На тлі щоденних повідомлень із середовища українського політикуму непоміченими для переважної більшості жителів країни пройшли зміни в кримінальнопроцесуальному законодавстві, через які країна різко просунулася вперед на шляху до правового безладдя. До наявних способів «розвалу» кримінальних справ додався ще один потужний інструмент — набагато ефективніший і універсальніший, ніж будьякі інші.
З 18 січня 2007 року в країні почав діяти новий порядок оскарження постанови про порушення кримінальної справи, встановлений Законом України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи». Згідно з вимогами цього закону, після подання в суд скарги на постанову про порушення справи суддя розглядає її одноособово, в ході чого він має право винести постанову про відкриття провадження за такою скаргою. І хоча законом передбачено, що копія такої постанови спрямовується органу, який порушив кримінальну справу або у провадженні якого вона перебуває, прокурору, потерпілому або особі, за заявою якої було порушено справу, — однак законодавець не став обтяжувати себе тим, що до винесення такої постанови суддя таки мав би заслухати перелічених осіб.
За таких обставин постає запитання: яким чином суд, володіючи інформацією щодо обставин справи лише від особи, стосовно якої цю справу порушено і яка не несе жодної відповідальності за достовірність наданої нею інформації, не маючи жодних відомостей із зазначеного приводу від слідчого і прокурора, — може володіти даними щодо кола потерпілих у справі або осіб, за заявою яких цю справу було порушено, щоб після винесення такої постанови подати її копію визначеному в законі колу осіб? Відповіді на це запитання закон не дає.
Далі — більше. Постановою про відкриття провадження суддя має право зупинити слідчі дії у справі на час розгляду скарги. При цьому постанова судді про відкриття провадження набирає законної сили з моменту її винесення і підлягає негайному виконанню. Тому цілком можливо, що в інтервалі часу між винесенням такої постанови і одержанням її копії слідчим, який до цього моменту не знав про такий документ, він таки провів певні слідчі дії. Який правовий статус протоколів цих слідчих дій: стають вони за таких обставин неналежними доказами у справі чи ні? І якщо так, то чому через несвоєчасне одержання слідством постанови судді мають втрачатися здобуті у справі докази? Жодних правових норм із цього приводу законодавцем не введено.
На практиці вже виникли прецеденти іншої, абсолютно не урегульованої цим законом проблеми. Вона виникає тоді, коли у справі, крім особи, котра подала скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, є й інші, стосовно яких у ході того ж розслідування іншими постановами також порушено кримінальні справи. Якщо аргументи скаржника виявляються для судді переконливими і він зупиняє слідство у справі, то чи поширюється таке зупинення і на злочини, розслідувані в рамках тієї ж кримінальної справи стосовно інших осіб? Якщо припустити, що так, то з яких причин слідство не повинно виконувати свої прямі обов’язки з розслідування цих злочинів, особливо якщо інші обвинувачені у цій самій кримінальній справі перебувають під вартою? Якщо ні, то як у рамках однієї кримінальної справи розділити ті слідчі дії, проводити які заборонено, і ті, на які ця заборона не поширюється? Отже, запитань щодо змісту закону набагато більше, ніж відповідей.
Що ж відбувається, коли суддя дійшов висновку про незаконність порушення кримінальної справи? Тоді, задовольняючи скаргу, він одночасно скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи. Таким чином, навіть якщо слідчий, порушуючи справу, припустився певної помилки, навіть суто технічної, що стало підставою для винесення такого рішення суддею, то подальше доопрацювання таких матеріалів із належним повторним формулюванням постанови про порушення справи стає неможливим, оскільки кримінальну справу не може бути порушено, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є інша, не скасована постанова. А тому, хоч би якої тяжкості злочин було скоєно особою, щодо якої була порушена така справа, хоч би які збитки цим злочином було завдано, хоч би які нові приводи і підстави для порушення кримінальної справи було знайдено — порушити таку справу вже ніколи й нікому не вдасться. І, звичайно ж, набрання законної сили постановою судді про скасування постанови про порушення справи веде за собою скасування запобіжних заходів, повернення вилучених речей та поновлення прав, щодо яких на час досудового слідства встановлювалися обмеження. Тобто обвинувачений, якщо він у ході досудового слідства перебуває під вартою, негайно звільняється і вважається таким, який ніколи не притягувався до кримінальної відповідальності.
Третьокурсникові юрфаку, навіть якщо він поверхово вивчав дисципліну під назвою «Кримінально-процесуальне право», відкривається проста й незаперечна істина: існують два абсолютно різних правових процеси — відмова в порушенні кримінальної справи, що регулюється ст. 99 КПК України, і скасування постанови про порушення справи, яке регламентоване ст. 100 цього ж Кодексу. Підстави, порядок і правові наслідки застосування цих норм також абсолютно відмінні. Здавалося б, що в такому разі у відповідному законі також слід було б розписати різницю у випадках та способах застосування суддею цих правових норм. Але законодавець і тут не став заморочуватися такими неістотними нюансами й визначив, що суддя задовольняє скаргу, одночасно скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи. Саме так і не інакше. Альтернативне застосування суддею у відповідній постанові будь-якого з цих двох пунктів грубо суперечитиме свіжоприйнятому закону.
