UA / RU
Підтримати ZN.ua

Що відкриваємо?

Полтавські ЗМІ широко оповістили, що 4 травня начальник ГУМВС у Полтавській області полковник Оле...

Автор: Людмила Кучеренко

Полтавські ЗМІ широко оповістили, що 4 травня начальник ГУМВС у Полтавській області полковник Олександр Рудяк взяв участь у відкритті в селі Веприк Гадяцького району оновленого пам’ятника енкаведистам, котрі загинули у 20—30-х роках минулого століття. У заході взяли участь студенти Веприцького професійного аграрного ліцею, на території якого й міститься поховання, місцеві жителі.

Можливо, ця подія не мала б такого негативного резонансу на Полтавщині, якби не стала в один ряд із відкриттям у Запоріжжі 5 травня пам’ятника Сталіну.

Як пише сайт полтавської обласної міліції, облаштування пам’ятника інвестував онук похованого в могилі працівника НКВС Діонісія Степанця, російський промисловець-новатор і винахідник, академік Олександр Степанець, коли дізнався від родича про місце поховання діда.

Під час реконструкції поховання було знайдено закорковану сургучевим корком пляшку, в якій зберігався уривок газети «Правда Украины», датованої січнем 1967 року, та аркуш зі списком прізвищ 17 людей, що покояться у братській могилі. Директор ліцею Іван Берус стверджує: серед енкаведистів, які загинули за невідомих обставин у 20 — 30-х роках минулого століття, два начальники районного НКВС, рядові міліціонери, голова військового трибуналу, комсомолець та деякі інші мешканці села.

На той час Веприк був районним центром, а в старому корпусі нинішнього ліцею розміщувався районний відділ НКВС, у дворі якого й ховали чекістів та членів їхніх родин. Нині на оновленому пам’ятнику викарбувано прізвища 17 похованих. У радянські ж часи його вінчав напис: «Борцям за владу Рад!», а біля самого пам’ятника школярів приймали в піонери.

Розпалася радянська імперія, архіви вивергнули правду про роки терору й репресій, від якої вжахнувся світ, було реабілітовано сотні тисяч невинних жертв тоталітаризму, українці нарешті отримали справжню, а не переписану за вказівками радянських ідеологів історію, наших національних героїв перестали називати зрадниками… І ось на тобі! Головний полтавський міліціонер, що недавно обійняв посаду, поїхав вшановувати енкаведистів, котрі віддали життя в боротьбі з українським селянством задля перемоги комунізму.

Я пригадую екскурсію для журналістів у музей управління СБУ в Полтавській області кілька років тому (НКВС, до речі, був спільною «праматір’ю» і для КДБ-СБУ, і для міліції). Комсомольські активісти, які призначалися на посади начальників відділів ГубЧК-НКВС Полтавщини 20 — 30-х років, зазвичай не мали освіти, втім — відзначалися наджорстокістю й творчим підходом до перевиконання планів зі знищення «ворогів народу». Руки більшості з них були по лікоть у крові невинних людей. Бо жалісливих або тих, хто намагався розмірковувати й аналізувати накази, на таких посадах не тримали. Більшість їх згодом були страчені як «вороги народу». Але чи це применшує їхню вину перед тими, кого вони катували й розстрілювали в катівнях НКВС та засилали в Сибір і на Соловки?

Втім, жоден керівник УСБУ ще не додумався покладати квіти на могили очільників та рядових працівників НКВС, навіть коли в тих об’являлися високопоставлені родичі в Росії. А ось головний міліціонер Полтавщини додумався. Ще раз процитую сайт ГУМВС: «Олександр Рудяк подякував нащадкам Діонісія Степанця і веприківській громаді за добру пам’ять про міліціонерів, які на початку ХХ століття самовіддано захищали інтереси народу і держави». Якщо держави в сенсі «машини насилля» — то можна й так сказати, а ось народу — швидше, ні. Я розумію, що О.Рудяк навчався в радянській школі (в якій уже навіть не вивчали Короткого курсу ВКП(б), але ж останні 19 років він служить у правоохоронних органах незалежної України…

Я поцікавилася, як оцінюють представники сільської інтелігенції участь у меморіальному заході начальника ГУВС Олександра Рудяка. Однак вони уникали відповіді на пряме запитання.

В.о. веприцького сільського голови Катерина Ющенко: «У кожного часу свої герої, то були такі часи, тепер — інші. Куди покладати квіти в селі: до пам’ятного знака жертвам Голодомору-33 чи до могили енкаведистів, — особиста справа кожного мешканця…» Директор аграрного ліцею Іван Берус: «Багато років учні ліцею доглядають за братською могилою. Треба по-християнськи ставитися до всіх загиблих, тим більше що така воля влади». Михайло Гончаренко, директор Веприцької школи, в якій розміщено музей села: «Певно, Рудяк не міг не приїхати на відкриття пам’ятника, адже Олександр Степанець у добрих стосунках з Азаровим і Табачником…»

Відверто вразив мене учитель-пенсіонер Олексій Кривко, якого називають головним істориком Веприка і який за краєзнавчо-пошукову роботу в радянські часи навіть нагороджений орденом Дружби народів. За його даними, під час колективізації було розкуркулено 14 сімей веприківців, а під час Великого голоду померло близько 300 односельців (а скількох умертвив, скільком зламав долі голова військового трибуналу? — Авт.). Однак чомусь цифри, озвучені Олексієм Йосиповичем, для нього ж самого не аргумент: переважають 17 жертв «сутичок із бандитами». Зокрема, каже О.Кривко, «у братській могилі на території ліцею поховані міліціонер Єгоров, його сестра та малолітня племінниця, вбиті бандою Зеленого; та й банда Махна тричі була у Веприку».

Мабуть, тому ми, українці, так і живемо, що, маючи чудові ресурси, маємо непатріотичну еліту, яка не хоче знати свою історію, а й досі послуговується тоталітарними стереотипами. Бо повстанські загони українських селян, котрі у 20-х роках боронили своє майно та свою свободу зі зброєю в руках від московських комісарів, учитель і досі називає бандитами. А орденоносець-краєзнавець чомусь погано знає історію рідного краю: отаман Зелений діяв на Київщині й загинув у листопаді 1919 року. Дослідник повстанського руху полтавець Олексій Пугач, автор книжки «Отаман Гонта», який багато років працює в архівах СБУ, каже, що в 20-х роках на Гадяччині боролися повстанські загони Коваля й Хрещатого.

Говорила я і з багатьма представниками полтавської інтелігенції. Всі сходилися на думці, що відкриття реконструйованого пам’ятника у Веприку — справа родинна і це — по-християнськи. Добре, що внук шанує й пам’ятає діда, незважаючи на те, що в народі НКВС ні з чим хорошим, м’яко кажучи, не асоціюється. Бо не була тоді міліція з народом. Ні в роки примусової колективізації та розкуркулення, ні в страхітливі роки репресій. І новопризначеному начальникові ГУМВС навряд чи годилося разом із заступниками освячувати цю подію своєю присутністю. Бо навіть єпископ Запорізький і Мелітопольський Йосип (УПЦ Московського патріархату) засудив встановлення у Запоріжжі пам’ятника «вождю народів» Сталіну, оскільки, на його думку, це ображає релігійні почуття багатьох тисяч віруючих мешканців Запоріжжя. Краще б головному міліціонеру Полтавщини зайнятися ревним виконанням безпосередніх обов’язків.