На шпальтах вітчизняної, та й не тільки, преси можна зустріти рубрику «Дивіться, хто прийшов», яка презентує нову людину при владі. Законодавчої чи виконавчої. Ось і нам цікаво: кого ж ми так довго й старанно вибирали до Верховної Ради? З чим йдуть до парламенту обранці нової хвилі? З лише своїми, як траплялося з колишніми господарями сесійних крісел, інтересами, клановими або ж, осінимо себе хресним знаменням, винятково державними?
Іван Васильович Вернидубов пройшов до парламенту за мажоритаркою. Причому в місті Севастополі, де клановість разом з псевдопатріотизмом надто набридли й звідки у владу посилають людину здебільшого для того, щоб їх обранець впрягся в суто державні справи. Іван Васильович юрист. За освітою, покликанням і більшою частиною стажу. А працював він і в слідчих органах, і в прокуратурі. Причому довелося йому побувати навіть на посаді заступника генерального прокурора України, де юрист здобув неоціненний досвід взаємовідносин із Верховним і Конституційним судами України, відстоювання інтересів держави та його громадян на найвищому рівні. Перед тим як довірили йому посаду голови міської податкової адміністрації, тобто важливі економічні важелі, які впливають у тому числі й на поповнення держбюджету, п’ять років віддав боротьбі з організованою злочинністю, корупцією та бандитизмом у Севастополі на посаді прокурора міста. Кандидат юридичних наук. Автор наукових статей і монографій про проблеми національного законодавства. І щоб повністю переконати читача, що парламент в особі Вернидубова отримав юриста-професіонала, зазначимо: Іван Васильович подав «знизу» і домагається застосування понад тридцяти пропозицій, рекомендацій з удосконалення правової політики держави. Як він сам каже, написані вони для того, щоб не дати праву піти вліво. Між іншим, серед авторів так званої малої судової реформи він далеко не останній.
Думаю, читачам нашої газети буде цікава позиція нового парламентарія з багатьох питань.
— Як відомо, у Гаазі активізувалася робота Міжнародного трибуналу, на користь якого висловилося багато членів ООН. Добре це чи погано — не про це йдеться. Нам же цікавий такий поворот у факті витягування з піхв міжнародного карального меча: яким чином це позначиться на правовій політиці всередині нашої держави, яка набирає обертів на шляху до демократії?
— Ми живемо у світі, де людина не застрахована від загрози загинути від рук агресора, вбивці, міжнародних терористів. Подібні події мали місце в Ірані, Центральній Африці, Югославії, Росії, Сполучених Штатах Америки. Нині у світі домінують внутрішні конфлікти, і найчастіше ініціатори мерзенних злочинів, скоєних як проти своїх громадян, так і проти людства, уникають розплати. Умови боротьби з національною і міжнародною злочинністю ускладнюються зростанням низки тяжких злочинів, які складають серйозну небезпеку не лише для окремо взятої держави, а й для всього людства, вимагають серйозних спільних зусиль.
Нещодавно в Нью-Йорку в штаб-квартирі ООН відбулася урочиста церемонія на честь створення першого в історії Міжнародного кримінального суду. Відповідно до Римського статуту 1998 року, суд зможе розпочати роботу після ратифікації цього статуту 60 країнами. Що, власне кажучи, і сталося. Проте тут важливий момент, пов’язаний із юрисдикцією цього суду. Вона матиме серйозний вплив на внутрішнє законодавство. У тому числі, звичайно, й наше. Багато в чому в Кримінальному кодексі України передбачено відповідальність за злочини, які будуть і предметом розгляду згаданого Міжнародного кримінального суду, що доповнюють національні органи кримінальної юстиції. Україна, на жаль, не змогла ввійти в число тих, хто дав життя цьому серйозному міжнародному інституту. Або не зуміла.
