Формальним приводом поновлення затятих суперечок навколо страти в Америці стало виконання тисячного за ліком вироку, яке відбулося на початку цього місяця. «Ювілейним» засудженим став 57-річний ветеран В’єтнамської війни Кеннет Бойд, який 1988 року вбив на очах двох синів свою зрадливу дружину та її батька. Ані обвинувачуваний, ані його адвокати не заперечували того факту, що саме Бойд скоїв цей жахливий злочин. Хоча й намагалися привернути увагу судді та присяжних до того, що його поведінка протягом тривалого часу (дізнавшись про зраду дружини, Бойд кілька років по всій країні вистежував її «з метою ліквідації») була не цілком адекватною, і спричинив таку неадекватність саме «в’єтнамський синдром».
А ось винуватість 41-річного Робіна Ловітта, попереднього кандидата на роль тисячного «смертника», доведеною назвати складно. 1998 року його було знайдено поруч із трупом Клейтона Дікса в холі розважального центру. Головний і практично єдиний свідок, яким став випадковий відвідувач, стверджував, що саме Ловітт і завдав адміністраторові центру шість смертельних поранень ножицями. А сам Робін запевняв: у момент убивства він перебував у душі, а побачивши труп, вирішив скористатися ситуацією й поцупити з відкритої каси готівку. На ножицях виявлено фрагменти ДНК двох видів — ті, які належали вбитому, і не встановленої належності. Проте винесенню обвинувального вироку зазначені «дрібниці» не зашкодили, і 1999 року Ловітта засудили до страти.
Нові, удосконалені методики ДНК-аналізу, які з’явилися в розпорядженні судової медицини останніми роками, могли, за твердженням адвокатів, підтвердити невинність Ловітта. Та ось халепа — речові докази (як самі ножиці, так і зразки ДНК) було знищено. Нічого особистого — просто клерку забракнуло місця для розміщення нових речових доказів, і він позбувся старих. Тим паче що на той момент уже було прийнято рішення Верховного суду штату Вірджинія, яким вирок залишили без зміни.
І все-таки Ловітту вдалося уникнути смертельної ін’єкції — у ніч перед стратою його помилував губернатор Вірджинії Марк Уорнер, замінивши страту довічним ув’язненням. Зробити це губернатора примусили півтори тисячі листів на захист Ловітта, які надходили не лише з усіх штатів Америки, а й із Польщі, Австралії, Франції та Італії. А тим часом дров у медійний вогонь, що спалахнув із цього приводу в США, підкинуло рішення відновити розслідування іншої справи, більш як 20-річної давності. 1984 року під час пограбування також було скоєно вбивство. Звинуватили в ньому 17-річного Рубена Канту, який неодноразово притягувався за пограбування. Головним доказом обвинувачення стали свідчення 15-річного спільника Рубена, Девіда Гарца, чия участь у пограбуванні була очевидною. Попри те, що сам обвинувачуваний заперечував свою присутність на місці злочину тієї ночі, жодних речових доказів вини Канту не було виявлено, а Гарца пізніше заявив, що написав свої свідчення під тиском поліції, — смертний вирок не тільки винесли, а й виконали — 1993 року. Як тепер заявляють ініціатори трохи запізнілого розслідування — несправедливо.
