Правознавці дурні. Найчільніше місце серед учених займають правознавці, і з того вони дуже гнуть кирпу. Але, правду кажучи, я не заздрю їхній сізіфовій праці, коли бачу, як вони одним духом цитують по шістсот законів, жоден з яких не стосується справи. Нагромаджуючи одні застарілі слова на інші, а тлумачення на тлумачення, вони роблять правознавство найважчою з наук. Та ще й пишаються, вважаючи, певно, те славнішим, що важче.
«Похвала глупоті, або Похвальне слово Дурості,
виголошене Еразмом Роттердамським», 1509 рік
Якщо називати речі своїми іменами, то те, що нині відбувається в українських судах, назвати судочинством не можна. Елементарні з точки зору простоти правовідносин справи, в яких практично не потрібно збирати та досліджувати докази для встановлення фактичних обставин справи — зокрема про неправильні розрахунки та виплати коштів чорнобильцям на оздоровлення та чисте харчування, пенсій та багато інших справ — вирішуються українськими судами роками. Люди часто просто не доживають до ухвалення остаточного рішення.
Голова Верховного суду України В.Онопенко після відвідин США та Китаю писав, що суди США розглядають за рік близько 4 млн. справ. Це на 300 млн. населення. Правда, не назвав при цьому кількості суддів у США. Суди Китаю в кількості 198 тис. суддів на 1,5 млрд. населення розглядають за рік 8 млн. справ. У наших судах у 2008 році близько 9 тис. суддів на 46 млн. населення розглянули 8,5 млн. справ! Україна, якщо рахувати за кількістю справ у судах на душу населення, «обігнала» за цим показником США, де громадяни без адвоката і суду взагалі нічого не вирішують, у дванадцять разів! Китай — більш ніж у 30 разів! «Завдяки» нашому недолугому законодавству і такому ж судочинству люди змушені поневірятися по судах, причому в багатьох випадках — коли й потреби такої немає.
Для прикладу можна навести категорію справ щодо спорів про зобов’язання податкових органів вносити відповідні відмітки до паспорта громадян, які з релігійних чи інших мотивів відмовляються від присвоєння їм ідентифікаційного номера. На законодавчому рівні питання вирішено для громадян позитивно. Проте місцеві податкові органи не виконують цього рішення через те, що не визначено порядок внесення таких відміток. Оскільки вся проблема в бездіяльності ДПА та МВС України, суд повинен був розглянути одну справу, визнати бездіяльність цих органів неправомірною і зобов’язати ДПА та МВС у місячний строк визначити згаданий порядок і довести його до відома підпорядкованих їм установ для беззастережного виконання. І все. Але не в нас. Наше судочинство змусило десятки тисяч людей судитися з кожним місцевим податковим органом, який фактично нічого не вирішував. Адже питання про те, як і де проставляти зазначені відмітки, було поза їхньою компетенцією. Десятки, а можливо й сотні, тисяч справ цієї категорії пройшли всі судові інстанції аж до Верховного суду України, бо податківці в Україні, як відомо, судяться до останньої інстанції. Скільки державних і людських грошей було викинуто на вітер, скільки марної роботи було виконано?
І таких прикладів безглуздого судочинства в Україні багато. Олександр Мороз якось заявив, що юристи від соціалістичної партії підготували близько мільйона позовів «дітей війни». Всі ці позови мали би бути пред’явлені державі Україна. Але їх спрямували до місцевих судів, де замість одного відповідача — в особі Кабінету міністрів України — фігурували районні або міські управління Пенсійного фонду, які абсолютно нічого не вирішують, грошей не мають, і для них цей мільйон судових рішень ніякого значення не має, бо жодне з них виконане не буде. Всі державні і судові чиновники про це чудово знають. Не знають цього лише самі «діти війни», які сплачують по 300 грн. за оформлення кожної позовної заяви, а також за додаткові юридичні послуги, не здогадуючись, що і їхні гроші, і зусилля пущено на вітер.
Аналогічна ситуація і з позовами чорнобильців щодо оздоровлення, чистого харчування, перерахунку платежів, розмір яких прив’язаний до мінімальної заробітної плати або мінімальної пенсії.
