Гучну кримінальну справу проти посадових осіб банку «Слов’янський» порушив слідчий управління податкової міліції ДПАУ в січні 2000 року. Проти них висунули обвинувачення в розкраданні майна в особливо великих розмірах на загальну суму 11 млн. грн., у зловживанні службовим становищем, що призвело до майнової шкоди на суму 335 млн. грн., в ухилянні від сплати податків на суму понад п’ять мільйонів гривень, у службових підробках.
Тоді ж Артемівській суд Луганська засудив віце-президента банку «Слов’янський» Бориса Фельдмана до дев’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна, без права обіймати керівні посади.
КАБ «Слов’янський» створено 1989 року під назвою «Трансформатор Банк». 1999 року за розмірами капіталу (230 млн. грн.) він входив до п’яти найбільших українських банків. За підсумками того ж року, його прибуток становив 83 млн. грн., обсяг вкладів населення збільшився на 250%.
У пресі висловлювалися припущення, що безпрецедентність цього процесу, про що поговоримо нижче, пояснюється головним чином пильною і зацікавленою увагою до банку двох високопоставлених осіб — М.Азарова, який тоді очолював податкове відомство держави, і С.Піскуна, нині — екс-генпрокурора України.
Пропонуємо читачам інтерв’ю з Борисом Фельдманом.
— Через чотири роки після початку процесу проти банку «Слов’янський» ви дійшли висновку про те, хто конкретно його ініціатор і яка його реальна причина?
— Замовник нашої справи — передусім знеособлена система. Якщо ж говорити конкретно, я майже впевнений, що головним ініціатором нашого «процесу» була податкова адміністрація. Час роздування справи банку «Слов’янський» — це той момент, коли нова зграя вривалася на адміністративно-бюрократичний олімп. Податківці були головним мотором, до їхньої зграї приєдналися діячі різних відомств: прокуратура, судді.
До речі, не скажу, що ми були єдиними, з ким повелися таким чином. Але ми досить яскраво протистояли тезі, що займатися бізнесом і не порушувати закон неможливо. Ми вибивалися з правил і порушували картину, якої ця система прагнула. Просто ми виявилися найзручнішим об’єктом для процесу. Оскільки ніяк не були пов’язані ні з чиновницьким апаратом, ні з політиками. Ми неправильно відповідали на головне запитання української сучасності: «А ви чиї будете?» Колишньокомсомольські? Ментівсько-прокурорські? Бандитські? Російські? Президентські? А ми відповідали, що нічиї, що самі по собі живемо й працюємо. Виявилося — не можна.
Коли податкова намагалася зробити свій перший «наїзд» і виставила нам штраф у кілька десятків мільйонів гривень, ми, замість того, щоб «домовлятися» й сплачувати, пішли в суд і цивілізованим шляхом виграли спір із податковою адміністрацією. Коли остаточне рішення суду набрало законної сили, один із керівників податкової адміністрації сказав: «Ну, це ви дарма — могли б заплатити мільйонів 8—10. Що ви втратили б? А так — чекайте неприємностей». Його погрози дуже скоро здійснились у вигляді кримінальної справи.
Найсмішніше, що цю кримінальну справу було порушено саме за тим фактом, за яким ми виграли суд у податкової. Тобто кримінальну справу, за якою я опинився за гратами, було порушено за фактом дій, які на той момент суд уже визнав цілком законними. Проте цією кримінальною справою вбивали двох зайців: по-перше, намагалися довести тезу про те, що закон порушують усі, тож незаплямованих бути не може. По-друге, утверджувався новий закон — якщо не платиш, якщо не згоден зі створюваною системою корупції, то вибуваєш із гри.
У руйнуванні банку податківцями прозирає й суто меркантильний момент. Як говорив Жванецький: «Що охороняєш, те й маєш». Борючись із розкраданнями, розкрали один із найбільших банків.
— Поширена думка, що події навколо банку «Слов’янський» спричинило те, що він був частиною «імперії» Павла Лазаренка, а особисто вам не могли вибачити тісних ділових контактів із Юлією Тимошенко...
— Ви забули згадати, що мене ще й намагалися проголосити замовником записів Мельниченка... Весь цей міф про зв’язок із Лазаренком і Тимошенко та про те, що ми були частиною якоїсь імперії, створили для ліплення справи світового масштабу. Структури, які насправді розслідували справи Лазаренка й Тимошенко, не висували до нас ніяких претензій. Вони добре знали, що ми не маємо до них ані найменшого стосунку. У нашій кримінальній справі також ні Лазаренко, ні Тимошенко ніколи не згадувалися. Хто ж усе це вигадав? Той самий Піскун, якому страшенно кортіло мати надмасштабну справу?
