Попри прийняті раніше і зовсім недавно заборонні рішення центральної та місцевої влади, безперешкодна «металева лихоманка» триває з попереднім, а то й з більшим розмахом. Автор не став би вкотре писати про «мисливців» на метал і їхніх жертв, якби в цій заїждженій темі не з’явилися нові, досить несподівані аспекти.
У міліцейських протоколах були зафіксовані дві незвичні події, котрі майже одночасно трапилися в сільській і міській місцевості Кіровоградщини. Жителі села Червона Кам’янка Олександрівського району, прокинувшись літнього ранку, побачили, що їхній населений пункт залишився без «точок», які певний розряд людей відвідував частіше, ніж сільмаг, — їх уночі просто знищили. Взагалі, з’ясовування стосунків між приймальниками металів, коли менш спритні конкуренти вчиняють нальоти на процвітаючих, — не рідкість. Але в цьому випадку гнів невідомих грабіжників обрушився на самі «точки», де скуповувався метал, а не на їхній уміст. Один із металопунктів розвернули так, що про відновлення його роботи не може бути й мови. Другий аналогічний об’єкт, де замки виявилися міцнішими, теж не вцілів — його спалили дотла. Місцеві селяни майже одностайно визначили намір невідомих месників — вивести з ладу пункти з приймання металу, щоб вони не сіяли конфліктів між односельцями. Жителі цього села, як і всієї ураженої «металевою лихоманкою» околиці, поділилися на два табори — тих, хто сприймає металопункти за благо і задля копійчаного заробітку тягне туди все, що погано лежить,— і тих, хто вже усвідомив небезпеку такого роду діяльності.
Невдовзі після інциденту в Червоній Кам’янці уже в самому Кіровограді міліціонери на вулиці Гагаріна по опівночі наштовхнулися на легковик, багажник якого осів під вагою каналізаційних люків та іншої комунальної «живності». Питання, чому злодії не втекли з місця події, не виникало. Автомашину, що служила знаряддям для транспортування украденого, завантажені в неї заготовки «обробили» до такого стану, що її саму вже можна було здавати на металобрухт. Не в кращому стані був власник цього транспортного засобу та його подільник, які теж виявилися «не на ходу», — жорстоко побиті, вони не могли рухатися і були раді давати свідчення міліції, а не безпощадним людям у масках, які, не вірячи обіцянкам більше не красти, били їх до знемоги. Затримані були в такому стані, що не приховували від правоохоронців своїх намірів. Вони справді крали люки, вантажили їх у багажник, аби здати в найближчий приймальний пункт. Але в розпал цієї «роботи» бозна-звідки налетіла група хлопців, і почався «виховний» процес із усіма наслідками, які з того випливали.
Місцеві оглядачі анітрохи не сумніваються, що знищення пунктів приймання металів у Червоній Кам’янці та побиття мисливців на метали в Кіровограді не що інше, як самосуди. Допевнившись у безсиллі чи небажанні влади навести лад, невідомі, згадавши безсмертний афоризм «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», почали діяти.
Металева лихоманка, у яку втягнуте як мисливці і жертви все населення країни, — лихо загальне. Але Кіровоградщина в цьому плані — особливо потерпіла сторона. За статистикою, лише торік з області вивезено 116 тис. тонн чорних металів і 8 тис. тонн кольорових, усього на 57,8 млн. грн. Більшість вивезеного, зрозуміло, ніякий не металобрухт, а найсправжнісінькі необхідні речі. За обсягом украдених електропроводів (як знак часу, з’явився і такий вид статистики) Кіровоградщина посідає п’яте місце в країні. Інакше кажучи, не обтяжений особливо розвиненою індустрією, суто степовий край зазнає втрат, сумірних із такими індустріально насиченими областями, як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька.
Річ у тому, що тут свого часу було створено особливо сприятливі умови для процвітання бізнесменів від металу. І ситуацію досі не вдається переломити. Чим тільки не примудрялися видавати селянам заборговану їм зарплату сільгосппідприємства — хлібом, маслом, молоком, зерном, горілкою, худобою та вбитою і живою птицею. Перелік можна продовжувати. Та навіть серед цієї «екзотики» несподіванкою видається практика, коли як оплата праці пропонується... уламок металу.
У селі Кірове Новгородківського району нещодавно було запущено в хід цілу індустрію з реалізації металів. Під пристойним приводом погашення боргів із зарплат у місцевому сільгосппідприємстві пускали під автогенні різаки зношені і не дуже сільськогосподарські машини, демонтовані на фермах механізми, усілякі ємності. Порізаний на зручно транспортовані уламки метал удень видавався як заробітна плата, а вночі розкрадався. Зрозуміло, в селі, де «металевий бізнес» отримав таке потужне підживлення, він посів лідируючі позиції. Тут були відкриті й успішно працювали шість пунктів приймання металу.
Міліцейські рейди в умовах загострення сільського безробіття кардинально проблеми не вирішували. Серед бажаючих заробити з’явилися справжні віртуози своєї справи, котрі розробили такі механізми, які дозволяють знімати електропроводку швидко і безшумно, перетворювати дроти на компактну масу, довести походження якої непросто.
Місцеві суди дедалі частіше мусили вирішувати юридичні головоломки: хто з правопорушників небезпечніший для суспільства — підліток, підстрелений на стовпі під час крадіжки електропроводів, чи фермер, який удався для захисту своєї власності до дробовика? На яке покарання заслуговують погромники і підпалювачі металопунктів, ті, хто без суду і слідства б’є мисливців на метали. І чи треба враховувати при цьому «пом’якшувальні обставини», на кшталт того, що ці незаконослухняні аноніми — майже єдині безкомпромісні борці з металевим свавіллям, що вже багатьох, як то кажуть, «дістало».