Усіх цих та багатьох інших справ, а їх мільйони, в судах не повинно бути! Вони штучно спровоковані. Щоправда, не зрозуміло, кому це вигідно, настільки очевидна абсурдність ситуації. Наведемо досвід нашої близької сусідки Польщі. Її судова статистика дуже жорстко відслідковує все, що відбувається в судах. Щойно десь з’являється так звана серійна категорія, кілька десятків однотипних справ, Верховний суд одразу реагує, результатом чого є чітко визначена для нижчих судів правова позиція. За необхідності проводяться консультації з представниками органів законодавчої та виконавчої влади і приймається узгоджене рішення, яким конфліктна ситуація, як правило, й вичерпується.
У нас же все навпаки. Для прикладу — ситуація з розглядом справ щодо проведення перерахунку пенсій військовослужбовцям. Протягом кількох років (2003—2004) суди України, розглядаючи зазначену категорію справ, задовольнили десятки, а можливо і сотні, тисяч таких позовів. І практично всі ухвалені рішення було виконано. Але у квітні 2005 року, через два з лишком роки після початку надходження до судів справ цієї категорії, пленум Верховного суду України ухвалює постанову, згідно з якою ці позови задоволенню не підлягають. Відтоді українські суди в задоволенні таких позовів відмовляють, за що їх зненавиділи всі пенсіонери-військовослужбовці та члени їхніх сімей. Як тепер пояснити пенсіонеру військової служби, що в перерахунку пенсії йому відмовлено законно, коли він прийшов у судове засідання разом зі своїм однополчанином, з яким разом звільнився в запас і якому на підставі рішення того ж таки суду, але до квітня 2005 року, такий перерахунок проведено?
Судова реформа в нас безконечна. Мені в цьому зв’язку згадується Львів сімдесятих років. Трамвайні колії в центрі міста проходили (та й дотепер проходять) здебільшого вузькими брукованими вулицями. Ремонт дорожнього полотна на них був перманентним: переклали бруківку на початку вулиці, пішли далі. Доки дійшли до кінця вулиці, знову потрібно перекладати на початку... Аж ось у середині 90-х років перекласти бруківку на вул. Личаківській запросили чехів. Чехи так постаралися, що роботи не стало. Камінь лежить як вмурований. Біда та й годі, натуральне безробіття...
Із судовою реформою в нас — як у Львові з бруківкою. Може, й нам чехів покликати або ще кого? Найгірше те, що неможливо зрозуміти, яка мета цієї реформи. Тут, як на мене, бракує елементарного здорового глузду. І.Шевчук, будучи заступником голови Верховного суду України, якось розповідав: під час поїздки до США виступав у поважній аудиторії американських суддів з доповіддю про судову реформу в Україні. Якоїсь миті помітив, що американські колеги якось насторожено сприймають його інформацію про досягнуті нами успіхи в цій справі. Коли поцікавився, що саме їх здивувало, почув у відповідь: вони завжди вважали, що Україна має великі проблеми в економіці, а те, що вони почули про наші реформи в доповіді, на їхню думку, не під силу навіть США з їхніми фінансовими можливостями. І це справедливо. Бо з усього масиву реалізованих нами реформаторських заходів безумовно позитивним є хіба що запровадження апеляційного порядку перегляду судових рішень. Але при цьому ми втратили судовий нагляд, негативні наслідки чого важко переоцінити. Все інше — це просто перестановка доданків, від чого, як відомо, сума не змінюється, але гроші при цьому витрачено колосальні.
Взагалі всі розмови впродовж майже двадцяти років про судову реформу і водночас про недосконалість як української судової системи, так і українського судочинства свідчать або про вкрай низьку професійну кваліфікацію людей, які займаються судовою реформою, або, що ще гірше, про те, що судова реформа гальмується абсолютно свідомо, аби половити в каламутній водичці рибку.