— Поширене переконання, що в нашій державі неможливо займатися бізнесом і зовсім не порушувати законів. Таким чином, існує свого роду «презумпція вини». Що порушували ви?
— Можу сміливо заявити, що кожен, хто потрудиться прочитати вирок, переконається: ніяких правопорушень ні я, ні банк «Слов’янський» не чинили. Це легко зрозуміти з самого вироку.
Мене визнано винним у двох епізодах, які мають однакову особливість: мене засуджено за діяння, які самі по собі не є протиправними. Вони не містять порушення ніяких законів. Мало того, ті цілком законні діяння, за які мене засуджено, зроблено без моєї участі.
Мене визнали організатором ухиляння від сплати податків у дуже дивний спосіб: я позичив гроші компанії на три роки, й вона мені їх повернула. А злочин нібито полягає в тому, що я знав, що компанія ці гроші не включила до складу валових доходів і не сплатила з них податок на прибуток. У даному разі компанія і не повинна була сплачувати з цих сум податок на прибуток. Стосовно цього існують цілком однозначні роз’яснення Вищого господарського суду й самої податкової адміністрації. До того ж, я аж ніяк не причетний до підготовки й подачі податкової звітності цієї компанії — це робили виконавчий директор і бухгалтер. Слава Богу, цих людей до кримінальної відповідальності не притягнули. Мене визнали організатором без співучасників, що саме по собі є ідіотизмом.
За другим епізодом мене визнано винним у розкраданні коштів банку «Слов’янський». До речі, при цьому в банку «Слов’янський» нічого не пропало. Знову-таки, йдеться про угоду, до якої я непричетний. Суд установив, що банк був винен закордонній компанії певну суму грошей. Замість того, щоб безпосередньо заплатити, він купив кредиторські вимоги до неї й зарахував ці кредиторські вимоги. Банк купив їх без знижки, але з відстрочкою платежу, що, природно, вигідно. Замість того, щоб заплатити цю суму відразу, він заплатив її згодом, змінивши кредитора.
Природно, ні про які збитки не може бути мови. Ця операція була вигідна банку, оскільки банк заплатив ту саму суму, але пізніше. До того ж, саму угоду укладав не я, договори та платіжні доручення підписував не я. Ті, хто це робив, за твердженням суду, «не знали й не могли знати» про якісь мої наміри.
Я вважаю, що на прикладі нашої справи яскраво видно, як знищувалися основні принципи правосуддя. Перелік усіх порушень процесуального й матеріального права, допущених у нашій справі, величезний. Але з усіх порушень хотілося б виокремити нівелювання сили судових рішень.
Якщо досі було зрозуміло, що коли ти ведеш спір, остаточною крапкою в ньому є судове рішення. Ти його одержав, і воно тебе захищає. У нашій справі було поставлено експеримент зі знищення реальної сили судового рішення. Влада почала визнавати й виконувати тільки ухвалені на її користь судові рішення. Таким чином, суду залишається лише функція оформлення затверджених поза судом рішень. Судові рішення, ухвалені на нашу користь, просто не виконувалися.
—Ваша справа перебуває на розгляді у Верховному суді України. Ви ще на щось сподіваєтеся?
— Це вже не перша моя касаційна скарга, яку розгляне Верховний суд. До цього під час досудового слідства я оскаржив незаконність утримання під вартою й інші процесуальні порушення. Верховний суд установив своїм рішенням, що мене незаконно утримували в СІЗО. Але йому забракнуло мужності поставити крапку, і він знову запустив справу на новий розгляд у суд першої інстанції. У результаті нескінченного ходіння по цьому колу остаточне рішення про незаконність мого утримання під вартою під час досудового слідства ухвалили через два роки з моменту подачі скарги.
Жахливість такого підходу полягає в тому, що йшлося не про якийсь майновий спір, ішлося про незаконність утримання людини під вартою! Тобто про страшне порушення основних прав людини. І питання в цьому випадку Верховний суд повинен був вирішити негайно. Але він дотягнув цю справу до того, поки вирок проти мене не набрав законної сили і рішення про те, що мене колись незаконно утримували під вартою, вже неможливо було реалізувати в якісь конкретні дії.