Що ж до юрисдикції, то треба мати на увазі дуже важливий момент. Вона спрямована проти групи серйозних злочинів: проти людства, геноциду, військових злочинів у тому числі агресії. До речі, за певних умов убивства також можуть розглядатися як злочини проти людства, тому на внутрішнє законодавство й політичний режим держав багато аспектів майбутньої діяльності Міжнародного кримінального суду мають прямий вплив.
Що мається на увазі? Ось, приміром, як трактує суд злочин проти людства: діяння, яке відбувається в рамках широкомасштабного або систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад відбувається свідомо. До таких діянь Статут відносить убивство, винищування, поневолення, депортацію, ув’язнення або інше жорстоке позбавлення фізичної свободи в порушення основних норм міжнародного права, катування, переслідування будь-якої ідентифікованої групи або спільноти з політичних, расових, національних мотивів, насильницькі зникнення людей та інші дії подібного типу. З огляду на такий спектр діянь, які стали предметом для розгляду Міжнародного кримінального суду, наше законодавство неминуче зазнаватиме змін. І не тільки буде, а й повинно.
— Про Міжнародний трибунал, дай, Боже, йому об’єктивності та неупередженості, згадано не просто для світської розмови. Ми ось уже десять років декларуємо, що наша правова політика має розроблятися і здійснюватися в «контексті кращої накопиченої у світі практики». Іноземні правознавці так не вважають…
— Ми й самі свої помилки бачимо не гірше від зарубіжних експертів. І здатні усвідомити, чому таке відбувається. Насамперед тому, що парламент перевантажений політичними пристрастями, багато ключових питань у попередній час попросту випадали з поля зору парламентаріїв. І нині новому складу важливо оперативно реагувати на те, щоб узвичаєні принципи швидше реалізовувалися в конкретній національній правовій базі. Потрібно враховувати й об’єктивні причини. Вони пов’язані здебільшого з недосконалістю нашого законодавства. Не всі факти порушення отримують належну й принципову оцінку. У цьому сенсі велику роботу матимуть як парламент, так і правоохоронні органи. Насамперед, щоб повернути довіру своїх громадян до закону та правосуддя і відродити авторитет, який похитнувся в очах європейського співтовариства. Особливо після ряду голосних історій, які, на жаль, не отримали свого логічного завершення.
— Чи доводилося нашій країні приймати компліменти від представників міжнародного права чи все обмежувалося докорами?
— Конституція України, прийнята 1996 року, отримала високу оцінку світового співтовариства та правознавців зокрема. Інша річ, що розвиток законодавства дещо загальмувався, особливо в галузі судової реформи, у тому числі й із забезпечення фундаментальних прав людини. І в цій ситуації сама правозастосовувальна практика дала привід для критики. Це вже трохи інший аспект, оскільки не можна погодитися з думкою, що все в нас погано, у тому числі законодавство. Як правило, справа впирається не в якість закону, а в його дотримання, наявність чи відсутність механізмів його виконання.
— Іване Васильовичу, що ви особисто розумієте під поняттям «якісний закон»?
— Закон має прийматися виходячи з тієї проблеми, яку він покликаний вирішити. У нас є закони про газ, про нафту, ледь не про комах. Ми продукуємо нормативні акти, які, за великим рахунком, не викликані певними життєвими потребами. Друге: якісний закон не повинний залишати прогалини. Він має, як парасолька, покривати усе, що потрапляє під його вплив і регулювання. З іншого боку, він не повинний «наповзати» на інші закони, які вже діють. Потрібно чітко стежити, щоб він вписувався в правову систему, крім дублювання та протиріч.
Будь-який закон має бути технологічним. І не нагадувати підручник або доповідь на партійних зборах. У законі має бути норма, тобто ті обов’язкові правила, які встановлюють механізми регулювання: як робити, що можна? Кажуть, що закони наші не працюють. І начебто усе правильно в них, але ось юридичні механізми, які містять необхідні гарантії, що встановлюють ступінь відповідальності за їх дотримання, відсутні. Або їх не вистачає в повному обсязі.
