Хтось пам’ятає про сталінські репресії ГУЛАГу? Про такі вислови як «двадцять п’ять років без права листування»? Мабуть, лише сиві ветерани, а ще пам’ятає про це архів КДБ, який усе не наважиться відкрити нащадкам таємниці своєї жахливої історичної спадщини: катувань, масових вбивств за рішеннями «трійок», кримінальних переслідувань людей, котрі не поділяли радянську ідеологію. Тим часом люди мусять знати ці факти, хоча б для того, аби така практика ніколи більше не повторювалася. А вислів «розпишися за новий строк» хтось пам’ятає ? Це коли людина відбуває покарання, термін якого добігає кінця, а їй раптом повідомляють про продовження терміну ув’язнення ще на певний строк. Так вона може відбувати покарання доти, доки не змінить своїх ідеологічних поглядів або не знайде спільну мову з керівництвом виправного закладу.
На жаль, це можливо в сучасній Україні, яка декларує європейський напрям розвитку. Не просто можливо в поодиноких випадках. Практика покарання ув’язнених додатковим терміном - досить поширена технологія так званої боротьби адміністрації виправних установ з особами, котрі, на думку пенітенціаріїв, злісно порушують режим утримання. Тобто будь-яка особа, яку адміністрація виправної колонії називає злісним порушником режиму утримання, може бути піддана кримінальному переслідуванню за ознаками кримінального злочину на абсолютно законних підставах. І це дає можливість додати певний термін ув’язнення до того строку, що його вже майже відбув засуджений.
У сталінські часи перед закінченням строку відсидки засудженого викликали на вахту і давали прочитати постанову про призначення нового терміну покарання. Він міг становити і десять років. Багатьох політв’язнів судили за повстання в таборах у 1953-1954 роках. Тим, хто мав 25 років позбавлення волі, додавали ще 25.
За часів Андропова, на початку вісімдесятих, було запроваджено зміни до кримінального кодексу. Згідно зі статтею 183-3, під виглядом боротьби «з організованою злочинністю і корупцією», коли в кожному намагалися побачити правопорушника, можна було в кінотеатрах посеред сеансу вмикати світло, в усіх присутніх перевіряти документи, аби з’ясувати, чи не належить бути тому або іншому відвідувачеві кінотеатру під час перегляду фільму на підприємстві і виконувати державну програму. Тепер така форма державного спонукання з метою сприяння економічному зростанню, підвищенню виробництва здається пережитком минулого. Але саме в тому далекому 1983 році (згідно з указом Президії Верховної Ради Української РСР від 23.09.83 р.
№5855-x) «каральний», «репресивний» Кримінальний кодекс Української Радянської Соціалістичної республіки у редакції 1960 року було доповнено новелою, що стосувалася саме осіб, котрі відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Ця норма звучала так: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи або інша протидія адміністрації у здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання в місцях позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання піддавалася протягом року стягненню у вигляді переведення в приміщення камерного типу (одиночну камеру) або переводилася в тюрму, - карається позбавленням волі на строк до трьох років». Друга частина цієї статті передбачала покарання до п’яти років. За цією нормою, засудженому за адміністративні проступки (за сприяння адміністрації установи) судом призначалося нове покарання на термін до трьох або п’яти років.
2001 року в незалежній Україні було прийнято новий, демократичний, як тоді казали, Кримінальний кодекс України. Прогресивною новелою КК стала відмова законодавця від указівок на адміністративну преюдицію як умову кримінальної відповідальності.
Відповідно до ч.1 ст.2 КК України, «Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом», тобто кримінально караного діяння. Втім, якимось дивним чином у новому кодексі майже без змін залишилася стаття з кодексу 1960 року. Вона була вже без другої частини, з іншою назвою (тепер 391) і викладена таким чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання». Умовою для притягнення до відповідальності засудженого за ст. 391 КК є факт застосування до нього адміністративного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (далі ПКТ) (одиночної камери) за дії, що мали на меті уникнення подальшого відбування покарання (власне преюдиції).
Проте сама конструкція диспозиції цієї норми прямо суперечить публічно оголошеним концептуальним засадам Кримінального кодексу, прийнятого Верховною Радою України у 2001 році. Адже, за цією нормою, кримінальному переслідуванню піддаються особи за скоєння адміністративних проступків, а не кримінально караних діянь.
