпосередньо причетний до призначення суддів на адміністративні посади у судах.
На мій погляд, роль голови суду стосовно діяльності суддів зі здійснення правосуддя навпаки потрібно зводити до формальних організаційних моментів. Чому в нашій країні посада голови суду така приваблива? Дуже просто — вона дає можливість впливати на здійснення правосуддя з усіма наслідками, які з цього випливають. Чому у правових державах ця посада близька до номінальної і її почергово (через рік-два) обіймають усі судді? Дуже просто — тому, що там вона не дає її власникові жодних можливостей (або якщо й дає, то мізерні) впливати на судовий розгляд справ, і тим більше — його результат.
У нашій країні адміністративні посади в судах набули гіпертрофованого статусу. Оцінюючи ситуацію з такими посадами, дехто взагалі вважає, що всередині судової системи з голів судів та їхніх заступників сформувалась нова каста осіб, яка, всупереч принципу незалежності судді, вивершила себе над іншими суддями. Доводилося чути ще категоричніші заяви про те, що ці посадові особи фактично перестали бути суддями, перетворившись у таких собі чиновників від суду. Адже для декого з них нормою стало те, що вони не розглядають жодних справ упродовж багатьох років, займаючись виключно адмініструванням правосуддя.
Вочевидь, потребує серйозного обговорення питання зміни порядку призначення суддів на адміністративні посади в судах та звільнення з них. За чинним законом, призначення на адміністративні посади суддів здійснює Президент України за поданням голови Верховного суду України (голови відповідного спеціалізованого суду) на підставі рекомендації відповідної ради суддів. При цьому правовий механізм та терміни проходження документів стосовно такого призначення законом не визначені, що на практиці породжує багато «цікавих» ситуацій, зокрема митарства кандидатів на такі посади по різних коридорах влади, необґрунтоване зволікання рішень про призначення на такі посади або ж навпаки — призначення на такі посади з космічною швидкістю.
Так, у рішенні парламентського комітету з питань правової політики, який 30 червня нинішнього року розглянув питання щодо ситуації, яка склалася в Україні з призначенням суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції, зазначено: станом на червень 2005 року, на розгляді в секретаріаті Президента України перебувають матеріали стосовно призначення значної кількості кандидатур суддів на адміністративні посади в судах (зокрема 2 кандидатури з 2003 року, сорок п’ять — із 2004 року). Яскравим прикладом є загрозлива ситуація, що склалася з організацією роботи в Апеляційному суді Запорізької області. У цьому суді одночасно є вакантними адміністративні посади голови суду, його першого заступника та заступника — голови судової палати у кримінальних справах.
Викладене дозволило парламентарям зробити висновок, що в Україні склалася ситуація, коли має місце не обґрунтоване об’єктивними причинами тривале зволікання з призначеннями суддів на адміністративні посади у судах, що призводить до порушення принципу незалежності суддів, негативно позначається на організації діяльності судів та здійсненні правосуддя, а також унеможливлює належний судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Водночас відзначено приклади, коли весь процес призначення на адміністративні посади в судах (від первинного подання голови апеляційного суду, внесення головою Верховного суду України подання про призначення до Ради суддів України, розгляду нею цього питання, опрацювання Радою національної безпеки та оборони і секретаріатом Президента України поданих головою Верховного суду України матеріалів і до видання указу глави держави) минає буквально кілька днів. З усією очевидністю це свідчить про активне й потужне лобіювання призначення «потрібних людей» на адміністративні посади в судах. На засіданні парламентського комітету було наведено один з останніх таких прикладів, що мав місце у червні нинішнього року і стосувався призначення голови Печерського районного суду м. Києва, яке (включно з переведенням кандидата на цю посаду з суду іншого регіону — у Києві не знайшлося достойної кандидатури на одну з найпривабливіших посад у суддівській ієрархії — до Києва) було здійснене всього за шість днів, три з яких, до того ж, були святковими та вихідними.
Оптимальним варіантом зайняття адміністративних посад у судах видається обрання на них суддів самими суддями — колективами відповідних судів або органами суддівського самоврядування. У цього способу є свої негативні моменти, але позитивів усе ж таки більше — найчастіше на такі посади потраплятимуть найдостойніші, а не комусь потрібні. Крім того, обрані таким чином голови судів зовсім інакше поведуться стосовно, так би мовити, рядових суддів, від позиції яких залежатиме їх перебування на посаді. Негативом запровадження такого способу вже тепер є ймовірність залишення на зазначених посадах тих суддів, які сформували склад суду під себе і мають на нього визначальний влив.
