Справа екс-прем’єра: кримінальний закон без меж?

Так звана газова справа за обвинуваченням Юлії Тимошенко перебуває нині в центрі уваги ук­раїнського суспільства. До неї прикута також пильна увага широкої світової громадськості. Ця непрос­та з багатьох причин справа, нав­коло якої так багато заяв, чуток і домислів, спонукає звернути увагу на аспекти, що стосуються дії кримінального закону.

Для цивілізованих країн беззаперечним є розуміння того, що кримінальний закон не може застосовуватися до сфер моралі, ідеології, віросповідання, по­літики, а також не може у звичайному режимі діяти в умовах природних та техногенних катастроф, в умовах інших надзвичайних ситуацій або реальної заг­рози їх настання.

У цивілізованих країнах вва­жа­ється неприпустимим застосовувати кримінальний закон до випадків, які охоплюються поняттями економічний, господарський, а також професійний ризики. Зокрема, зрозуміло, що не може підлягати кримінальній від­повідальності, наприклад, лікар, який у нестандартній, тяжкій для хворого ситуації, за відсутності внормованих методик та прото­колів лікування, а іноді й ліків, бере на себе відповідальність і намагається до останнього боротися за життя людини. Не підля­гають кри­мінальній відпо­відаль­ності за можливі помилкові рі­шення й дії державні чиновники, інженери й технологи, які діють у надзвичайних умовах, - як, наприклад, після вибуху на Чорно­бильській АЕС або після цього­річного цунамі на Фуку­сімі-1 у Японії.

Кримінальний закон не застосовується до сфер моралі, ідео­логії, віросповідання та політики з тієї простої причини, що він не має і не може мати інструментів (мірила) оцінки людської поведінки в цих сферах життя. Кримінальний закон не містить відповіді на запитання, яка ідеологія краща: лівоцент­ристська чи правоцентристська, або в кого релігійні постулати пра­виль­ніші - у православних чи мусульман. Кримінальний закон не містить відповіді на запитання, з якою країною необхідно вести переговори щодо енергоно­сіїв, а з якою - ні, з якою укладати уго­ди, а з якою не укладати і чому.

Саме тому за порушення моральних норм настає моральна відповідальність, за порушення ідеологічних чи релігійних постулатів - ідеологічний або, відповідно, релігійний осуд, за помилкові чи недоброякісні політичні дії та рішення - політична відповідальність.

В Україні добре пам’ятають, що, застосовуючи саме кримі­нальний закон до сфери моралі та ідеології, радянська влада засудила й знищила мільйони селян, робітників та представників інтелігенції. Так само, в ре­зультаті застосування кримі­нального закону до сфери віро­сповідання, було засуджено, закатовано і страчено тисячі священиків. Так само, застосовуючи кримінальний закон до сфери політичної діяльності, було засуджено і знищено тисячі діячів радянської політики (згадаймо Зінов’єва, Каменєва, Рикова, Тухачевського, Бухаріна та багатьох інших). До речі, ці судилища супроводжували численні «кликуши», а так звані судді посилалися на справедливість і право.

Дуже важлива обставина: характерною рисою переважної більшості судових справ, у яких кримінальний закон брутально втручався і, на жаль, досі втручається в не властиві для нього сфери людського буття, є розмите, неконкретне обвинувачення, поєднане з прямими фальсифікаціями фактів.

Хай як прикро, але доводиться констатувати, що за останні двадцять років українська міліцейсько-прокурорська система виховала чимало умільців заплутано й неконкретно формулювати документи обвинувачення. Замість очищувати лави від таких «фахівців», притягувати до дисциплінарної та кримінальної відповідальності, їх, навпаки, вирощували. На цих «самородків» сформувався стійкий попит. Саме через висунення розмитих обвинувачень, підкріплених арештами, тисячі представників бізнесу потрапили за ці роки за грати, а їхній бізнес було «роздерибанено». Нині, мабуть, декому стало нудно залишатися з такими неоціненними вміннями на рівні бізнес-розборок. Час підніматися на вищий «фаховий» рівень - на щабель державної політики…

Не вдаючись у деталі, виключно на елементарному рівні, кожному зрозуміло, що сфера міждержавних енергетичних переговорів була і залишатиметься делікатною матерією. Кожна цивілізована країна, дбаючи про свої державні інтереси, міжнародний імідж, всіляко намагається не відкривати всіх деталей відповідного процесу. Намагання вивернути назовні такі переговори в цілому чи окремі їхні деталі - м’яко кажучи, поганий тон, тим більше коли це робиться в режимі судового слухання з детальним допитом усіх свідків. Політична сила, яка в такий спосіб формує свою політику, напевно, має вельми сумнівне уявлення про етику міжнародних відносин.

