У п’ятницю, 21 грудня, повернувшись із Києва з урочистостей, присвячених десятій річниці української міліції, начальник карного розшуку ГУВС у Запорізькій області підполковник Олександр Колесников прийшов додому близько восьмої години вечора. Приблизно через годину куля з його пістолета, випущена його власною рукою, влучила в голову. Можливість самогубства міліціонера твердо заперечило керівництво МВС. За офіційною версією, бойовий офіцер загинув у результаті необережного поводження зі зброєю. Спростувати цю найбільш офіційну версію важко, та й насправді не потрібно. Так буде краще для дружини і дочки підполковника Колесникова, на очах яких сталася ця трагедія: родичі міліціонерів-самогубців не мають права на страховку і пенсію за втратою годувальника. Однак не помітити низку нестиковок у ній теж не можна.
Всі минулі вихідні запорізькі журналісти намагалися з’ясувати деталі загибелі високопоставленого міліцейського начальника. Керівництво УМВС і МВС, як завжди, були у своєму амплуа: без коментарів. Та від людей, які добре знали загиблого, стало відомо, що постріл було зроблено із пістолета, яким Олександра Колесникова нагородили на урочистих зборах у МВС, присвячених Дню міліції. На нагородній табличці загиблого стоїть підпис Президента України. За інформацією, що надійшла від близьких, Колесников показав пістолет дружині і дочці, після чого вони пішли на кухню, щоб підготуватися до невеликого сімейного торжества на честь свята. Як усе відбулося, вони не бачили. Коли прибігли на звук пострілу, Колесников був уже мертвий. Куля влучила в праву скроню. Через день підполковника поховали. Ще раз підкреслюємо: цю інформацію отримано за неофіційними каналами, але не можемо не розцінювати її як дим, що, як відомо, не буває без вогню.
Вже після опублікування неофіційної інформації про обставини загибелі Олександра Колесникова з’явилася офіційна версія. Відповідно до неї, увечері підполковник зайшов додому, «щоб підготуватися до виїзду з групою підлеглих на затримку озброєного злочинця». У квартирі він витяг із «закріпленого за ним табельного пістолета» (не нагородного!) магазин і поклав його на журнальний столик. «Проте, порушивши відповідну службову інструкцію, він не переконався в наявності патрона в патроннику», — говориться в повідомленні Центру громадських зв’язків МВС. Переодягнувшись, Колесников сів у крісло поруч із членами сім’ї та сусідкою, котрі дивилися телевізор (у такий спосіб міліція вказує коло свідків, які можуть підтвердити офіційну версію). Спілкуючись із ними, він «тримав руку на пістолеті» (не знаємо, що ви подумали, — усі сходяться на тому, що спілкування було теплим і мирним). «Раптово пролунав постріл, під час якого Колесников одержав смертельне поранення».
Дозволимо зробити собі невеличкий відступ про прийоми журналістської роботи. Відомо, що PR-офіцери МВС усіляко намагаються уникнути начальницьких «пістонів», які щедро відважують за появу публікацій, у яких міліція не «біла й пухнаста». Не звинувачуючи ні в чому не зв’язаних у своїй творчості по руках і ногах міліцейських офіцерів-журналістів, зазначимо: коли їхнє керівництво дійсно піклується про імідж МВС у ЗМІ, воно повинно перебудувати їхню роботу так, щоб вона випереджала події. Інакше кажучи, міліцейські журналісти повинні прогнозувати, які події викликають інтерес журналістів, ставити себе на їхнє місце (особливо в плані відпрацьовування каналів неофіційного отримання нами інформації), і першими видавати «в ефір» матеріали про неї. Один з основних законів PR говорить, що «журналіст ледачий» і легко «ковтає» докладні й інформативні прес-релізи. Блокування ж інформації лише розпалює його інформаційний голод. Тобто, якби в суботу-неділю ЦГЗ МВС вже опублікував доповідь і зворушливу розповідь про загибель міліціонера, мало хто з журналістів став би «копати» цю тему далі. І в них не виник би ряд закономірних запитань, нині навіки повислих у повітрі: який був пістолет, яке було взаєморозташування осі ствола і частин тіла Колесникова в момент пострілу, куди все ж потрапила куля, із якої відстані було зроблено постріл, де перебували в цей момент дружина та дочка, які, нарешті, справи, що стосуються «сильних світу цього», розслідував на момент загибелі Колесников.
Дружина і дочка Олександра Колесникова мовчатимуть. Для керівництва запорізького МВС важливою є «честь мундира», а для рідних — лише чистота пам’яті про померлого. Адже, як випливає з наказу МВС про профілактику самогубств, який ще влітку просочився до друку, визнання цього факту «значно погіршить матеріальне становище сім’ї»: «допомога від органу чи підрозділу внутрішніх справ буде мізерною». Крім цього, «...після їхньої (самогубців) смерті товариші та колеги, хоч би як було, нехтуватимуть ними, вважатимуть дезертирами або слабкими людьми, котрі зрадили присягу, етичний кодекс працівника органів внутрішніх справ України», «...навіть церква відмовиться правити службу за упокій душі самогубця», а «...діти самогубців будуть соромитися відповідати на запитання про своїх батьків» (цитати з опублікованого низкою столичних газет наказу). Воно їм треба? Тим більше, для рідних, які перебувають у шоку після події, такий тиск навіть надмірний.
Однак за дев’ять місяців поточного року, за словами самого міністра Юрія Смирнова, в Україні зареєстровано 28 випадків суїциду серед працівників органів внутрішніх справ. Для порівняння: 2000 року в результаті самогубств загинули 47 міліціонерів, 1997 року — 57. У перші роки незалежності України суїцид перевищував бойові втрати працівників міліції: ситуацію вдалося стабілізувати лише до середини дев’яностих років, із використанням американських методик психологічної роботи з особовим складом.
Останнім резонансним самогубством працівника міліції стала загибель слідчого Подільського райуправління міліції Києва Віктора Білика, котрий застрелився із табельного пістолета у своєму робочому кабінеті 23 жовтня під час нічного чергування. Перед смертю слідчий кілька разів телефонував дружині (просто розмовляли) і лишив записку. Як розповідав журналістам сам Юрій Смирнов, після прочитання цієї записки йому «хотілося плакати».
Попри жорсткий осуд самогубств керівництвом органів внутрішніх справ, час від часу дозволялося наводити ці цифри з метою просування рішення соціальних проблем міліції. І це вдалося — статистика самогубств, звільнень і корисливих злочинів серед працівників органів внутрішніх справ зіграла не останню роль в ухваленні рішення про 100-відсоткове збільшення міліцейської зарплати.
У деяких випадках, навпаки, загадкові обставини загибелі працівника міліції вважалися самогубством. Як приклад можна навести зникнення 25 жовтня начальника Путивльського райвідділу УМВС України в Сумській області Олександра Аледінова, через п’ять днів знайденого повішеним на високому дубі в яру біля села Мазівка. Жодних записок виявлено не було. Щоправда, багато людей, які бачили його останнього дня, звернули увагу на його стурбований, пригнічений настрій. Для слідства цього виявилося достатньо, щоб закрити справу. Для закриття справи про загибель підполковника Колесникова з Запоріжжя достатньо було явно передбачуваних свідчень рідних. Іноді, дуже рідко, церква усе ж робить винятки, правлячи службу за самогубцями. Але в даному випадку питання про виняток із правил не стояло.