Ці три окремі випадки повною мірою засвідчити складність проблеми страти в Америці, звісно, не можуть. Тим паче що ставлення до неї нині зазнає істотних змін. Як відомо, 1967 року на страту у США практично було накладено мораторій. Проте після того, як на її підтримку висловилися три чверті жителів країни, Верховний суд США в 1976 році виніс ухвалу: страта не є порушенням Восьмої поправки до Конституції, яка забороняє застосовувати «жорстокі й незвичні покарання», і в такий спосіб дав зелене світло поновленню страти. Правда, на даний час легітимність цього покарання визнають лише 38 із 50 американських штатів. Причому їхня старанність у цьому питанні варіює надзвичайно сильно. Так, 355 страт із тисячі, зареєстрованої в масштабах усієї країни за неповних 30 років, припали на Техас. Більше того, 152 з них було виконано протягом тих шести років, коли губернатором штату був нинішній американський президент. На другому місці стоїть Вірджинія, губернатора якої ладять кандидатом на посаду президента на виборах 2008 року. І в цьому контексті факт помилування Ловітта набуває особливого значення. Адже ще недавно вважалося: для американського політика виступити проти страти рівнозначно самогубству. Втім, стверджувати, що губернатор Уорнер виступив проти страти в цілому, навряд чи хтось ризикне. Але й той факт, що можливий кандидат у президенти переймається тим, аби «щоразу, коли застосовувалася страта, це робилося справедливо», вселяє певний оптимізм. Адже кількість тих, хто, вже потрапивши до камери смертника (після всіх апеляцій та оскаржень), уникнув страти після доведення своєї невинуватості, за ті ж таки неповних 30 років сягнула 122. А ось кількість тих, чию невинуватість було доведено вже після виконання вироку, з такою завидною точністю не фіксується. Адже справа далеко не кожного страченого переглядається й розслідується наново. Втім, навіть наявна статистика свідчить: як мінімум у кожному десятому випадку смертний вирок виносять невинуватому.
Ще недавно здавалося, що такі докази пересічним американцям непотрібні. Проте зміни, які з часу поновлення страти у США сталися і в середині самої країни і в світі, виявилися досить значними. На даний момент у 132 із 200 держав—членів ООН страту скасовано законодавчо (хоча й на різних рівнях законодавства). Ще в 33 її вже по кілька років не застосовують. І лише у 25 країнах такий вид покарання активно практикується. У цьому «чорному» списку, крім США, перебувають Китай, Іран, В’єтнам, Конго. А загалом 2004 року у світі, за деякими оцінками, було страчено 5500 чоловік, із них близько п’яти тисяч — у Китаї, що його США відчайдушно намагаються «навчити демократії».
На самі ж США постійно тиснуть європейські демократії. Наступного дня після «ювілейної» страти з вимогою заборонити страту в усьому світі від імені Євросоюзу виступила головуюча в ньому Великобританія. Та й у Раді Європи, для якої скасування страти є «священною коровою», з цього приводу неодноразово порушувалося питання про призупинення статусу спостерігача, який мають нині в цій організації США. Утім, малоймовірно, щоб усі ці вмовляння й навіть санкції дали практичний результат. Проте значні зрушення всередині самої Америки все-таки сталися. Стрімко зменшується кількість винесених смертних вироків — із 320 у 1995-му до 125 у 2004-му. Верховний суд двічі приймав закони, які робили жорсткішими умови винесення смертного вироку, виводячи з-під них розумово відсталих і тих, хто на момент скоєння злочину був неповнолітнім. Та й суспільство втрачає свою категоричність, хоча результати соціологічних опитувань, як і раніше, свідчать: більшість страту підтримує. Правда, тепер ця більшість представлена 64 відсотками проти 80 у 1994-му. А коли страту пропонується замінювати довічним ув’язненням без права на помилування, відсоток її прибічників узагалі падає до 52. Більше того, соціологи вважають украй позитивним той момент, що цей показник не зріс після 11 вересня 2001 року. Звісно, фахівці вже втомилися повторювати: смертників-терористів стратою лякати просто смішно, але ж громадська думка далеко не завжди грунтується на раціональних доказах. Інакше довелося б замислитися над статистикою, яку навів у своєму бестселері професор Чиказького університету Стівен Левітт: легалізація абортів у США в 1973 році призвела до значного зменшення кількості насильницьких злочинів через два десятиліття. А ось поновлення страти таких очевидних наслідків не дало. Проте мало який політик у США наважиться виступити на захист абортів і проти страти.