Східна мудрість каже, що за своє життя людина повинна виховати дитину, посадити дерево та звести будинок. Діти є, практично, в усіх, дерева — у багатьох, а от із будинками справжня катастрофа: усе, що можна, уже побудували до нас. Правда, люди не розгубилися, і коли немає змоги звести щось своє, завжди можна добудувати чуже. Можливо, саме з цієї причини будинки, відбудовувані після Другої світової війни і які відтоді є прикрасою Києва, стали останнім часом об’єктами пильної уваги з боку різноманітних МПФ, АТ, ЗАТ чи ТОВ.
Зрозуміло, що не любов до архітектури (принаймні не тільки вона) спонукає бізнесменів до реконструкції старих будинків. Адже кожному киянину приблизно відомо, скільки може коштувати квартира в «сталінці» на Великій Житомирській, Прорізній чи Пушкінській, про яку піде мова далі. А оскільки держава, практично, не виділяє на це кошти, замовниками й інвесторами виступають недержавні структури.
З травня 1999 року, відповідно до постанови Кабінету міністрів, в Україні діє програма реконструкції житлових будинків, яка дозволяє залучення позабюджетних коштів для реконструкції житлового фонду. Держава, таким чином, водночас знімає з себе відповідальність за ці будинки і створює умови для розвитку підприємницької діяльності в Україні. Неначебто поєднуємо приємне з корисним. Однак і прибуток від продажу побудованих квартир у даному випадку одержує не держава (якщо не брати до уваги декотрих її представників, які в міру своїх можливостей «сприяють» реалізації таких проектів).
Історія з будинком по вулиці Пушкінській 2-4/7 почалася ще 1997 року. Головними її персонажами є багатопрофільна фірма «Сільгосп-Контракт», адміністрація Старокиївського району міста Києва, мешканці будинку №2-4/7 і горище цього ж будинку. Передісторія така: у грудні 1997 року розпорядженням глави Київської міської адміністрації №2048 фірмі «Сільгосп-Контракт» було надано горище приміщення будинку №36/7 по вулиці Шовковичній. Коли підписали всі необхідні документи й домовилися про дослідження технічного стану будинку, з’ясувалося, що, крім фірми «Сільгосп- Контракт», право на реконструкцію будинку дано також двом фізичним особам. «Сільгосп-Контракт», маючи на це всі підстави, подав у Вищий арбітражний суд на Київську міську адміністрацію. У результаті в липні 1999 року Вищий арбітражний суд затвердив мирну угоду між фірмою, Київською міською та Старокиївською районною адміністраціями. Було вирішено дати фірмі «Сільгосп-Контракт» право виступити інвестором переоблаштування горища під мансардний поверх у будинку №2-4/7 по вулиці Пушкінській. У такий спосіб «Сільгосп-Контракт» відвоював своє горище. Але це тільки початок історії.
Наступним кроком «Сільгосп-Контракту» була оренда горища з правом наступного викупу. Сталося це в тому ж липні місяці, через сім днів після ухвали арбітражного суду. Здавалося б, немає ніякої проблеми, кожна зі сторін задоволена. Але постає питання — а як же мешканці будинку? Яким чином могли винести рішення щодо власності людей без їхнього відома? Тим паче що, відповідно до п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 р., власники квартир багатоквартирних будинків «є співвласниками підсобних приміщень будинку. Останні передаються у власність квартиронаймачів безплатно й окремо приватизації не підлягають».
Для того, щоб розібратися хоч трішки в українському законодавстві, «ДТ» звернулося по коментар у київську правничу фірму «Юріс». За словами фахівця фірми Галини Волянської, уже п. 2 ст. 10 Закону «Про приватизацію» містить відповідь на запитання, чи могло горище стати власністю інвестора. «Якщо воно не підлягає приватизації, то це неможливо». Проте каменем спотикання в цьому питанні стало визначення правового статусу горища. «Інвестор посилається на п. 41 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, у якому немає вичерпного списку підсобних приміщень, і стверджує, що коли так — то горище належить до нежитлових помешкань. (Різниця в тому, що підсобні приміщення є об’єктами права власності власників квартир, а нежитлові — об’єктами права комунальної власності. — О.С.). Дивна логіка! Адже це положення — не єдиний законодавчий акт, у якому згадується перелік підсобних приміщень. Є, приміром, постанова Кабміну №572, яка називає горища підсобними приміщеннями. Є також п. 4.1. Типового статуту об’єднання співвласників багатоквартирного будинку, затвердженого Фондом держмайна, де вказано, що до частин і елементів будинку, які перебувають у спільній частковій власності членів об’єднання, належать, крім інших підсобних приміщень, і горища. А нежитлові приміщення — це магазини, аптеки, бібліотеки тощо, вмонтовані в житлові будинки.