Кожному, хто хоч якось пов’язаний із судочинством, відомо: фактично видів судочинства є лише два — кримінальне, де вирішуються справи про вчинені правопорушення, і цивільне, в якому зазвичай на основі принципу змагальності вирішуються спори, що виникають в основному з договірних та зобов’язальних правовідносин. Іншими словами, до цивільного судочинства віднесено все, крім справ про вчинені злочини. А в нас у загальних судах змішали незмішуване — цивільне судочинство з кримінальним, але при цьому утворили суди двох нібито незалежних юрисдикцій: господарські та адміністративні. А тепер дивуються, чому ж так складно розмежувати справи між цими та цивільною юрисдикціями. Та тому, що всі три за своєю суттю є цивільною юрисдикцією, і ми до кінця днів своїх не зможемо їх розвести за якимись чітко визначеними правовими критеріями, бо таких просто не існує. Хіба можна обґрунтовано заперечити проти аргументу, що цивільне судочинство включає в себе адміністративну, господарську та приватну (можна і так назвати) спеціалізацію. І це не вичерпний перелік: як до кримінального, так і до цивільного судочинства можна віднести і створити ювенальні суди; до цивільного — патентні, земельні та інші. Але всі вони будуть спеціалізованими кримінальними або цивільними судами. І має бути лише два процесуальні кодекси: кримінально-процесуальний та цивільно-процесуальний з особливостями розгляду тієї чи іншої категорії справ.
А сьогодні, наприклад, справи про так звані адміністративні (чому адміністративні, тобто управлінські?) правопорушення розглядаються цивільними та адміністративними судами, яким ця категорія справ просто протипоказана. Цивільне та кримінальне судочинство за своєю суттю абсолютно різні. І приміщення для них потрібні різні. Судді зі стажем відразу ж розрізняють за поведінкою, манерою розмовляти, жестикуляцією тощо своїх колег: хто з них цивіліст, а хто — кримінальник. Спосіб мислення інший...
Наша судова система не витримує жодної критики. Три суди цивільної юрисдикції: цивільні, господарські, адміністративні. Люди вже очманіли від кількості судів та юрисдикцій, у яких і самі судді розібратися не можуть. У результаті деякі вигідні для судів чи суддів справи розглядаються судами двох, а то й трьох юрисдикцій одночасно, у тому числі й палатами Верховного суду, а невигідні — до безконечності відфутболюються судами всіх цивільних юрисдикцій одна одній. Очевидно, що процедурні правила розгляду справ у цих судах грунтуються на одних і тих самих принципах, а тому не повинні мати якихось істотних відмінностей. Але ж ні, порядок розгляду справ у першій інстанції, процедура апеляційного та касаційного розгляду в цих судах таки відрізняються. Можливо, є якісь теоретичні наукові обґрунтування? Немає! Просто Іван Іванович з цивільного суду та Іван Никифорович з господарського чи адміністративного між собою не дружать і постійно влаштовують таку собі телевізійну гру для дорослих чоловіків «Хто з нас найрозумніший?». А ніхто, бо в результаті маємо процесуальний вінегрет українського містечкового приготування, який для вживання просто не годиться.
Чи хтось червоніє за систему, в якій в судах господарської та адміністративної юрисдикцій чотири судові інстанції, а в цивільній — три, бо Верховний суд тут виступає одночасно судом як суто касаційним, так і судом так званої повторної касації при перегляді справ за винятковими обставинами? Цікаво було б послухати, як наші очільники пояснюють суть такої структури своїм колегам з Європи та інших континентів.
Взагалі із судами касаційної інстанції всіх трьох цивільних юрисдикцій ми добряче перемудрували. Судове рішення, за загальними правилами, за умови його оскарження набирає законної сили з моменту проголошення рішення суду апеляційної інстанції. І після цього рішення, що вже набрало законної сили і підлягає невідкладному виконанню, ще роками гуляє судами двох касаційних інстанцій, чекаючи перегляду в касаційному порядку чи за винятковими обставинами, якими найчастіше розгляд справи остаточно ще не вирішується. Більше того, суди касаційної інстанції є за своєю суттю, перепрошую, такими собі судами-кастратами, оскільки не можуть досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні попередніх інстанцій, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. А крім цього не можуть іще багато чого, через що в переважній більшості випадків позбавлені можливості ухвалити нове судове рішення по суті справи, а отже, змушені скасовувати хибні судові рішення і направляти справи на новий судовий розгляд, як правило, вже після три-, чотири-, п’ятирічної, а інколи й більше, судової тяганини. Насправді ж смисл існування вищих судових інстанцій полягає в тому, щоб ці інстанції, в яких працюють судді більш кваліфіковані й досвідчені, за наявності для цього підстав виправляли незаконні судові рішення менш кваліфікованих та менш досвідчених суддів нижчих інстанцій і ухвалювали законні та обґрунтовані кінцеві судові рішення, якими справа вирішувалася б по суті. Направлення справи на новий розгляд до нижчого суду може мати місце лише в абсолютно виняткових випадках, розцінюватися як надзвичайна подія і в обов’язковому порядку бути предметом особливого дисциплінарного реагування щодо суддів, з чиєї вини таке трапилося.