Очевидно, що навіть якщо кримінальну справу порушено без достатніх на те підстав, це ще не означає, що в цих матеріалах немає приводів і підстав для порушення інших кримінальних справ за фактами інших злочинів. Цілком можлива і не така вже й рідкісна на практиці ситуація, коли дослідчу перевірку проведено повно і всебічно, приводи і підстави для порушення кримінальної справи наявні, але сама постанова про порушення розписана неякісно, і тому може бути скасована з суто формальних причин. Таким чином, правові підстави для скасування постанови про порушення справи в такому випадку наявні, а ось підстав для відмови в порушенні кримінальної справи — немає. Таких підстав суддя не може видумати й самостійно, оскільки їх перелік чітко визначений Кримінально-процесуальним кодексом. Але, за вимогами цієї «симфонії розуму», в такій ситуації поставлений у цуґцванг суддя буде просто змушений, дотримуючись однієї норми КПК, водночас порушувати іншу. А тому стає можливою схема корупційної взаємодії між слідчим, який виносить небездоганну, з формального погляду, постанову про порушення справи, особою, стосовно якої порушено справу, і суддею, що таку постанову скасовує з одночасною відмовою в порушенні справи, після чого жоден правоохоронний орган не зможе повернутися до розслідування фактів, за якими цю справу було порушено. Ну, а порядному слідчому при такому законодавстві слід думати не про те, як довести вину обвинуваченого, а як так домовитися із суддею, щоб той визнав обґрунтованими не документи з портретами американських президентів, надані особою, щодо якої порушено кримінальну справу, а матеріали слідства.
А як додатковий бонус від законодавця — остаточна гарантія неможливості будь-яких подальших спроб розслідування як тих злочинів, стосовно яких винесено таку постанову судді, так і інших, безпосередньо пов’язаних із ними, виступає норма цього ж закону. Відповідно до якої, у разі набрання законної сили постановою судді про скасування постанови про порушення справи та відмову у порушенні справи подані до суду документи зберігаються в суді. Важко зрозуміти, як така «новаторська» норма закону може сприяти утвердженню правосуддя, однак вона вже почала діяти. І її наслідком стає те, що, незалежно від того, які приводи і підстави для порушення будь-яких інших кримінальних справ стосовно будь-яких інших осіб містяться у направлених в суд матеріалах, цих матеріалів слідство вже не одержить: архів суду стане для них надійною «чорною дірою», звідки вони, раз туди потрапивши, вже ніколи не повернуться.
Згідно з вимогами чинного законодавства, коли кримінальна справа закривається районною прокуратурою чи міліцією або ж ці ж органи відмовляють у порушенні кримінальної справи, то постанови із зазначеного приводу потерпілий може оскаржити прокурору району. Якщо той погодиться з прийнятим у справі рішенням, то такі його дії можна оскаржити прокурору області, якщо ж і той вирішить залишити прийняте рішення в силі, то це також можна оскаржити в Генпрокуратуру. Зрештою, якщо справа розслідувалася Генпрокуратурою, то постанову працівника цього органу про закриття кримінальної справи можна оскаржити або вищестоящому керівнику Генпрокуратури, або в той-таки суд. Коли ж суддя місцевого суду скасовує постанову про порушення справи і виносить постанову про відмову в порушенні справи, то такі його дії можна оскаржити лише в апеляційний суд, і на цьому можливості перегляду постановленого рішення вичерпуються, а подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Ну, а в українських реаліях, коли судова влада часто-густо підміняється владою суддів, дійти консенсусу з суддею апеляційного суду щодо залишення в силі постанови суду місцевого не є питанням із розряду неможливих. Особливо з огляду на те, що апеляційна інстанція може бути спокійна — хоч би яке рішення вона прийняла, в касаційному порядку його ніхто ніколи переглянути не зможе. Так би мовити, позитивний результат гарантовано.
Можна тільки гадати, як потерпілий, одержавши поштою винесену суддею місцевого суду постанову, встигне за декілька лічених днів написати змістовну апеляційну скаргу і належним чином подати її. Можна лише припускати, яким чином безграмотність цього закону сприяє захистові прав і свобод потерпілого від злочину.
Істотною частиною аналізу певної правової норми є й визначення моменту «qui prodest» — тобто кому вона вигідна і бажана. В даному випадку також важливо зрозуміти, кому ж потрібен безпрецедентний за своєю логічною суперечливістю закон. Очевидно, що не «маленькому українцеві», навіть тому, котрий скоїв якийсь злочин, оскільки не з його статками, зв’язками, та й, цілком можливо, інтелектуальним потенціалом можна братися за вирішення в суді питань такого рівня.
Важко зрозуміти, якими резонами керувалися парламентарії, голосуючи за такий законопроект, і з яких причин до позбавленого здорового глузду і правової логіки, внутрішньо суперечливого закону президент не застосував право вето.
Людині, не обізнаній із тонкощами функціонування механізму українського правосуддя, може здатися, що, зрештою, немає істотної різниці в тому, хто саме прийматиме рішення щодо скасування постанови про порушення справи і виноситиме постанову про відмову в порушенні справи: суд, прокурор чи слідчий. Але в такому міркуванні криється суттєва помилка. Питання не в тому, що правовий тренд поступової передачі повноважень із нагляду за слідством від прокуратури до суду, який спостерігається останніми роками, є негативним процесом сам по собі. Проблема полягає в тому, що надання будь-яких владних повноважень певному органу повинно супроводжуватися введенням адекватного механізму відповідальності цього органу за винесені ним рішення. І навіть не надто ефективні, проте вкрай потрібні системи стримувань і противаг, що діяли в Україні, через відповідні зміни в законодавстві продовжують відключатися за непотрібністю.
Беручи до уваги практичну неможливість скасування рішення про задоволення скарги на постанову про порушення справи, яке набуло законної сили, можна констатувати: канал для швидкого, ефективного і надійного угроблення будь-яких кримінальних справ в Україні відкрився і вже активно діє. Рівень ентропії в системі українського правосуддя катастрофічно зростає і сягає критичної межі, що ставить під загрозу саму можливість існування системи правосуддя. У корупційні канали, які циркулюють у країні, вприснуто новий допінг, що, разом з іншими хворобами пацієнта, згодом може стати причиною його загибелі від паралічу. Куди йдемо?