Таким чином, горище будинку є власністю тих мешканців, котрі приватизували свої квартири (а таких у будинку по вул. Пушкінській 95%), і, відповідно, органу місцевого самоврядування, який виконує повноваження власника щодо неприватизованих квартир.
Відповідно до п. 1 ст. 113 Цивільного кодексу України, володіння, використання й розпорядження майном при спільній частковій власності здійснюється за згодою всіх учасників, незалежно від розміру їхньої частки від цілого.
Те, що в будинку відразу не створили Об’єднання співвласників, зовсім не позбавляє людей їхніх законних прав. Адже в Законі «Про приватизацію» сказано, що жителі можуть створювати об’єднання, але тільки для того, щоб спрощувати дію правових механізмів.
Думка ж юристів, котрі представляють «Сільгосп-Контракт», така: по-перше, як уже згадувалося, горище належить до нежитлових приміщень. По-друге, оскільки мешканці не створили об’єднання, вони не були на момент ухвалення рішення стосовно горища юридичною особою. Отже, вони не реалізували своє право на горище, тож воно може перейти у власність інвестора.
Таким є правовий аспект історії.
Далі — більше. Фірма «Сільгосп-Контракт» для розробки проекту надбудови будинку звернулась у творчу архітектурну майстерню «Л.Скорик». Головним архітектором затверджено саму Ларису Павлівну. За всіма документами ці дві організації проходили разом, «пліч-о-пліч». Але на певному етапі творча архітектурна майстерня зникає з документації, а на її місці виникає нове, свіженьке (тільки 1998 року створене) ТОВ «Ріелтерство та будівництво». Причому директором і «Сільгосп-Контракту», і «Ріелтерства» виступає одна особа — Валерій Вікторович Кравченко. Згодом, правда, директор у «Ріелтерстві» змінився, але фірми чудово уживаються в одній квартирі. Формула проста: «замовлю собі в себе. У себе для себе зароблю».
Цілком розходяться погляди у фірми й мешканців і на проблему міцності. За збігом обставин, серед мешканців будинку є заслужений будівельник УРСР Ластівняк, який очолював управління, що зводило цей дім. За його словами, будинок не витримає додаткового навантаження, оскільки в 50-х роках у Радянському Союзі відчувалася нестача будматеріалів, зокрема цементу, а це набагато скорочувало тривалість життя споруд. Плюс до всього грунтові води, що з’явились у підвалі, розмивають фундамент. У Києві вже не раз «сповзали» будинки, зокрема й на вулиці Пушкінській. У свою чергу, «Сільгосп-Контракт» пропонує зробити ремонт у під’їздах, облаштувати внутрішній дворик і, в разі заподіяння збитку мешканцям, відшкодувати його. На словах начебто все гарно, та є передчуття, що всі обіцянки так і залишаться на словах, без документального закріплення. Жителі не виключають, що в результаті дій фірми будинок почне «потребувати термінового» капітального ремонту, і всім їм доведеться залишити свої квартири, у яких прожили десятки років. Де гарантії, що все не станеться саме так?
І зовсім нічим не унікальний цей будинок по вулиці Пушкінській. І таких загадкових історій у місті Києві немало. Просто, на жаль, вони нічого не вчать ні простих смертних, ні чиновників. Незрозуміло, чому в Україні досі немає чіткого житлового законодавства, а чинні закони суперечать самі собі. І тим паче незрозуміло — якщо, за Конституцією України, людина, її «життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека» визнано найвищою соціальною цінністю, то як влада може приймати рішення, що аж ніяк не захищають інтереси людей, а переступають через них, заради досягнення власних цілей?