Через окуляри соціального популізму, даючи політичні оцінки попередникам, звісно, виникає бажання простягнути руку до кримінального закону. Але при цьому доволі складно уявляється модель зловживання чи перевищення влади державними посадовими особами, дії яких спрямовані на виконання міждержавних домовленостей.

Спокуса ретроспективно й необґрунтовано застосувати до екс-урядовців «палицю кримінального закону», напевно, існуватиме завжди. Але водночас завжди слід пам’ятати і про ту величезну шкоду, яку, виходячи з викладеного вище, її застосування приносить державним інте­ресам.

Щодо кримінальної відповідальності службових (посадових) осіб, то і тут на елементарному рівні все просто.

Політична діяльність на найвищих щаблях державного управління - як важлива соціальна функція, як форма реалізації державної політики - включає в себе і внормовані, і не внормовані складові. Ця діяльність не має і об’єктивно не може мати абсолютної формально-юридичної визначеності, повної і наперед прописаної регламентації в усіх можливих обставинах. Ця діяльність за своєю природою є владоорганізуючою, що, зокрема, включає завдання унормувати форми, способи та методи роботи підпорядкованих інституцій та службових осіб.

Суб’єктам найвищого рівня державного управління нерідко доводиться ухвалювати рішення в ролі «останньої інстанції» та вчиняти дії в умовах виниклих нестандартних фактичних обставин, криз, надзвичайних ситуацій, соціального загострення за необхідності реагувати невідкладно й адекватно.

Саме враховуючи ці об’єк­тивні особливості, кримінальне право має своїм завданням надзвичайно виважено ставитися до кожного випадку оцінки діянь посадових осіб, що здійснюють управлінську державну діяльність високого рівня. Недарма доктрина службових злочинів категорично не допускає розширеного тлумачення кримінально-правових категорій, розмитих, абстрактних оцінок, довільних припущень та неконкретизованих звинувачень.

Зокрема, зловживання владою, за яке настає кримінальна відповідальність, має місце лише тоді, коли службова (посадова) особа діє явно всупереч інтересам служби з корисливих мотивів або іншої, саме особистої, заінтересованості. Пере­вищення влади визнається злочином лише тоді, коли в діях такої особи має місце явний вихід (не тільки за формою, а й за змістом) за межі наданих повноважень.

За будь-яких умов не може вважатися шкодою в розумінні кримінального закону факт виконання чинних зовнішньоекономічних контрактів, укладених на основі міждержавних (міжурядових) домовленостей. Якщо такий контракт з тих чи інших підстав не відповідає вимогам права, він має бути визнаний недійсним і підлягає скасуванню.

В інтересах суспільства у сфері управлінської діяльності неприпустимо шляхом надмірної, невиправданої та необґрунтованої кримінальної репресії розмивати грань між політичною (управлінською) діяльністю (в тому числі високопосадовця) та діями, за які настає кримінальна відповідальність. Роз­мивання цієї грані підриває основи державної служби, істотно ослаблює державу в цілому, дестабілізує правопорядок у країні.

У чому суть обвинувачення Ю.Тимошенко в «газовій» справі, поки що, напевно, мало хто зрозумів. Можливо, згодом обвинувачення розповість про те, як може найвища посадова особа в системі виконавчої влади держави вийти за межі своїх повноважень при веденні міжурядових переговорів та виконанні їх результатів.