Так, я побоююся, що й у даному випадку Верховний суд не наважиться ухвалити остаточне рішення по суті. Ясна річ, ВС не може не помітити порушень як матеріального, так і процесуального права — він не зможе заплющити на це очі. Але він може відправити справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд. Найстрашніше, що він може при цьому не змінити запобіжного заходу, залишити мене під вартою. Тобто знову запустити мене по цьому нескінченному колу процесу.
Адже в нас унікальна в сенсі порушення всіх законів справа. Можна прочитати її першу сторінку й відразу закрити справу як порушену незаконно. Можна почати з кінця, прочитати вирок і зрозуміти, що фактів, установлених самим вироком, цілком досить для повного виправдання. Ніяких додаткових розслідувань тут не потрібно.
— Кажуть, що деякі високопоставлені чиновники неодноразово пропонували вам угоду: ви повинні були визнати себе винним, а вам дають мінімальний термін. Чому ви відмовлялися від таких пропозицій? Можливо, були б уже на волі.
— По-перше, у явній формі такі пропозиції не звучали. Кілька разів були натяки. Але складність полягає передусім у тому, що за відсутності самої події злочину я не розумію, як можна реалізувати таку пропозицію. У чому я повинен визнати себе винним? Я міг би навіть погодитися, що все вказане у вироку чинив я, але від цього самі по собі ці діяння не стануть протиправними. Я не можу погодитися, що бувають розкрадання без предмета розкрадання. Тут від мене нічого не залежить — це те саме, що погодитися з тим, ніби двічі по два п’ять, а сонце сходить на заході. Неможливість пристати на таку пропозицію сама по собі знімає питання. У нас немає грунту для компромісу.
— Юрій Любимов у Театрі на Таганці нині ставить спектакль за мотивами двох процесів — вашого й Кафки. І як воно — чотири роки жити всередині процесу?
— Я знаю про проект Юрія Петровича, і хоча я не дуже великий знавець театру, але здогадуюся, чому він знайшов так багато спільного в наших «процесах». На жаль, сам я роман Кафки прочитав тільки після винесення вироку, інакше зберіг би масу сил та емоцій. Система українського «правосуддя» навдивовижу точно повторює світ, створений Кафкою, і його роман міг би служити докладним путівником для всіх, кого вона засмоктує.
Світова література періодично зверталася до теми паралельних світів, що існують поруч зі звичайним, але живуть за своїми законами. Ці «задзеркальні» світи мають глибинні, приховані властивості, які погляд художника гіперболізує й доводить до гротескних форм. Похмурий геній Кафки помістив банкіра Йозефа К. в особливий світ — світ бюрократичної влади. Не просто влади, а тієї її сфери, де зіштовхуються інтереси людини та якихось суб’єктів від «правосуддя». Цей світ не прив’язаний до конкретного місця й часу, він відбиває властивості системи, у якій обвинувачуваний є не більш ніж живильним середовищем для тих, хто інтегрував себе в систему, прийняв її як єдину форму існування.
Кафка писав «Процес» сто років тому в іншій країні. Але наскільки ж це актуально для нас! Очевидно, у сваволі є певні константи, якісь обов’язкові невід’ємні риси, які долають простір і час.
Пізнання цього світу з його дивацтвами, з його правилами — це і були чотири роки мого процесу. Якщо у звичайному світі суд ухвалив випустити тебе з-під варти — тебе неодмінно випустять. У «світі Кафки» суд виносить постанову звільнити з-під варти, але «звільнений» залишається за гратами.
У нормальному світі, якщо суд установив законність якихось дій, то за них не можуть притягнути до кримінальної відповідальності. В українському кафкіанському світі з приводу саме таких дій, визнаних судом законними, без найменших докорів сумління порушать кримінальну справу.
Тільки в цьому світі, не порушуючи закону, ви можете скоїти злочин. Тільки тут існує «злочинне використання прогалин у чинному законодавстві». Коли говорять, що підсудний має право знати, у чому його обвинувачують, і суд зобов’язаний йому це роз’яснити, — то у світі Кафки йому нічого не пояснять і при цьому додадуть, що «самі повинні розуміти».
Якщо в звичайному світі кримінальну справу порушують тільки після виявлення злочину, то в «задзеркаллі» чинять діаметрально протилежно. Спочатку призначають «злочинця», потім порушують справу, а потім довго шукають злочин і потерпілих. Та так і не знаходять. Але це, до речі, абсолютно не заважає перебігу процесу.
Спочатку суд продовжує затримання, і тільки потім відбувається саме затримання. У прошитих і скріплених печаткою томах справи дати на документах набагато пізніші, ніж дата постанови про закінчення справи. І міру покарання тут визначають до початку судового розгляду.