Очевидно, що касаційна інстанція має бути одна і повинна переглядати в касаційному порядку не всі підряд судові рішення, що набрали законної сили, а лише за винятковими обставинами у випадках: 1) неоднакового застосування судом (судами) апеляційної інстанції однієї й тієї самої норми права; 2) ухвалення судових рішень всупереч офіційно оприлюдненій правовій позиції Вищого суду чи Верховного суду України; 3) визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України. Таких касаційних судів в Україні повинно бути лише два: Вищий кримінальний суд і Вищий цивільний суд. Вищий цивільний суд працює для забезпечення спеціалізації та високої кваліфікації суддів у складі трьох палат: цивільної, адміністративної та господарської. При цьому жодних проблем з юрисдикцією, оскільки юрисдикція одна — цивільна, з особливостями розгляду адміністративної та господарської категорій справ. Порушення особливостей, встановлених для розгляду таких справ, не може бути підставою для направлення справи на новий розгляд, а є лише підставою для ухвалення нового рішення у справі, обґрунтованого та законного.
Верховний суд України у складі не більше ніж 15—20 суддів, який діє виключно шляхом проведення пленарних засідань усім складом суду, має лише одне завдання: забезпечити єдність судової практики в діяльності нижчих судів, для чого шляхом ухвалення постанов пленуму Верховного суду визначає правові позиції, обов’язкові до виконання нижчими судами, у всіх категоріях судових справ. При цьому, лише у випадку ухвалення будь-яким касаційним судом рішень, які суперечать правовим позиціям Верховного суду, останній розглядає таку справу в порядку нагляду та ухвалює нове рішення по суті спору — права повернення справи на новий судовий розгляд Верховний суд не має.
Усе сказане — елементарні речі, зрозумілі кожному професіоналу, який працює в системі українського судочинства. Проте не дивно, що Верховна Рада не спроможна в цих питаннях щось зрушити з місця, оскільки в її складі є хіба що двоє-троє людей, які по-справжньому розуміються на проблемах судочинства. Дивує інше. Головними противниками будь-яких кардинальних змін в українському судочинстві та українській судовій системі є органи суддівського керівного (керівного, оскільки в цих органах засідають переважно керівники судів) самоврядування та голови (заступники голів) судів усіх рівнів. Хоча й це є природним і зрозумілим: ніхто не хоче втрачати з такими зусиллями та затратами здобуті омріяні суддівські кабінети та крісла. Проте хочеться застерегти: і не спам’ятаємось, як вдарить біда, вона фактично вже вдарила, проте поки що — не у всі суддівські двері. Але, як видно, чекати вже недовго.
Низька якість українського судочинства зумовлена певною кількістю об’єктивних причин.
Перша з них — катастрофічно низька якість українського законодавства. Маємо безліч законів, які суперечать один одному, і таку ж кількість законів-одноденок, до яких мало не щодня вносяться різні зміни та поправки. Неналежне ставлення законодавця до формулювання термінів і визначень у нормативних актах, має наслідком різне їх розуміння та тлумачення, що у свою чергу спричиняє суддям великі труднощі з їх застосуванням. І так триватиме доти, доки в парламенті засідатимуть професійні дилетанти.
Друга серйозна причина неякісного українського судочинства — малокваліфікований склад суддівського корпусу. Цей факт також маємо визнати. За період української незалежності кількість суддів зросла приблизно втричі, але кількість аж ніяк не переросла в якість. В Україні ніколи не готували по-справжньому кваліфікованого резерву суддівського корпусу: за радянських часів не було такої потреби, оскільки судова система працювала як добре відлагоджений механізм, а заміна суддів, які вибували природним шляхом — як правило, у зв’язку із досягненням пенсійного віку, відбувалася нечасто, планово і прогнозовано. А ті нечисленні молоді судді, які приходили на роботу, відразу ж потрапляли в таку напрацьовану й жорстку систему, що незалежно від бажання були змушені якнайсумлінніше опановувати цю відповідальну професію. І навіть у тих умовах вважалося, що справжнім суддею новобранця можна вважати лише після п’яти років роботи в суді.