Водночас ця норма застосовується не тільки у випадках, коли засуджений має намір уникнути подальшого відбування покарання. Переважно це випадки, коли звинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ з інших причин. За відмову від позачергового прибирання приміщення; не за «зразком» прибрану постіль; некоректну поведінку з представником адміністрації; зміну ліжка в камері без дозволу адміністрації; відмову виконувати якесь розпорядження персоналу установи, що адміністрація цих установ вважає законними вимогами. Досить часто досудове слідство у цих справах відбувається на території колонії. А дізнавачем, тобто органом, який надає слідчому матеріали, що лягають в основу обвинувачення, а потім передаються до суду у вигляді матеріалів кримінальної справи, є керівник установи. Для суду зазвичай вистачає самого факту поміщення обвинуваченого до приміщення камерного типу, аби вважати правомірним застосування ст. 391 КК.
21 січня 2010 року Верховна Рада ухвалила законодавчі зміни до положень Кримінального і Кримінально-виконавчих кодексів України (щодо забезпечення захисту прав засуджених осіб в установах виконання покарань). Зазначеними змінами був вилучений абзац 5 частини 1 статті 132 КВК України, що передбачав призначення позачергового прибирання приміщення як стягнення для засуджених. Саме цей вид адміністративного покарання широко використовувався і, незважаючи на нововведення, використовується тепер адміністраціями установ виконання покарань для того, аби згодом штучно створювати для засудженого обвинувачення у скоєнні нового злочину, передбаченого ст. 391 КК України (Злісна непокора вимогам адміністрації виправних установ).
Таким чином, Верховною Радою із прийняттям законодавчих змін був вилучений тільки один із елементів застосування адміністративного правопорушення, що є базовими для кримінального переслідування засуджених, при тому що сама ганебна, каральна, репресивна норма ст. 391 КК залишилася незміненою.
Судами не було переглянуто матеріали, відповідно - не було скасовано вироки стосовно засуджених, притягнутих свого часу до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК на підставі скоєння адміністративних проступків у вигляді відмови від позачергового прибирання приміщень. Такі засуджені і досі відбувають покарання. Це призвело до системних порушень частини 1 статті 5 КК України, яка наголошує: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають або відбули покарання, але мають судимість».
Крім того, адміністраціями установ виконання покарань досі практикується використання адміністративного покарання (відмова від позачергового прибирання приміщення) для тиску на засуджених і навіть до кримінального переслідування в порядку застосування ст. 391 КК. Склад злочину за цією статтею і утворюють неодноразові відмови від чергування засудженого, якого потім піддають адміністративному покаранню у вигляді поміщення в ПКТ і пред’являють обвинувачення у скоєнні злочину, передбаченого вказаною статтею КК.
Засуджений Козьмук (прізвище і установи виконання покарань змінені, аби запобігти переслідуванню засудженого), 1975 року народження, вже вчетверте за своє життя притягується до кримінальної відповідальності за ст.391 КК. Отримавши шестирічний термін покарання, призначений судом, був направлений для відбування покарання в Ізяславську виправну колонію №58, де його засудили за ст.391 КК, - відтак загальний термін покарання склав вісім років і два місяці; був переведений для подальшого відбування покарання в Бердичівську виправну колонію №70, де йому знову пред’явили обвинувачення за ст.391 КК. Це при тому, що майже всі адміністративні правопорушення (а їх понад два десятки), які стали підставою для спочатку переведення засудженого Козьмука до ПКТ, а потім і пред’явлення обвинувачення за ст. 391 КК України, полягали саме у відмові засудженого від позачергового прибирання приміщення. Це сталося вже після прийняття законодавчих змін, згаданих вище. Доказом того, що засуджений саме відмовляється від прибирання у приміщенні казарми, в якій мешкають понад 40 засуджених, служить відеозапис, зроблений адміністрацією установи, на якому засуджений пояснює свою відмову тим, що таке покарання є приниженням його честі та гідності.
Чи можливі в нашій державі якісь прогресивні зміни у системі виконання покарань, з огляду на державні зобов’язання та декларативні концепції щодо переведення пенітенціарної галузі на рейки демократичних перетворень, створення «в’язниці нового зразка», відповідності європейським стандартам? Ні, доки залишається незмінною державна філософія виконання покарань, доки працює і активно застосовується карально-репресивна законодавча риторика, яка дозволяє застосовувати кримінальні переслідування за адміністративні проступки і створює умови для зловживань владою, коли вона карає або милує на власний розсуд.