Вкрай важливим видається подолання стереотипу, що голова суду є начальником для судді. Такий стереотип склався у суддівському середовищі і значною мірою визначає сутність взаємовідносин всередині суддівської влади. Доти, доки судді так вважатимуть і, виходячи з цього, вибудовуватимуть свої стосунки з адміністрацією судів, про незалежний та неупереджений суд говорити не доводиться. Перепрошую за категоричність, але, по суті, йдеться про позбавлення суддів рабської психології. Це завжди і в усіх сферах непросто. Непросто це суддям і в нинішній ситуації, коли здійснювати правосуддя без формального порушення закону (процедури, термінів тощо) фактично неможливо (щонайменше — надзвичайно складно). При цьому суддя виявляється заручником багатьох моментів, які від нього не залежать: недосконалості законодавства, слабкої матеріальної бази правосуддя, нерідко — надмірної завантаженості справами тощо. Однак при всьому цьому судді як ніхто можуть бути незалежними. Правовий статус дозволяє їм такими бути. Якщо вони, звичайно, цього прагнуть.
Суддівське самоврядування, що не відбулося
Судді повинні зрозуміти, що утвердження їхнього статусу та процесуальної незалежності значною мірою залежить від них самих. Це має відбуватися через здійснення правосуддя відповідно до закону у кожній справі, а також через діяльність органів суддівського самоврядування.
Дозволю собі ще одне твердження (у цьому я особисто неодноразово переконався під час вирішення принципово важливих для судової системи питань, зокрема тоді, коли через незаконне перебування С. Ківалова на посаді голови Вищої ради юстиції фактично здійснювалося нелегітимне формування суддівського корпусу), що сьогодні в Україні немає дійових органів суддівського самоврядування. Вони або контрольовані адміністрацією судів, або діють на таких засадах і в такий спосіб, що не можуть забезпечити високої ефективності виконання покладених на них завдань. Цей надзвичайно важливий інститут сьогодні значною мірою вихолощено — власне, ми маємо лише форму, а по суті органи суддівського самоврядування у багатьох випадках воліють, радше, перепрошую, обслужити керівництво судів, ніж принципово відстояти інтереси правосуддя.
Крім всього іншого така позиція органів суддівського самоврядування значною мірою пояснюється їх складом. Наприклад, в одному з найвищих і найдійовіших із них — Раді суддів України (як це випливає з оприлюдненої ЗМІ інформації) — всього один рядовий суддя. Ради суддів на місцях теж сформовані таким чином, що до їх складу входять переважно голови апеляційних судів та їхні заступники, голови районних судів (інколи жодного рядового судді). Але ж у голів апеляційних судів і так достатньо повноважень для організації роботи судів, а тому суддівським самоврядуванням, у тому числі й на найвищому рівні, могли б зайнятися судді, не обтяжені адміністративними повноваженнями. Це, власне, було б набагато логічніше і з точки зору природи такого самоврядування.
Очевидно, що органи суддівського самоврядування необхідно сформувати по-новому, причому з дотриманням усіх демократичних принципів (оголошення та повідомлення всіх суддів про проведення конференцій суддів та про їх порядок денний заздалегідь — скажімо, за один місяць до їх проведення, а не за 1 — 2 дні, як це буває тепер, коли й порядок денний оголошується лише під час конференції, — встановлення обмежень щодо участі у таких радах суддів, які займають адміністративні посади, та визначення квот для членства у них інших категорій суддів).
* * *
Окреслені вище проблеми є лише невеликою частиною тих складних і важливих питань, вирішення яких може привести до утвердження в нашій країні справедливого Суду. Попри всю складність соціально-економічної та політичної ситуації, більшість їх може бути вирішена найближчим часом. Усе залежить від того, яким шляхом піде судово-правова реформа. Цей шлях, як на мене, визначають в основному три моменти: по-перше, наявність справжнього за своїм характером бажання суб’єктів проведення судової реформи мати такий суд; по-друге, пріоритет інтересів такого реформування — суспільних чи приватно-корпоративних; по-третє, позиція суддівського корпусу.
Залишається ймовірність того, що реформа може бути зведена до чергового підлаштування судової системи під тих, хто має реальну політичну владу, — у такому разі все обмежиться певними косметичними змінами існуючої судової системи та відповідними кадровими рокіровками. Водночас є цілком реальна перспектива закладення нових фундаментальних засад для функціонування неупередженого та незалежного суду — у такому разі будуть потрібні системні зміни, нові принципи формування та діяльності судової влади, істотне кадрове оновлення адміністрації судів. Поза всяким сумнівом, цей шлях набагато складніший і болісніший. Однак усім очевидно, що йти потрібно саме ним.