За часів незалежності все обвалилося. У зв’язку зі збільшенням суддівського корпусу для роботи суддями почали «підбирати з вулиці» всіх бажаючих і навіть небажаючих. Після двох-трьох років роботи в суді першої інстанції відкривалася дорога до апеляційного, а далі — і до касаційного суду.
Небезпека полягає й у тому, що високопрофесійні судді, які ще збереглися в багатьох судах, спостерігаючи, як безвідповідально, але напористо працює новопризначена суддівська молодь, і самі починають працювати абияк. Навіщо старатися, якщо це нікому не потрібно? Знову ж таки, за радянських часів кожен випадок скасування судового рішення в цивільній справі розцінювався як надзвичайна подія з усіма відповідними наслідками. Я вже мовчу про вироки в кримінальних справах — тут, як правило, все закінчувалося попередженням про відповідність кваліфікації.
Отже, як для народних депутатів та державних службовців, так і для суддів на перший план виходить наявність високої професійної кваліфікації. Коли її немає, який сенс говорити про моральні чи інші людські якості судді.
Як безумовний позитив слід відзначити, що запровадження в судах усіх рівнів і всіх юрисдикцій інституту помічників суддів уже найближчими роками не лише вирішить проблему якісного резерву суддівських кадрів, а й створить здорову конкуренцію, коли на одну вакансію судді претендуватимуть кілька фахово підготовлених претендентів з числа помічників суддів.
Крім цього, є ще один простий та ефективний спосіб підняти в рази якість роботи українських судів. Часто нарікають, що головним чинником позитивного вирішення справи в судах є гроші. Залишимо осторонь дискусії щодо справедливості таких нарікань, але той факт, що гроші, винагорода є основним стимулом будь-якої роботи, сумнівів не викликає. А тому потрібно істотно збільшити суддям заробітну плату. Але не механічно. Необхідно принципово змінити структуру оплати праці суддів. Сьогодні в ній дуже багато складових, які ніяк не пов’язані з кількістю та якістю роботи судді. Тому структуру заробітної плати суддів, по-перше, слід спростити, а по-друге, зробити її стимулом добросовісної роботи. Заробітна плата суддів має включати посадовий оклад, однаковий для всіх суддів одного рівня всіх юрисдикцій та надбавку за вислугу років. Доплату за кваліфікаційний клас, як і самі кваліфікаційні класи, потрібно ліквідувати. Присвоєння суддям кваліфікаційних класів нічого не дає, оскільки наявність того чи іншого кваліфікаційного класу жодним чином при розподілі справ тієї чи іншої складності не враховується, а по-друге, процедура присвоєння кваліфікаційних класів часто використовується головами судів для заохочення наближених суддів і для покарання незговірливих. Замість доплати за кваліфікаційний клас необхідно запровадити надбавку за високу якість роботи. Причому така надбавка має бути високою, щоб належно стимулювати роботу суддів. Для прикладу: станом на сьогодні заробітна плата судді певного суду становить 10 тис. грн. Отже, сума посадового окладу та надбавки за вислугу років, визначених за новими правилами, повинна бути не меншою за цю суму (Конституція не дозволяє погіршувати умови оплати праці суддів). Надбавка за високу якість роботи встановлюється в розмірі 50% зазначеної суми, тобто 5 тис. грн. При цьому зазначена надбавка виплачується лише за умови, якщо протягом місяця, за який нараховується заробітна плата, в судді немає скасованих рішень, вчасно і належно оформлено всі ухвалені повні тексти рішень, а справи здано до канцелярії суду. Критерії, які не дають судді права на таку надбавку, мають бути чітко виписані. Упевнений, запровадження цієї надбавки докорінно змінить ставлення суддів до виконуваної роботи, практично унеможливить сторонні впливи, в тому числі й посадових осіб чи хабарів, на ухвалювані судові рішення і зробить оплату праці суддів справедливою. Розумні і грамотні судді за ухвалення законних та обґрунтованих судових рішень будуть винагороджені високою оплатою праці. Не треба думати, що це спричинить різке збільшення видатків на заробітну плату суддів. За нинішньої якості правосуддя лише поодинокі судді, які не мають скасованих рішень, можуть отримати цю надбавку. Якщо ж із часом таких суддів побільшає, то це слід тільки вітати, оскільки свідчитиме про поліпшення рівня нашого судочинства. В сукупності із засобами дисциплінарного впливу запропоновані стимули, безперечно, матимуть позитивні наслідки.