Але якщо Ю.Ти­мо­шенко підлягає кримінальній відповідальності саме за ведення міжурядових енергетичних переговорів та виконання їх результатів, тоді що робити кримінальному праву з усіма попередніми прем’єр-міністрами, які вели такі самі переговори, досягали на міжурядовому (міждержавному) рівні відповідних домовленостей та виконували їх, використовуючи свої посадові повноваження? Що робити кримінальному закону з тисячами прем’єр-міністрів, канцлерів, президентів, які щодня ведуть подібні переговори, результати яких об’єктивно не можуть бути одночасно вигідними та економічно прибутковими для всіх країн без винятку?

Повертаючись до загальних положень, хотілося б іще раз наголосити: будь-яка спроба застосувати кримінальний закон до суто політичної діяльності неминуче заведе в глухий кут. Якщо кримінальний закон не має інструмента (мірила) оцінки політичних рішень і дій, доцільності підписання за певних обставин міждержавних (міжурядових) угод, якщо в порядку кримінального судочинства неможливо встановити факт існування можливості підписати певну угоду на кращих умовах, неможливо за всіма складовими юридично оцінити наслідки підписання та виконання цієї угоди, комплексно оцінити роль величезної кількості чиновників різних відомств, які були задіяні як у переговірному процесі, так і у процесі реалізації домовленостей тощо, - тоді незрозуміло, яку істину можна встановити в суді у кримінальній справі.

Ясно як білий день: ключовим питанням у «газовій» справі за обвинуваченням
Ю.Тимошенко є питання визначення межі застосування кримінального закону у політичній сфері. А отже, дана справа має дуже великі шанси увійти до списку світових хрестоматійних прикладів неприпустимості використання кримінальних норм не за призначенням. З української прокурорської методики визначення шкоди, заподіяної міжурядовими переговорами, пев­не, сміятимуться. Українська прокурорська методика визначення повноважень прем’єр-міністра, мабуть, буде запатентована у світі. Але насправді тут не до сміху. Задля збереження обличчя країни з цього приводу має бути негайно розгорнута публічна дискусія серед фахівців з кримінального права, кримінального процесу та конституційного права, а також у колі демократичних політичних партій. За результатами дискусії повинна пролунати чітка публічна відповідь стосовно того, куди ми йдемо: в цивілізоване демократичне майбутнє чи повертаємося до практики 30-50-х років минулого століття, практики застосування кримінального закону у політичній сфері з політичних міркувань?

Згадана справа - уже в процесі слухання, а тому цікава і з процесуального погляду. Декілька спостережень з цього приводу.

На стадії віддання до суду (попереднього розгляду) в будь-якій цивілізованій країні суд насамперед зобов’язаний з’ясувати, чи був узагалі злочин, чи його не було? Чи, може, те, що написано в обвинувальному висновку прокуратури, - просто фантазії? Якщо злочин справді був, то в чому саме він полягає і чи є обґрунтована підстава вважати, що до його вчинення причетний саме обвинувачуваний. З огляду на зазначене, викликає подив, що український суддя відмовив у клопотанні обвинувачуваної з проханням з’ясувати саме цю обставину (основний зміст клопотань на цій стадії якраз і полягав у твердженні, що злочину не було по факту). Таким чином, не з’ясувавши, був злочин чи ні, суддя передав справу на розгляд по суті, напевно, здивувавши тим самим як фахівців, так і широку громадськість.

Безумовною підставою для скасування обвинувального вироку суду є, як відомо, грубе порушення права обвинувачуваного на захист. Важливою складовою реалізації даного права особи є право заявляти суду клопотання. Кожне клопотання - це окрема процесуальна дія, яку суд повинен розглядати і вирішувати окремо. Завжди від вирішення поточного клопотання прямо залежить заявляння чи не заявляння наступних. Встановлення в суді порядку заявляння клопотань пакетом (усіх разом) є, безперечно, грубим порушенням права особи на захист, порушенням, яке делегітимізує суд.