Сьогодні в Україні існує найактуальніша проблема — побудова системи законодавства. Хтось повинний узяти на себе відповідальність і провести інвентаризацію законів. Потрібно проаналізувати, наскільки старі закони відповідають нинішнім умовам. У нас узагалі є закони, які приймалися за ситуацією, — декрети Кабміну. Минуло вісім років, а окремі декрети діють. Чи потрібно їх зберігати? А може, вони мають потребу у незначному коригуванні? Потрібно провести велику інвентаризаційну роботу, і тоді чітко побачимо, де недобір, а де зайве. Це вже робота для професіоналів у парламенті. Потрібна попередня кваліфікована експертиза. Нехай це буде якась структура Верховної Ради. Проте не політична експертиза, це справа юристів-професіоналів. Я думаю, що відповідний парламентський комітет має розпочати свою роботу з концепції розвитку законодавства.
— Правосуддя України продовжує демонструвати нездатність вирішення складних, простіших і, що найобразливіше, зовсім простих справ. А про хабарництво взагалі ходять легенди…
— Та не можна правосуддя в цьому сенсі робити об’єктом особливої уваги. Те, що ви кажете про корупцію та хабарництво, то це явище безлике, характерне для державного апарату. Воно вразило й державну владу, і правосуддя. Проте переважно судді — чесні професіонали. Та є випадкові, як і скрізь. Інша річ, що люди, які мають владу, усі публічні заяви, які стосуються правосуддя, повинні робити виважено. Інакше вони підривають авторитет державної виконавчої влади і руйнують ідею створення незалежного правосуддя. Якщо кожний говоритиме, що в нас погане правосуддя, просто так, знічев’я, нічого хорошого не буде.
— Коли ми з вами говоримо про вдосконалення правової політики держави, питань економіки не обминути. Що, на ваш погляд, необхідно зробити, щоб національні юридичні стандарти захисту власності, вирішення майнових та інших господарських позовів органічно ввійшли в згадуваний нами міжнародний контекст? Не знаю, як у Книзі рекордів Гіннесса подані досягнення в галузі юриспруденції, але, здається, деякі майнові суперечки в межах України претендують потрапити в цей фоліант винятково в номінації їх тривалості.
— Що ж до тривалості розгляду справ, то, у принципі, в багатьох державах до цього ставляться спокійно. Аби в остаточному підсумку справа була вирішена справедливо. Більш того, щоб справа, з якої прийняте законне рішення, «реалізувалася», тобто рішення суду з неї в результаті було чітко виконано. Ми живемо за умов економіки так званого перехідного періоду й розуміємо, що це пов’язано з певними труднощами. Тому повинна насторожувати не сама тривалість процедур, а можливість використовувати цю тривалість на шкоду своєму контрагенту й у підсумку позбавити можливості реально відновити порушене право. В усьому світі знайдеться чимало судових справ, які затяглися на роки. Це нікого не повинно бентежити. І навряд чи поспішність у судочинстві виправдана. Більш того, швидкий суд у нас асоціюється з «самосудом».
— Картину ви намалювали не надто оптимістичну. Та, схоже, точно знаєте, що потрібно зробити, щоб право не йшло вліво?
— Я думаю, що це знають чимало професіоналів, які, крім знання винятково юридичних тонкощів, мають величезний практичний досвід, деякий запас життєвої мудрості й твердого бажання змінити законодавство на благо кожного та країни в цілому.
Говорячи «вліво», ми користуємося політичною термінологією. Тому таке побажання новому парламенту. Якщо точніше — юридичній його «частині». Попри перипетії з більшістю, боротьбу за портфелі, протистояння, ми, юристи, повинні спокійно, виважено й професійно займатися тим, що покликаний робити парламент по своїй суті: готувати й приймати якісні закони. Все інше — не завжди потрібний антураж навколо законодавчої роботи.