Обвинувачувана заявила клопотання про об’єднання в одне провадження її справи зі справами Діденка, Макаренка, Шепітька та інших службових осіб, які виконували міждержавні (міжурядові) домовленості, досягнуті в тих самих «газових» переговорах. Кримінально-процесуальний закон передбачає об’єднання в одне провадження всіх справ, що мають один і той самий предмет доказування, тобто стосуються тієї самої події, тих самих осіб, тих самих наслідків, тих самих причин і умов вчинення діяння. Закон прямо встановлює, що в одному провадженні можуть бути об’єднані справи за обвинуваченням кількох осіб - співучасників вчинення одного чи кількох злочинів. Очевидно, що в одному провадженні повинна слухатися справа за обвинуваченням прем’єр-міністра, яка давала на виконання міждержавних (міжурядових) домовленостей, досягнутих у переговорах щодо постачання та транзиту газу, обов’язкові розпорядження та доручення своїм підлеглим, і справи підлеглих, які виконували ці доручення. Очевидно, мабуть, для всіх, окрім тих, хто, ймовірно, вирішив «пограти в рулетку», - якщо не пройде одне обвинувачення, доводитимемо інше, якщо не пройде одна методика визначення шкоди, утверджуватимемо іншу. А який вигляд має Українська держава на тлі відмови у клопотанні про об’єднання зазначених справ в одне провадження? Карткового шулера?

Дещо про суд, а якщо він одноособовий - то про суддю. Суддею вважається той, хто знає зміст і форму закону. Суддею в розумінні даної справи, виходячи з її предмета, може бути особа, яка однаково добре розуміється на кримінальному, господарському, міжнародному, конституційному праві та енергетичному законодавстві, особа, яка на високому фаховому рівні здатна відмежувати кримінальну відповідальність від відповідальності конституційно-правової, міжнародно-правової та політичної. Якщо суддя таким критеріям не відповідає, то, приймаючи справу до свого провадження, він повинен заявити самовідвід, інакше неминуче плутатиметься сам і плутатиме учасників процесу та суспільство.

Окрім іншого, кваліфікований суддя повинен уміти відрізнити неповагу до суду, продемонстровану обвинуваченим, за яку передбачено заходи впливу, від політичної позиції обвинувачуваного, який висловлює недовіру суду або, спираючись на значну кількість фахових та офіційних тверджень, публічно висловлює сумніви щодо незалежності, неупередженості та безсторонності суду, незалежності та самостійності дій прокуратури.

При врученні обвинувального висновку закон надає обвинувачуваному не менш ніж три дні для ознайомлення із цим документом. Очевидно, що строк рахується шляхом додавання виключно робочих днів, а не вихідних.

Коли в кримінальній справі, що складається з великої кількості томів, у справі, за якою слідкує вся Україна і весь демократичний світ, обвинувачувана просить кілька тижнів для ознайомлення з усіма матеріалами, а суд без пояснень відмовляє в клопотанні, - така поспішність суду явно знижує довіру до нього, не кажучи вже про гарантії забезпечення права на захист.

Підсумовуючи, наголосимо: у практиці будь-якої країни може виникнути складна проблема у сфері кримінального судочинства. Розумна влада в такому випадку бере тайм-аут (зупиняє провадження), проводить відкриту фахову дискусію, зокрема на предмет визначення меж застосування кримінального закону у політичній сфері, і лише досягнувши повної ясності як для себе, так і для суспільства, робить наступні виважені кроки. Не зовсім розумна влада підкидає в топку паровоза ще більше вугілля і на повних парах влітає в аннали історії. Потрапити в таку історію доволі легко. Відмитися потім буде складно.

P.S. На частину майна Юлії Тимошенко і Юрія Луценка накладено арешт.

Про це повідомив заступник генерального прокурора Ми­хайло Гаврилюк на брифінгу в четвер у Києві. «У всіх кримінальних справах, які сьогодні направлено до суду, на майно обвинувачуваних накладено арешт», - сказав він. На запитання, чи стосується це майна Тимошенко і Луценка, Гаврилюк відповів: «Без винятку».

Представник прокуратури нагадав, що згідно з позовом МВС проти Луценка збитки, заподіяні ним державі, оцінюються в 978 тис. грн. За його словами, для забезпечення позову на частину майна та рахунки Лу­ценка накладено арешт на суму понад 1,7 млн. грн. Водночас Гаврилюк відмовився назвати суму, в яку оцінюється заарештоване майно Тимошенко.

При цьому заступник генпрокурора наголосив, що процес виявлення майна, що належить обвинувачуваним, триває. За його словами, це стосується також майна, оформленого на родичів.